Головна
>
Кіно
>

Як Антоніо Лукіч перетворюється на головного режисера покоління 1990-х. Рецензія на фільм «Люксембург, Люксембург»

Як Антоніо Лукіч перетворюється на головного режисера покоління 1990-х. Рецензія на фільм «Люксембург, Люксембург»

У четвер, 13 квітня, в український прокат виходить стрічка Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург», де головні ролі виконали брати-близнюки Аміл та Раміл Насірови з гурту Курган і Agregat.

Спеціально для LiRoom кінокритик Ігор Кромф розповідає, чому «Люксембург, Люксембург» і «Мої думки тихі» — це дилогія, та як Лукіч перетворюється на головного режисера покоління 1990-х.

«Люксембург, Люксембург» — це історія про двох братів Василя та Миколу. У 90-х їх батько, югославський мігрант, був кримінальним авторитетом в містечку Лубни, що на Полтавщині. Потім він покинув родину на 20 років. Василь і Микола виросли й пішли своїм шляхом. Василь завів родину й несильно вдало будує кар’єру в поліції, а Микола став водієм маршрутки, якого тримають в автопарку лише через те, що його вітчим — завідувач, але окрім поїздки «штрафним» маршрутом Коля ще займається криміналом — торгує наркотиками. Раптом хлопцям дзвонять із Почесного консульства Великого Герцогства Люксембург і повідомляють, що їх тато при смерті. Коля говорить що треба їхати рятувати татка, а Василь каже, що від нього самі біди й краще нікуди не їхати. На цьому конфлікті Лукіч і будує драматургію та сюжет «Люксембург, Люксембург».

Є така думка, що в повному сенсі режисером режисер стає, коли знімає другий повний метр. Мов дебютна робота мало що говорить про кіномову та стиль режисера, та і взагалі про його уміння працювати з історіями. Значна кількість режисерів «української нової хвилі» — це якраз режисери, які зняли (сподіваюся поки що) лише дебютний повний метр (Наріман Алієв, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Ірина Цілик, Максим Наконечний). І зовсім небагато хто «визрів» на свій другий фільм — у цьому році очікуємо «Я, Ніна» від Марисі Нікітюк та «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової, а також десь на підході «Демони» Наталки Ворожбит та «Редакція» Романа Бондарчука. Першим на «іспит другого фільму» подався Антоніо Лукіч, який встиг уже зняти дуже популярне серед українських глядачів драмеді «Мої думки тихі», а також попрацювати з телебаченням, ставши співрежисером скетч-серіалу «Королі палат» та режисером вебсеріалу «Секс, Інста та ЗНО».

«Люксембург, Люксембург» — дійсно виглядає більш пропрацьованим і продуманим, ніж «Мої думки тихі» (які теж однозначно дуже якісне кіно). Видно, що робота з телепроєктами більш відточила й так непогано сформований режисерський стиль Лукіча, вивівши його на новий якісний рівень. Режисер «закидає» в стрічці невеликі «римування» зі своєю дебютною роботою.

Київська прем’єра стрічки/Фото надане пресслужбою

Знайомство з головним героєм у «Мої думки тихі» починалося зі стоматологічного кабінету, у «Люксембург, Люксембург» — також із медичних процедур. Говорячи про сімейну тематику, режисер знову використовує сцену застілля, як один з елементів історії. Таких «перегукувань» із «Мої думки тихі» у фільмі багато, однак те, що більшість із них ледь помітні говорить про дуже високу якість сценарної роботи, яку традиційно для своєї творчості також зробив Лукіч.

Важливий елемент, який Лукіч відтворює і в «Мої думки тихі», і в «Люксембург, Люксембург» — це звісно дизайн авто. В обох випадках — це була машина з 90-х. Однак у «Мої думки тихі» йшлося про «Фольксваген Гольф» жінки, яка працює в таксі. І звідси були ці елементи з іконками, попільничкою і фото Вікторії Бекхем. У «Люксембург, Люксембург» це машина батька. Фактично, єдиний його спадок синами. Своєрідний сакральний простір для них, який нагадує про часи, коли в них був тато, який міг буквально все. Тому очевидно, що це «Вольво» преміумклас, де «ззаду навіть холодильник працює». З одного боку Лукіч «тюнінгує» такий автомобіль типовими «пацанськими» штуками типу наліпки з мордою пітбуля чи написом My Life My Rules, тому що на ній уже їздить один із братів. А з іншого лишає в машини досі ще касетну магнітолу від батька, і що важливо касети з його музикою, де є й Океан Ельзи Там де нас нема (дебютний альбом гурту 1998 року), і Boney M, і що важливо югославська музика, яка нагадує нам про походження батька і власне хлопців. І як і в «Мої думки тихі», у «Люксембург, Люксембург» знову музика відіграє свою окрему роль у фільмі. Веселе Daddy Cool ілюструє спогад про найкращого батька, меланхолійні, але динамічні ранні Океан Ельзи ведуть хлопців у дорогу «там де їх нема», а сумна боснійська балада завершує фільм, як своєрідний реквієм по батьку і всього того, що з ним асоціюється.

Київська прем’єра стрічки/Фото надане пресслужбою

Так само Лукіч пропрацьовує костюми персонажів. Його герої носять футболки відомих футболістів при чому в дитинстві (1998 рік) — це футболки футбольних зірок того часу, а основні події фільму відбуваються у 2018 — і тут у хлопців уже інші кумири. Однак зберігається колір футболок (і спортивних костюмів). У Василя — блакитний, а в Миколи — червоний, що наче передає стриманість першого і відкритість другого.

