«Нас формує ландшафт, у якому ми виростаємо». Артистка Чуприненко про любов до Херсонщини, дім у піснях та поїздки до військових

Маруся Чуприненко називає себе «оспівувачкою степів та морів Херсонщини». У своїх піснях вона рефлексує на тему дому та розповідає історії людей. Під час повномасштабного вторгнення вона почала волонтерити: грати благодійні концерти, співати й збирати кошти для військових, а також влаштовувала музичні вечори для херсонців.

Журналістка Дарія Подвишенна поговорила з Марусею про те, як регіон вплинув на її світосприйняття і музику, як документальна пісня переповідає історії про події війни і як на її творчість реагує аудиторія.

Цей текст створений в межах проєкту «Стійкість місцевої культури», у якому ми розповідаємо про те, як розвивається та відновлюється культура в регіонах, які знаходяться на лінії зіткнення або ж були деокуповані. Це історії про митців та культурних діячів, які попри війну плекають культуру своїх рідних місць, а також допомагають Україні у спротиві Росії. 

«Нас формує ландшафт, у якому ми виростаємо»

Коли розпочалося вторгнення, Маруся була в Києві. Каже — її досвід не надто відрізняється від того, що переживали інші кияни в перші дні війни. На Херсонщину російські війська зайшли з перших днів. 24 лютого окупанти зайшли в регіон, а вже на початку березня окупували Херсон.

«Я лише пам’ятаю велике відчуття сирітства: що мені нікуди їхати, що я не можу поїхати до себе додому. Пам’ятаю, що зранку ми з сім’єю вирішували що їм робити — чи їхати їм кудись, чи ні. Повз наше село рухалося техніка з самого ранку, бо воно знаходиться біля однієї з трас, що веде від Криму до Херсона. У мене є дядько, який жив у Херсоні, у нього там був свій будинок і вони встигли виїхати 24-го десь біля обіду», — пригадує Маруся.

Пригадує, що серед жителів Херсонщини, з якими вона тримала зв’язок, були настрої спротиву:

«У мене не так багато знайомих артистів з Херсона чи Херсонщини, але ті жителі, яких я знала, не очікували такого розвитку подій», — додає музикантка. 

Маруся неодноразово розповідала, як рідний регіон вплинув на її особистість та на подальшу творчість. Каже, що її самосприйняття і знайомство з собою прямо пов’язані з краєм, де вона зростала, з сім’єю і родом, і це створює «прив’язку та основу, на яку можна обпертися»:

«Мені здається, що нас формує ландшафт, у якому ми виростаємо, те, на що ми дивимося щодня і з чим стикаємося. Дитина, яка виросла в місті, бачить результати людської праці — будівлі, тоненькі красиві парки, алеї. Її оточення значно відрізняється від дитини, яка виросла в селі, оточена природою та вільним простором, де все росте природно і часом безконтрольно», — пояснює Маруся.

Її дитячі та підліткові активності були переважно пов’язані із сільським життям. На Херсонщині Маруся не мала багато зв’язку із містом. 

Спроба розповісти іноземцям про Херсон

27-28 лютого Маруся тимчасово поїхала за кордон. Пригадує — тоді в неї був мистецький запал: вона створювала інсталяції вдома, а ще шукала можливості співати та говорити про Україну. 

«Для мене було важливо розповідати іноземцям про нашу країну. З березня я активно їздила і намагалася знайти будь-які можливості розповісти про Україну, навіть не стільки про війну, скільки про саму країну. Люди цікавилися цією темою, і я бачила їхній відгук. Багато людей не знали нічого про Україну, для багатьох вона з’явилася лише 24 лютого. Тому я розповідала про наш край, зокрема про Херсон. Вони бачили це в новинах, але не розуміли, що це за місце і що там відбувається», — каже Маруся.

З цих розповідей з’явилася пісня Серце, де Маруся рефлексує про те, що відбувається на Херсонщині, згадує найбільшу в Європі пустелю та найбільший ліс. Загалом, практично всі пісні артистки — це рефлексії про дім і про історії людей.

Певний час вона розповідала про Україну за кордоном, сподіваючися вплинути на сприйняття людей.

«Особливо мене цікавили поїздки до Угорщини, де я чула про ворожість та проросійські настрої серед населення. Я думала, що можу працювати з цими людьми та змінювати їхню думку. Але з часом я розчарувалася в цьому. Бо люди, які приходять на концерти з українською тематикою, вже розуміють і підтримують нас. Я відчувала, що мої зусилля не мають великого впливу. Люди не знали, що робити з цією інформацією, і я бачила їхню розгубленість», — пригадує Маруся.

