Медицина, мотивація та метафізика: огляд на соціальну драму «Я,Ніна»

Головна

Кіно

Кромф Ігор

Кіно

Кромф Ігор

•

5 Липня, 2023

«Я, Ніна» — це другий повнометражний фільм режисерки Марисі Нікітюк. Ця стрічка пережила кілька змін та перетрубацій, перш ніж дісталася фестивальної прем’єри на «Миколайчук-Open».

Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм і спеціально для LiRoom розповідає, чому зміни пішли на користь цій стрічці.

LiRoom є інформаційним партнером кінофестивалю.

Першопочатково фільм мав бути байопіком про боротьбу телеведучої Яніни Соколової з онкологією, де головну роль мала виконувати сама Яніна Соколова. Не знаю, хто наполіг на тому, щоб відмовитися від цієї ідеї, але скоріше за все це зіграло у великий плюс стрічці.

Сюжет дійсно розповідає нам про телеведучу Ніну Сокіл (Ксенія Хижняк), яка веде популярне телешоу в стилі «Говорить Україна» чи «Один за всіх», де головне завдання ведучий морально розібрати на атоми чергового домашнього тирана чи непутящу матір. При чому займається цим публічними енергетичним вампіризмом Ніна Сокіл з неприхованим садистським задоволенням. Позаробоче життя Ніни Сокіл її в цілому теж влаштовує. В неї є чоловік (Олексій Тритенко), за якого вона вийшла заміж за розрахунком, але який при цьому її шалено кохає. В неї є друзі, які часто радше підлабузна обслуга, ніж реальні друзі. Але все це влаштовує Ніну Сокіл, життя якої окутане міріадами блискіток, як у справжньої lucky girl. Саме так називає себе головна героїня і такою, до речі, буде прокатна назва фільму за кордоном.

Раптом в життя Ніни Сокіл приходить онкологія — остеосаркома, або якщо простіше — рак кісток. І тепер головній героїні, яка була впевнена до цього, що вона дійсно сильна і крута, бо може публічно принижувати маргіналів з райцентрів, доводиться проходити через муки хіміотерапії та онколікарні. Все це нагадує брейгелівське пекло, яке Марися Нікітюк талановито закутує в уже звичний, за її дебютним фільмом «Коли падають дерева», магічний реалізм.

В процесі подолання онкології, Ніна втрачає все: спершу свою блискучу кар’єру і почет, «друзів»–підлабузників, потім чоловіка, врешті частину тіла. Однак, вона віднаходить себе: вчиться приймати втрати, вчиться любити життя, вчиться дружити з людьми, які не залежать від неї фінансово, вчиться нормальній людській комунікації. В поєднанні з кошмаром лікування онкології — це дуже складний тест. Тому Ніна постійно робить складні екзистенційні вибори, поки врешті-решт не примирюється з розумінням того, що смерть може прийти в будь-який момент і що життя треба любити і цінувати прямо зараз, а не колись, тому що це «колись» не факт, що настане.

Завершується фільм дуже ефектною сценою святкування похорону, як свята життя, яке не може затьмарити страх смерті.

Єдине, що не зовсім доречним видається у цьому фільмі — це звернення Яніни Соколової після титрів, де вона видає спіч про боротьбу з онкологією і війну з Росією. Фільм завершується на дуже вітальній, символічній та філософській ноті. І ось цей влог виглядає, наче додатковий костур глядачеві, щоб точно пояснити про що кіно і це збиває ефект захопленості, який дає фінальна сцена.

Якщо в дебютному повному метрі «Коли падають дерева» Марися Нікітюк явно надихалася творчістю Ларса фон Трієра і навіть вставляла дуже естетичні алюзії, наприклад, на його «Меланхолію», то у стрічці «Я, Ніна» явно відчутне натхнення Дарреном Аранофскі і його роботами «Чорний лебідь» та «Реквієм за мрією». На останній є просто неймовірна алюзія у фільмі, яка стає одним з важливих сюжетних поворотів.

Однак, Марися Нікітюк занадто геніальна режисерка, щоб її роботи були схожими на ще щось, крім робіт Марисі Нікітюк. Режисерка витискає з усіх своїх акторів максимум їх можливостей. Навіть Олексій Тритенко, який «дубово» зіграв у «Мирному-21», у «Я, Ніна» видає високий рівень драматичної гри чоловіка, який знає, що дружина його не кохає, але все рівно намагається врятувати її від бажання померти.

Нові друзі Ніни, яких вона знаходить в групі підтримки онкохворих — це окрема цікава, яскрава та чудово виконана гра акторами Максимом Панченко, Лілією Нестеренко та Оксаною Брагінець. Кожен з цим персонажів варти щонайменше окремої короткометражки.

Й звісно, Ксенія Хижняк, кар’єра якої до того складалася з мильних опер та теледетективів, теж видає потужну акторську гру. Хоч фільм тепер і не зовсім байопік Яніни Соколової — її досвід боротьби з онкологією лише одна з історій, що створюють образ Ніни Сокіл. Та все ж Хижняк вдається копіювати міміку, жести та навіть інтонацію Соколової. Окрім такого перевтілення в один з прототипів, Хижняк в цілому грає досить надривно, вправно проживаючи спектр не найприємніших емоцій: страх, жах, відчай, відраза, ресентимент тощо. В українському кіно, на жаль, не багато сильних жіночих ролей та молодих фактурних акторок. Тому ця роль Хижняк виділяється не лише у стрічці «Я,Ніна», а й в принципі в українському кінематографі.

Інша важлива складова режисерського почерку Нікітюк (про який вже більш-менш можна говорити після другого повного метру), це її любов до магічного реалізму та психоделіки, яка у її кіносвіті існує, як щось буденне, навіть в чомусь побутовому. Постійні звукові та світлові ефекти, величезний галюциногенний динозавр гармонійно існують поруч з холодним та казенним відблиском кахлів онкоклінік та по-радянськи заставленими квартирами, де живе Ніна Сокіл і її нові друзі по нещастю.

Фільм «Я, Ніна» стає логічним прдовженням короткометражок «Мандрагора» та «Сказ», а також повнометражного дебюту Нікітюк «Коли падають дерева». Це така ж ідеально скомпонована соціальна драма про дуже інтимну жіночу історію, де побутове часто межує з чимось метафізичним.

Однак, якщо «Коли падають дерева» — це дуже авторське висловлювання, то «Я,Ніна» стає вдалим для Нікітюк артмейнстрімним експериментом, який однозначно буде цікавий широкій аудиторії та точно викликатиме рефлексії після показу.