Лукіч прекрасно працює з провінційним простором. Вибудовані ним персонажі й ситуації насправді виглядають реалістично. Наприклад, я виріс у такому невеличкому містечку на Київщині, і в персонажах Лукіча легко проглядаються збірні образи, якихось знайомих юності. Однак, що найбільш важливо свій гумор режисер також вибудовує на різних деталях та ситуаціях, які можливі лише в контексті провінційних міст центральних областей України. У просторі провінційного містечка всі одне одного знають, або зовсім скоро десь перетнуться, бо не перетинатися неможливо. І на цьому Лукіч вдало вибудовує свої жарти.

Українська прем’єра стрічки в Близнюках/Фото надане пресслужбою

Один із найважливіших елементів кіномови Лукіча (що видно по обох його повних метрах) — це деталі. Так листочок, який засушують для гербарію з’являється на початку та в кінці фільму і стає символом втраченої родини. Також на початку фільму й у кінці ми бачимо пачку сигарет «Мальборо», які спершу демонструють нам спогад про «найкрутішого батька» й потім так само передають його нікчемність. Такими точковими деталями Лукіч також наповнює весь фільм. Іноді деталі він використовує також як засіб гумору там, де не можливо чи не потрібно передавати це діалогом. Наприклад коли один із героїв приходить додому із жменею карамельок, а в попередній сцені проводить день на цвинтарі.

Світова прем’єра фільму відбулась на Венеційському кінофестивалі, а північноамериканська на фестиваль у Торонто. Насправді дійсно цікаво, як іноземний глядач зчитує деталі та гумор збудований дуже місцевого контексту.

Врешті-решт, Мартін Скорсезе також вибудував гангстерське кіно на контексті району «Пекельної кухні», де виріс, а його герої «Злих вулиць» — це для нього такі ж «пацани з району», як для нас Василь і Микола.

Тому й не дивно, що головні ролі у фільмі отримали саме брати Насірови. Хлопці із селища Близнюки на Харківщині, які стали популярні в інтернеті завдяки записаному на аматорську камеру треку Уходиш, ну й пиздуй. Які навіть після величезної популярності та концертів на кілька тисяч людей лишились простими хлопцями із селища міського типу, які говорять суржику й не обросли «зірковістю» — ідеальні актори для ролей у «Люксембург, Люксембург».

Так про що власне стрічка «Люксембург, Люксембург». Що стоїться за цією стрункою кіномовою режисера з грамотно пропрацьованими костюмами, дизайном та музикою. Ідеально точно вивіреним гумором та чудовим умінням працювати з регіональним контекстом. Власне, це фільм — присвята батькові Лукіча, який також був югославським мігрантом, і який так само не жив з Антоніо в дитинстві. І таких ось «дітей розлучення», які виросли без батька в нашій країні достатньо (для найближчого прикладу, автор цієї рецензії має схожу історію відносин із батьком, як і в героїв фільму). «Люксембург, Люксембург» — це свого роду рефлексія покоління «дітей розлучення», які вже стали дорослими й намагаються самі собі пояснити значення і роль батька у їх житті. Режисер геніально виводить у вигляді двох близнюків, власне це роздвоєне ставлення до батька. Де з одного боку він усе ж близька людина, якої не вистачало поруч, а з іншої — не дуже хороша людина, якої треба триматись осторонь.

Як раніше рефлексуючи над відносинами дітей та матерів у «Мої думки тихі», так у «Люксембург, Люксембург» Лукіч рефлексує на ролі батька в житті дитини. Фактично створюючи таким чином «дилогію про батьків» із цих двох фільмів. З одного боку — це показує довершеність роботи Лукіча, як режисера. Адже по суті він один із перших режисерів «нової хвилі», хто не лише спромігся на другий фільм, а ще і створив дилогічний концепт (тут хіба може ще пригадати Валентина Васяновича з його «Атлантидою» та «Відблиском», які також створюють своєрідну дилогію про гуманізм на війні). Однак у цьому є і певна слабкість Лукіча, як режисера, адже він знову знімає «біографічне кіно», тобто такий фільм, який так чи інакше виходить із його особистого досвіду. Ось це поле фільмів прив’язаних до особистісного досвіду з одного боку ніби, як стримує універсальність Лукіча, як режисера, адже обмежує коло історій із якими він може працювати, а з іншого — у режисера вдало виходить транслювати свої рефлексії так, що вони абсолютно співзвучні цілому поколінню людей народжених у 90-ті.

У цьому, мабуть, полягає творчий геній Лукіча: те, що для когось стає «багом», він вдало перетворює на «фічу». А нам, як глядачам, лишається очікувати лише на третій фільм уже маестро Лукіча, який як «лірична комедія» грузинського режисера Георгія Данелії від яких «стає спершу дуже смішно, а потім трішечки сумно».


Читайте також: Світла безнадія в полоні безвідповідальності. Огляд на документальну стрічку «Будинок зі скалок»

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Кіно
Ukraїner випустив документальний фільм про святкування Маланки на Буковині
Марічка Максимець Марічка Максимець
9 Січня, 2024
Плейлисти
Різдвяно-новорічний плейлист української музики
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
22 Грудня, 2023
Кіно
Закінчилася серія «Культурних понеділків». Що це і які проєкти перемогли?
Марічка Максимець Марічка Максимець
21 Грудня, 2023