Наприкінці вересня виконавиця повернулася в Україну. Після цього почала більше займатися волонтерською діяльністю, організовувати збори та благодійні концерти. 

«Якщо я бачу збір для Херсонщини, то, пожертвую туди більше, ніж на інші збори. Просто тому, що я хочу додому більше, ніж будь-куди», — зізнається артистка.

Робота з дітьми у громадах і чому це важливо

Один з проєктів, до якого залучена Маруся, повʼязаний з Культурною платформою Закарпаття. Це громадська організація, яка працює з дітьми, підлітками та молоддю, займаючися питаннями ментального здоров’я та креативної економіки.

Завдання артистки в межах співпраці — приїжджати до громад, співати та спілкуватися з дітьми. Каже — для неї це новий формат виступів, де треба не просто співати, а багато спілкуватися з публікою. 

«Я бачу в цьому великий сенс, оскільки, коли я була маленькою і жила в селі, я не вірила, що можна працювати у сфері креативної економіки чи стати артисткою. Для мене було важливо показати дітям у маленьких громадах, що це можливо», — розповідає Маруся.

Культурна платформа допомагає молоді створювати власний контент, привозить до 20 різних громад переносні студії для аудіо- та відеозапису. Це дає дітям можливість записувати треки, створювати власні біти, записувати їх та викладати у SoundCloud. 

«Я дуже пишаюся дітьми з села, які живуть у складних умовах, маючи багато обов’язків. Я мала досить комфортне життя в селі, але мої однокласники мали доглядати за коровами, годувати курей, полоти бур’яни, садити помідори та робити домашні завдання одночасно. Попри це, у них були амбіції та жага до творчості, хоча можливостей для реалізації було менше. Тепер у цих громадах є молодіжні центри, куди діти можуть приходити й займатися творчістю», — рефлексує Маруся. 

Документальна пісня та людські історії у музиці

В основу треків Марусі покладені історії людей та її власні переживання. З цих історій виходять роботи, які сама артистка характеризує. як «документальні пісні».

Наприклад, один з останніх треків Степ Маруся присвятила татові:

«Коли я писала цю пісню влітку 2022, то всередині, звісно, було багато “скучання”, але воно було таке світле і сповнене надії. Мені вірилось, що всі ці поливальні шланги, миски для варення і запах пилу неодмінно вдасться повернути. І одне з найтонших відчуттів втрати, які я переживаю зараз, це прощання з цими крихітними острівцями, які робили дім домом. Я випускаю цю пісню зараз як присвяту своєму татові з вдячністю, що моє дорослішання на півдні був саме таким, як описано в цій пісні», — писала раніше Маруся в описі до треку.

Ще один трек, де артистка рефлексує події війни — це Пісня, яка завірусилася в тіктоці. Втім, за словами Марусі, зараз вона не виконує його на своїх виступах, бо в кінці треку є думка, яка їй не подобається.

«У кінці пісні йдеться про те, що в моєму голосі недостатньо металу, щоб він став зброєю чи стіною. Це зручна думка, ніби в когось у голосі недостатньо металу, а в когось достатньо, що хтось не створений для війни, а хтось створений. Але це не так. Ніхто не створений для війни, окрім професійних військових, яких зараз близько 5% від усіх, хто воює», — пояснює артистка.

Також Маруся пригадує, як написала трек Рояль Наташа. Ідея з’явилася після поїздки на гастролі до Луцька. 

«Ми відвідали місцевий музей, де стоїть велетенський рояль. Екскурсоводка розповіла, що на роялі можна побачити видряпане слово “Наташа”. Це нагадало мені випадок зі шкільних часів, коли хлопець написав зізнання в коханні перед моїм під’їздом фарбою. Я поєднала ці два факти — історію з музею та особистий спогад — і написала пісню про це», — ділиться музикантка.

Музичні вечори для жителів Херсонщини

Організація музичних вечорів для жителів Херсонщини, що відбувалися у 2023 році, стали для Марусі надзвичайно важливою і зворушливою подією. Каже — перший такий вечір був дуже інтимним і затишним, зібравши близько 12 осіб. Другий вечір, до якого приєдналися нові учасники, зібрав ще більше людей. 

«Це було чудове відчуття – просто бути серед своїх. Багато людей, які приїхали на ці вечори, виїжджали з окупації. Перед тим як почати співати, ми організовували сеанси обміну історіями, де кожен міг розповісти про свої переживання та про те, за чим сумує найбільше. Було дуже приємно, що всі учасники були відкриті й не боялися ділитися своїми складними моментами, оскільки знали, що їх зрозуміють і не будуть жаліти», — пригадує Маруся.

