«Найстрашніше — неможливість щось змінити». Поет та музикант Ігор Меліхов про культурний ландшафт Чернігова та окупацію
«Найстрашніше — неможливість щось змінити». Поет та музикант Ігор Меліхов про культурний ландшафт Чернігова та окупацію
З перших днів повномасштабного російського вторгнення Чернігівська область була під нещадним прицілом ворожих військ. Місто постійно обстрілювали з «Градів», в область заходили колони військових, ворожа авіація скидала бомби по житлових районах. На початку квітня 2022 року мер Чернігова Владислав Атрошенко заявив, що місто зруйновано на 70%. Але воно вистояло, та разом з областю було повністю звільнено від загарбників.
Через деякий час у регіоні гостро постало питання про роль культури під час війни. Журналіст Сергій Гулюк поговорив про те, що відбувалося далі із чернігівським журналістом Іваном Матвєєвем.
Іван розповів, що в той час культурну нішу зайняло волонтерське об’єднання «Єдиний мистецький простір»: «Найяскравіші івенти, які на часі й у дусі часу – зараз організовують та проводять саме вони». До складу об’єднання входить і подружжя Євгена Філатова (Maneken) та Нати Жижченко (Onuka).
Також, зі слів Івана, в місті непогано розвивається альтернативна «двіжуха»: відбуваються концерти (джеми зі «слемами»), збираються кошти на ЗСУ — все як має бути. А ще Іван Матвєв слідкує за творчістю лідера гурту The Streecher Ігорем Меліховим й радить це робити іншим:
«Ще до повномасштабних подій помітив досить цікавого персонажа — Ігоря Меліхова, лідера гурту The Streecher. Він абсолютно “інший”, ніби живе не у своєму часі й не у своєму оточенні. Йому б тусити десь на “Вудстоці” у 69-му, або їздити з хіппі на старенькому “Фольксвагені” по узбережжю Сан-Франциско і прикрашати волосся квітами. Те ж саме і в його музиці: відчувається правильне виховання. Важко уявити, як цей творчий хлопець потрапив в окупацію і мав безпосередній контакт з росіянами…».
Розповідаємо про поета та музикант Ігор Меліхов про перебування в окупації, подібність до Скрябіна та Заппи, настільні ігри, та натхнення під час війни.
Цей текст створений в межах проєкту «Стійкість місцевої культури», у якому ми розповідаємо про те, як розвивається та відновлюється культура в регіонах, які знаходяться на лінії зіткнення або ж були деокуповані. Це історії про митців та культурних діячів, які попри війну плекають культуру своїх рідних місць, а також допомагають Україні у спротиві Росії.
«Називайте як хочете, тільки не просіть перевстановлювати Windows»
Кого ж він мені нагадує?
І ось я тут перед тобою, просто хлопець з гітарою,
А ти про мене перед сном ніколи не згадуєш
У чому тоді був сенс такого життя?
Сюжет — старий, як світ: ВІН під ЇЇ вікнами (чи балконом, залежно від житлового планування), пальці та вуха відмерзають, бо мінус дванадцять, попри це — насмалює по таких же замерзлих струнах гітари. ВОНА, на правах умовної Джульєтти двадцять першого сторіччя, з манерами, якими її наділив англійський класик, з притаманними «балуваним Галям» капризами голосно грюкає дверима балкона, та на черговому невдалому побаченні йде геть. Вдома тепліше.
Чомусь ніхто не попередив, що не все, що правильно
веде тебе туди, куди дійсно прагнеш ти…
Інше питання, яке напрошується: а як це все сприймати? Як витончений стьоб над закоханим фріком, якому категорично відмовляє якесь пихате дівчисько? Тоді занадто драматично звучать філософські рядки про сенс життя та знаки навколо. Можливо, це варто сприймати, як нове наївне, але щире за своїм змістом мистецтво, пам’ятаєте, був колись такий Василь Васильців?
Але це зовсім інше. Може не з першого разу, але щось підказало мені, що це слід сприймати так, як воно є: Ігор Меліхов, поет, музикант, та виконавець з Чернігова, а на екрані монітора — кліп на його пісню Хлопець з гітарою, яка наприкінці цієї зими, якщо не «завірусилася» у мережевому просторі, то стовідсотково стала локальним хітом у місцевому клубному житті. Спробуйте тепер й ви не наспівувати її приспів після першого чи другого прослуховування:
І все було б нічого, жодних питань до тексту чи музики, якби не образ виконавця, який викликає добру посмішку, і з усіх можливих характеристик, найпершим напрошується слово «кумедний». Окуляри, «ретро»-вуса, заплетене у «хвіст» довге кучеряве волосся, гітара. Гітара у цьому пазлі, як ніби зайвий елемент? Тоді це виходить: айтішник з гітарою? Виявляється, я не так вже й далеко від істини.
«Колись автосубтитри розпізнали це слово як “айтібич”, з того часу не визнаю інших правописів, — сміється Ігор, — А якщо серйозно, то так, я айтішник, програміст. Java Software Engineer. Називайте, як хочете, аби не просили Windows перевстановлювати. Поза роботою ще граю в настільні рольові ігри, Dungeons & Dragons та подібні, й веду тікток про них».
