«Є великий ризик в тому, що пам’ять може залишитися непроговореною». Розмова з режисеркою «Степне» Мариною Вродою

Марина Врода — українська режисерка. На початку своєї кар’єри вона стала першою українською режисеркою, яка отримала «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю за короткометражку «Крос» (2011).

У 2023 році вийшов її дебютний повнометражний фільм «Степне». У серпні фільм здобув нагороду за найкращу режисерську роботу на кінофестивалі Локарно. Українська прем’єра відбулася в межах 52-го міжнародного кінофестивалю «Молодість». 

Стрічка «Степне» — це історія про сільські похорони. Ідея для фільму до режисерки прийшла із дитячих спогадів про життя в Степному. 

Про дитинство Марини Вроди, знімання «теплої» сцени поминок із реальними жителями селища та інше — читайте у розмові кінокритика Ігоря Кромфа із режисеркою.

Я читав, що ідея фільму прийшла до вас зі спогадів дитинства. Яким воно було?

Мені було чотири роки, коли сталася Чорнобильська трагедія. Батьки відправили мене на Сумщину — у село Степне до бабусі й дідуся. Я залишилися сама зі старими людьми — це була певна травматична історія в 4 роки. Мені здається, що діти часто адаптовуються через якусь травму. Я так адаптувалася до життя в Степному, так «влипла» в нього, що назад уже не хотіла повертатися. 

Я жила між двома світами — «жіночим» світом бабусі та «чоловічим» дідуся. Другий мені подобався більше. Я училася з дідусем рибалити. У мене була своя вудка і якось я піймала рибку розміром з мою дитячу долоньку. Бабця не вірила, що це я сама спіймала, а не мені дали риболови. Пам’ятаю, я тоді дуже «сварилася» з нею й доводила, що це мій улов.

Дід був сільським учителем і в нього було доволі розплановане життя. Ця впорядкованість мене дуже заспокоювала і, мабуть, тому я була ближча до нього. Дідусь розповідав про своє життя. Зокрема так, я дізналася, що він був у німецькому полоні під час війни (Другої світової, — ред.).

У вас теплі спогади про Степне, але фільм доволі холодний та меланхолійний. Як воно так контрастує?

Мої дитячі спогади — значно яскравіші і я сприймала Степне, через свого дідуся. До того ж там природа дуже сильно впливала. Я втрачала, мені здається, якусь реальність, межу між тим, що реальне, і тим, що я вигадувала. 

Степне виникло десь приблизно тоді, коли в Україні до влади прийшли більшовики. І ми бачимо, як у фільмі згадується, скільки разів радянська влада обвалює трагедії на Степне.

Степне дійсно з’явилося десь приблизно з радянською владою. Я потрапила у Степне через Чорнобильську катастрофу — ще одна трагедія через радянську владу.

Там давали земельні наділи графа Капніста й утворився хутір Степне. І через сто років воно фактично зникає. Власне, мені хотілося розуміти, чому ж воно виникнуло і чому зникає? Власне, чому ми всі ось так виникаємо і зникаємо?

Чи можна сказати, що «Степне» — це фільм про «непроговорену пам’ять»?

В цілому так. Моя головна думка була, що помирати не страшно, це природний процес. Але лишається пам’ять і є великий ризик, що вона може бути непроговореною. А це може призвести до того, що всі ці трагедії, які вже були можуть повторитися. 

Мій дід мало розповідав про полон. Йому постійно було наче соромно за це. Після війни він ще ходив на допити до кагебешніків, відмічався. Він відчував тотальний сором і приниження, тому майже ніколи нічого не розповідав про це. Так само я не знаю де похований мій прадід і чи були мох предки євреями, бо вони були з сусіднього села Михайлівка і тримали крамницю, від прадіда залишися скрипки. Це все замовчувалося, приховувалося. Про це не було заведено говорити. 

Чи можна сказати, що мовчання — це якщо не головна, то одна з найголовніших травм тоталітаризму?

Думаю, так. Важливо зберігати цю пам’ять. Це дасть можливість осмислити те, що ми пережили: революцію 1917 року, війну, Голодомор тощо. Без переосмислення цього досвіду тяжко рухатися далі, усвідомлювати те, що відбувається сьогодні. Можливо, ці спогади допоможуть зробити якийсь процес над радянською системою.

Повернімося до самих знімань. Сцена поминок, яка мені видається ключовою у фільмі, як вона знімалася? Наскільки я розумію — це були справжні жителі Степного, які розповідали реальні історії про війну, голод, власне життя. Просто ця сцена — вона наче повинна бути холодною, трагічною, а вона така тепла і життєствердна.

Так, це жителі Степного і сусідніх сіл. Ми намагалися зробити цю сцену саме такою теплою. Передати тепло пам’яті. Мені дуже подобалося працювати з цими дідусями та бабусями. Я для них була місцева, своя, тому легко було знайти контакт. 

Ця сцена — це історія про травми, які вони пережили. Важливо було зберегти цю атмосферу довіри, тому під час знімань у нас вся знімальна група навшпиньки ходила та майже не дихала, щоб раптом не зробити цю сцену якоюсь вульгарною чи ще гірше — проявити якусь зневагу до них.

Атмосфера довіри й те, що вони ось так разом зібралися воно спрацювало. Почав говорити один, потім інший. І тепла в кадрі ставало більше і більше. 

Знаю, що ви дивилися фільм з родичами. Який це досвід перегляду?

Я останнім часом дуже багато дратуюся. Я дивилася фільм з татом і мені спершу здалося, що йому не сподобалося і йому нудно. Але потім дивлюся, а він плаче, витирає сльози. Він взагалі досить інтровертний у цих проявах. А тут ось проявив себе так. Тому я поки не знаю.

І наостанок. Назвіть п’ять улюблених поетичних фільмів?

Ох, це треба, мабуть, якісь нові називати? 

Це ваш список, можете назвати, які завгодно

Хочеться українських згадати. Звісно «Земля» Олександра Довженка, «Кам’яний хрест» Леоніда Осики. А ще давайте нехай бути «Керуй моїм авто» Рюске Хамагучі, «Мій друг Іван Лапшин» Олексія Германа-старшого і ще хай буде «Земля кочівників» Хлої Чжао. 

---

Читайте також: Мовчання, яке стирає пам’ять: огляд на драму «Степне» Марини Вроди