Артистка пригадує — люди з різних куточків Херсонщини слухали один одного уважно і постійно дякували:

«Вражало, як щиро і зворушливо вони розповідали про свої спогади. Один з учасників, наприклад, згадував, як важко було заснути влітку через гучний спів синичок. Після розмов ми співали разом, і це було дуже приємно та об’єднувало. Ці вечори стали важливим джерелом підтримки та спілкування для всіх учасників».

Поїздки до військовослужбовців

Маруся також їздить до військовослужбовців, співає їм у госпіталях. Каже, що не завжди бачить серед них зацікавленість до своєї музики, але однаково вважає, що важливо продовжувати це робити.

«Військові — це такі самі люди, як усі, з трохи більш загостреним почуттям відповідальності. Складно думати, що ти приїдеш до них і своєю піснею якось врятуєш. Що ти їм заспіваєш, і вони одразу вирішать, що все стане легко, підуть і почнуть діяти з новими силами. Звісно, що ні. Це, мабуть, можуть краще пояснити військові психологи, які знають, який вплив творчість може мати на солдатів», — пояснює артистка.

Якось на одному з концертів військовий підійшов до Марусі й сказав, що пісні нагадують йому про дім, тож він відчуває бажання взяти зброю та захищати країну.

«Мені здається, що коли я транслюю свою любов до рідного краю, це може давати хоч трохи сил і повертати сенс. Військові можуть бачити сенс у тому, що вони роблять, і це дуже важливо. Багато цивільних роблять все можливе, щоб військові не втрачали віру в те, що їхні дії мають значення», — каже музикантка.

Днями Марусю запросили заспівати на прощанні з військовослужбовцем Іваном Парамоновим. Іван був співзасновником громадської організації «Штука», активіст проєкту «Будуємо Україну Разом», а ще він дуже любив Донбас. Тож активно займався гуртуванням молоді через культуру, зокрема, на Донеччині та Луганщині. 8-го червня 2024 року він загинув.  

«Про це попросила його дівчина Юля. Ситуація дуже сюрреалістична. Юля попросила мене заспівати кавер на Крик душі Кургана. Це дуже емоційний момент, але якщо Іван любив цю пісню і Юля побачила у цьому сенс, для мене за честь зробити це», — поділилася музикантка.

Можливо, це буде для мене дивним чи незвичним всередині, але є речі, які робляться не для себе, а для когось іншого. Тому для мене це честь розділити цей момент і, можливо, підтримати Юлю та інших.

Що мають робити культурні діячі?

Маруся каже, що зараз складно говорити про культурне життя в Херсонщині, оскільки в пріоритеті там безпекові питання. Однак додає, що музиканти, незалежно від регіону, мають робити те, що можуть, аби прискорити перемогу.

А крім того, її тішить, що митці почали частіше звертатися до творчої спадщини, привертати більше уваги до різних періодів у літературі та історії.

«Коли, Артем Пивоваров випускає трек на слова поета з Розстріляного відродження — це надзвичайно. Мільйони почують цей трек, і якщо навіть 10 людей підуть і почитають про цього поета, то це вже велике досягнення. Популярність мюзиклу МУР про Розстріляне Відродження показує, що люди, які ніколи раніше не цікавилися цією темою, почали її вивчати та розуміти. Солдаути вистав, які грають про цей період, — це теж чудово», — ділиться Маруся.

Маруся додає, що бачить сенс у тому, аби «дати людям відчуття, що вони не самі в тих складних процесах, які вони переживають».

«Це може бути різна втрата: дому, побратима чи сестри, коханого, або когось рідного – батька, дідуся чи сина. Моє завдання — бути поруч і допомогти відчути, що вони не самі в цьому. Ми повинні спрямовувати нашу діяльність на те, щоб війна закінчилася на наших умовах. У сфері культури кожен має робити те, що йому вдається найкраще і що йому ближче. Я думаю, що зараз кожна людина несе інформаційний посил. Це стосується і мене, і багатьох інших людей, з якими ми зустрічаємось», — пояснює Маруся.

---

Ця публікація була підготовлена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”. Зміст цієї публікації/статті є виключною відповідальністю Лірум і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

---

Читайте також: «Сховаємо від міської метушні». Як ком’юніті столичних ентузіастів організовує драм-н-бейс-вечірки у місті?