Але кого ж він мені нагадує?
Згадав! Нарешті. Ну звісно ж — «Weird Al» Yankovic («Дивний Ел» Янкович) — американський музикант, комік, режисер, і, певно, найвідоміший у світі пародист. У 2022 році вийшов байопік про нього з Деніелом Редкліфом у головній ролі. Той самий Янкович, який у 90-х безжально познущався з кліпів Nirvana та Coolio, але найгеніальніше — зробив з Майклом Джексоном у відео Fat (пародія на пісню Bad):
«Насправді, мою зовнішність весь час намагаються із чиєюсь порівняти, — відповідає на це Меліхов, — починаючи від Скрябіна, і закінчуючи Френком Заппою. Напевне, така природа людини — якщо ти відрізняєшся від “звичайних” людей візуально, треба знайти, з ким ти все ж схожий. Як то кажуть: “Всі персонажі є вигаданими, будь-який збіг з реально живими або померлими людьми випадковий”».
Інший напрямок, куди з певною періодичністю намагаються відправити Меліхова — минуле. «Цікавий персонаж, він мав би десь на Вудстоку тусити», — писав мені у тому ж рекомендаційному повідомленні Іван Матвєєв. Так, десь ми таке вже чули: чи не той це випадок, коли розмірковують про «опинитися у необхідному місці у необхідний час»?
«Давайте відверто: в теперішньому часі, особливо в охопленій війною Україні, складно почувати себе по-справжньому комфортно, — розмірковує Ігор, — але навіть до початку повномасштабного вторгнення слово “анемоя” (ностальгія за часами, в які ніколи не жив) багато в чому було про мене. І це як про, дійсно 1960-70-ті — але скоріше у Британії, ніж в США, так і про кінець дев’ятнадцятого століття.
При цьому я обожнюю рідне місто, саме таким, яким я його знаю сьогодні. Врешті-решт, саме в Чернігові розгортаються події пісні Одного разу над Десною, що вже стала гімном чернігівських квартирників».
«Місто живе, і не лягає спати»
Згадана автором пісня з текстом «Місто живе, і не лягає спати, місто живе, бо стережуть гармати» — ще один духопідйомний та обнадійливий твір Меліхова, з розряду тих, що з’явилися у необхідному місці й у необхідний час — у Чернігові 2022 року, коли навесні місто щодня перебувало під ворожими авіанальотами, а сам Ігор опинився в окупації (про це — трохи нижче). І попри наміри росіян періодично залякувати місцевих та кошмарити регіон обстрілами — у Чернігові розквіт активного творчого та клубного двіжу, і Ігор Меліхов — його невіддільна частина.
«З осені 2022 року культурні заходи міста стали невіддільною частиною мого життя, — розповідає Ігор, — довгий час я був координатором Мистецького Хабу на базі Агенції регіонального розвитку Чернігівської області. Там регулярно проводилися літературні та музичні вечори, зокрема зустрічі поетичної спілки “Сіль”, та навіть театралізовані перформанси. Особисто я проводив так звані квартирники — музичні вечори з відкритим мікрофоном. Відносно нещодавно Мистецький Хаб перетворився з локації на спільноту ЛоМ (Люди, об’єднані Мистецтвом), і ми з новою командою пробуємо перезапустити проєкт після піврічного застою.
Паралельно існує формат “Вересайки” від Чернігівського обласного молодіжного центру. Зараз це, напевне, “найламповіший” захід для молоді, а для мене — можливість не думати про організацію, а просто поспівати-послухати та познайомитися з творчими людьми. Звісно, є й інші організатори поетичних та музичних заходів: бібліотека Коцюбинського, бібліотека Русових, “Українська Монолітність”, Чернігівська Політехніка, кафе “Проєкт”. Список можна продовжувати, і в багатьох заходах брав участь.
Трохи окремо від музичної сфери беру участь в організації подій, пов’язаних із настільними рольовими іграми. Зокрема, цієї весни уже вдруге проводили тематичний мініфестиваль, на якому в клубі настільних ігор “Аркана” зібралися любителі з усього міста аби пограти, поспілкуватися, та, звісно ж, зібрати кошти на ЗСУ».
Нещодавно Меліхову виповнилося двадцять три. Вірші почав писати з дитинства. Пізніше було серйозне захоплення музикою, та участь у чернігівській молодіжній поетичній спілці «Сіль» – ініціативи, яку було створено місцевими студентами, і яка мала іронічне та водночас влучне гасло: «Най усім буде солодко!».
«Перші спроби щось написати були ще у другому класі школи, — згадує Ігор, — я не обмежую себе жанрами та формами, але найчастіше з-під мого пера виходить інтимна та громадянська лірика, іноді з фантастичними-фентезійними елементами. Саме на літературних вечорах “Солі” я вперше читав поезію на публіку, вперше виконував авторські пісні, а багато моїх віршів було написано між її зустрічами. Сьогодні з “Сіллю” вже себе не асоціюю, тим паче що деякий час тому вона припинила свою діяльність, проте багато чим завдячую їм».
«Моїм першим музичним захопленням були Scorpions, — це вже Меліхов розповідає про музичні уподобання, — з них у 2015 році я почав знайомитися зі світом рок-музики. Далі були Uriah Heep, The Beatles, ELO, 10 CC, Arctic Monkeys. Відтоді я сильно розширив свій музичний світогляд, як в межах класичного року, так і далеко за його межами. Сьогодні у мене може вранці грати Zwyntar, вдень Емі Вайнхаус, а ввечері Ед Ширан. А от беззаперечних авторитетів для мене просто не існує. Врешті-решт, навіть найуспішніші музиканти — все ще люди. Їх можна поважати, їхньою творчістю можна захоплюватися, до їх ідей можна дослухатися, але мати власні судження».
День Народження в окупації та під прицілом автоматів
Восени 2022 року в інтерв’ю одному з чернігівських видань Ігор Меліхов говорив: «Творчість під час війни необхідна, тому що вона дозволяє підтримувати певний емоційний стан на адекватному рівні. Як би криво не звучало, але війна надихає. Тобто якщо відбувається війна, стресові ситуації, то ти виливаєш їх так чи інакше в творчість». Минув час, для когось ці два з гаком роки були схожі на всі двадцять. Не втрачає своєї актуальності питання – як за тих обставин, що нині склалися в Україні, не лише не втратити «кукуху», а й продовжувати щось вигадувати та творити?
«На жаль, універсального способу творити немає, — відповідає автор, — надихають люди, надихають події, надихають інші твори. Особисто для мене основною перешкодою стає моя ж активність: жодної вільної хвилини, виправдати очікування, встигнути все, зробити свій внесок. Стоп. Зупинитися. Відпочити. Приділити увагу собі. Залишитися сам на сам із власними думками. Дозволити собі відчувати. Непросто, але необхідно.
Ми всі спільними зусиллями створюємо “зріз” того, що для нас важливо в цей час. Через багато років наші онуки будуть переслухувати пісні воєнного часу і пам’ятатимуть, якою ціною далася нам свобода. І так само через багато років захоплюватимуться тим, що навіть під час війни ми були здатні жити, творити, кохати. Адже нова хвиля українськомовного культурного продукту несеться все стрімкіше, і тема війни у ньому — лише одна з багатьох».
Меліхов знає про що говорить, адже, як вже було сказано, на самому початку російського вторгнення протягом 25 днів перебував у окупації у селі Іванівка, на Чернігівщині. Це був той ще досвід виживання, після якого залишились не найкращі спогади.
«Телефон ловить одну-дві палички десь на городі, дівчина на іншому кінці області, — розповідає про той період Ігор, — жодної можливості виїхати, волонтерити, бути корисним, бути на зв’язку, врешті-решт. Мабуть, оце найстрашніше. Неможливість щось змінити. Неможливість на щось впливати.
Стріляли батькові під ноги, в землю, випитуючи про начебто якісь ДРГ. Обшукували кілька разів будинок, забрали, у кого вдалося, телефони.
Тоді я перейшов на українську. Причому єдиний з родини. Часто чув: “гаварі нармальна”, “нам пріходітса пєрєвадіть”, але не міг не перейти. Хоча б так задекларувати для себе ж свою причетність до цієї незламної нації. Писав щоденник. Потім ховав, щоб при обшуках не знайшли, бо за таке могли б і не під ноги стріляти. Пізніше почав писати вірші. До повномасштабного писав російською, тому довелось помітно переучуватися, знаходити нові закономірності, аналізувати граматичні форми, зручні для римування. Вірші намагався пересилати СМС-ками дівчині, аби вони побачили світ, якщо зі мною щось станеться.
На День народження, що припав на період окупації, наполіг на “святковому” столі. На “торті” — сирній запіканці, була свічка із цифрами помадою — 21. Знаєте, коли у тебе одне-єдине бажання, ти зробиш усе, аби мати можливість його загадати».
Особисте життя — потужний стимул для творчості
У Чернігові знову весна. Третя з початку війни. Навколо все зеленіє і розквітає. Мистецьке життя так само вирує: анонсують нові концерти, квартирники та літературники. Велика ймовірність зустріти на цих мальовничих вулицях хлопця з гітарою. Його важко тепер не впізнати. До речі, як тут не спитати, чи всі персонажі у тій історії теж вигадані?
«Це точно одна з найособистіших моїх пісень. Написав її, коли мені остаточно відмовила дівчина, в яку був закоханий. Особисте життя — взагалі досить потужний стимул для творчості, і емоція “для чого тоді все це?” і стала основою пісні. Але при цьому на лайвах я завжди наголошую: кожен може впізнати за образами з мого життя щось з власного. Адже рано чи пізно ми всі стикаємось із ситуаціями, коли жоден попередній досвід не здатен щось змінити».
Ця стаття була підготовлена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України». Зміст цієї публікації/статті є виключною відповідальністю Лірум і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
Читайте також:
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: