«Гурти з Луганщини дуже вперті». Музикант Сергій Горєлов про брак культурного обміну та збірку луганського андеграунду

Мені завжди здавалося, що я в контексті культурного життя України. Наче з дитинства навколо мене українська музика і фестивалі, кіно наше дивлюся із часу, коли воно почало з’являтися під егідою «перше в Україні», вірші Жадана й Любки читала з одногрупниками між парами. Зрештою, я випускова редакторка культурного медіа. Але з кожним новим відкритим для себе іменем я приземляюся і розумію, що знаю надто мало, надто поверхневе. 

Так сталося і наприкінці листопада 2023 року, коли після концерту warнякання я познайомилася з Іваном Парамоновим. Іван — киянин. Співзасновник громадської організації «Штука», активіст проєкту «Будуємо Україну Разом», а ще він дуже любив Донбас. Тож активно займався гуртуванням молоді через культуру, зокрема, на Донеччині та Луганщині. І багато розповідав про митців Донбасу, про рейв у Станиці Луганській, про волонтерські й культурні проєкт в тих регіонах.

Іван загинув 8 червня 2024 року, але до того часу встиг відкрити мені кілька імені і розплющити очі на українську культуру поза Києвом і Львовом.

Серед людей, яких він згадував був Сергій Горєлов, засновник гурту Менделеев ошибался. Цього ж чоловіка згадала журналістка, дослідниця культури й авторка із Сєвєродонецька Світлана Ославська, коли я звернулася до неї із прохання підказати культурних діячів Луганщини. Втретє імʼя Сергія мені трапилося, коли в березні цього року вийшла збірка андеграундних гуртів із Сєвєродонецька — Underground Of Severodonetsk: 17 Smells Of A Dead Chemical City. А це вже більше, ніж достатньо, аби таки записати із ним розмову.

Про закритість та брак культурного обміну, роль місцевої влади, збірку луганського андеграунду, вплив регіону на творчість музиканта та впертих луганців — читайте у цьому інтервʼю. Спойлер: українська культура на Луганщині — була.

Цей текст створений в межах проєкту «Стійкість місцевої культури», у якому ми розповідаємо про те, як розвивається та відновлюється культура в регіонах, які знаходяться на лінії зіткнення або ж були деокуповані. Це історії про митців та культурних діячів, які попри війну плекають культуру своїх рідних місць, а також допомагають Україні у спротиві Росії. 

Стереотип про відсутність культурного життя та закритість місцевих

Навколо Луганської області є чимало стереотипів. Зрештою, навколо будь-якого регіону вони є. Один із таких — там нудно, є лише заводи (заводи правда є) і немає культурного життя (а ось це вже міф). Українська культура була на Луганщині завжди. Через те, що регіон російськомовний здебільшого творчість й культурних ініціатив були російськомовними, але від того вони не перестають бути українськими.

На початку 90-их у Сєвєродонецьку діяв «Пласт», який пропагував українську культуру. Вже тоді деякі місцеві музичні гурти перейшли на українську. Це було не масово, а радше поодинокі випадки різних причин: хтось — з ідейних, хтось — з комерційних міркувань.

«Хтось їздив до Києва і вдавалося потрапляти на телебачення, а з українськомовним репертуаром було простіше пробитися. Введення квот також популяризувало українську», — каже Сергій Горєлов.

Ще одна з причин, чому ми знаємо про культуру Луганщини не так багато, на думку Сергія, — закритість луганців:

«На мою думку, луганська культура завжди була доволі закрита від культурного обміну з іншими регіонами. Навіть у межах своєї області міста майже не займалися культурним обміном. Субкультурні центри були розкидані. Наприклад, центром метал-року було Рубіжне, Привілля — центром психоделії. Кожне місто мало свого лідера, яскравого представника субкультури, вони просували свої ідеї чи їздили за інформацією до мегаполісів, бо сюди вона поступала доволі мізерно, якщо ми говоримо про 90-ті».

У ті часи це було пов’язане зокрема й з грішми. У людей не було коштів, щоб їздити кудись:

«А ще менталітет жителів Донбасу такий, що вони не дуже схильні підриватися. Хто легкий на підйом і юний — виїжджали до столиці чи ще кудись. Там або розчинялися, або втрачали свою локальність. Про декого можна почути, бо вдалося реалізуватися, але більшості — ні».

На культурне життя також впливала наявність культурних навчальних закладів. У Сєвєродонецьку з таких було тільки музичне училище, тож там більше музика розвивалася. В самому Луганську було більше культурних вишів, тож і двіж навколо цього був масовим. Крім цього, каже Сергій, самі місцеві вороже ставилися до локальної культури на Луганщині:

«В 90-ті до контркультури соціум ставився різко негативно. В 91 році зробили великий музичний фестиваль на два дні в парку, але прийшли місцеві «культуристи» і влаштували бійку. Всі ці всі розборки були не лише щодо концертів, а й за зовнішній вигляд. Гопники не любили, коли хтось виокремлюється, тож за кульчик у вусі можна було получити. З часом це почало змінюватися. Думаю, гопники стали більш меркантильними. Почали домахуватися, щоб гроші забрати, а в 90-их це було виключно ідеологічне. Також у ті часи більше дивилися в сторону Росії в плані культури. Згодом культурним осередком став Харків, Київ».

Місцева влада VS контркультура

Сергій розповідає, що одна з проблем культурного життя — брак взаємодії регіональної та центральної культури. Зокрема, через те, що дієвці та місцева влада не знаходили спільної мови. Якщо проводили масштабні заходи, то місцевих там майже не було.

«Місцевих не розглядали, як рівноправних. Коли на великій сцені виступали музиканти із центральної чи західної України, то локальних артистів не пускали навіть на розігрів. Відправляли на якісь галявини чи подвір’я, типу альтернативна сцена».

Коли у 2014 році Сєвєродонецьк став адміністративним центром, туди переїхала обладміністрація і влада намагалася зв’язатися з контркультурою. Але краще від того не стало:

«Їм було вигідніше працювати з гуртами, що підходять будь-якому режиму, не є гострими. Був популярний хард-рок гурт, який із задоволенням запрошували на різні фестивалі. Після окупації міста вони з таким же задоволенням виступають для росіян і розповідають на камеру, що мріють про гастролі в Росії. Ще один комічний випадок — у нас організовували конкурс на найкращий рок-гурт у Луганській області. Організовувала обладміністрація, відбір на цей конкурс, то окрема розмова, але виграв гурт із Рубіжного. Гумор у тому, що буквально за тиждень до цього гурту скасували концерти в Києві через те, що в соцмережах виявили антиукраїнську позицію його учасників».

Як початок війни пожвавив культурне життя в Сєверодонецьку

З початком російсько-української війни у 2014 й окупацією Луганська більшість виїхала до Києва, але частина перебралася до Сєвєродонецька. Там почали створювати культурні осередки, арт хаби, влаштовували фестивалі й інші події. Через те, що місто прифронтове туди приїздили не лише луганці, а й активісти з інших регіонів.

«Це дуже пожвавило культурне життя Сєвєродонецьку. Активісти робили різні цікавинки, як приклад — концерт у трамваї. Це для нашого міста було досить незвично», — каже Сергій.

Зараз майже вся Луганщина окупована. Втім, те, що закладалося, коли регіон був підконтрольний Україні відгукується досі. У березні 2022 року в Сєвєродонецьку планували відкриття музичного центру. Сергій там бував кілька разів до відкриття і каже, що виглядало все доволі солідно. Але почалася повномасштабна війна, відкрити нічого не встигли й апаратуру не усю вивезли: «А нещодавно окупаційна адміністрація оприлюднила новину про те, що відкрила й обладнала музичну студію».

Як Луганщина впливає на творчість

У 2020 році через ковід Юрій Базака та Катерина Войчук з kontrabass.promo придумали онлайн-фестиваль «Інтерсіті Live», у межах якого відбувалися інтерв’ю з культурними діячами, театральні перфоманси й, звісно, концерти. У лайнапі були музиканти з усіх регіонів України — серед них і гурт Менделеев ошибался.

«Фестиваль добре показав, наскільки наша сцена відрізнялася від інших регіонів країни. Більш відірвана. Я обговорював це з Євгеном Гордєєвим (фронтмен Kurs Valüt, — прим. ред) і в нього була теорія, що донбаська поезія і гумор — специфічні, закриті й не зрозумілі людям з інших регіонів, але на це є причина: якщо на Донбасі ти використовуєш сатиру, то тобі одразу б’ють у морду», — каже про той досвід музикант.

Сергій каже, що ніколи не думав про те чи регіон якось сформував його: «Але, думаю, вплив простежується. Мене постійно охоплював якийсь відчай від життя на Луганщині й, мабуть, цей відчай став двигуном творчості».

Як з’явилася збірка андеграундних гуртів?

У березні 2024 року київський лейбл Erythroleukoplakia Records випустив збірку 17 андеграундних гуртів із міста Сєвєродонецьк — Underground Of Severodonetsk: 17 Smells Of A Dead Chemical City. Окрім регіону їх також об’єднує те, що всі вони в плейлисті Сергія Горєлова.

«Колись знайомий журналіст підкинув мені таку ідею. А я про це згадав, коли копався в старому вінчестері. У мене там було підбірка і я вирішив зробити свій плейлист із того, сам міг би слухати. Такий, щоб слухалося на одному диханні. А тоді запропонував лейблу», — розповідає Сергій.

Втім, він наголошує, що деякі знакові для місцевої сцени персоналії там відсутні. Сергій не додавав артистів, які виступали в Росії. А також тих, чий жанр музики йому не подобається.

СЛУХАТИ ЗБІРКУ

Згодом Сергій планує видавати збірку свого гурту. Але коли це буде наразі невідомо:

«Українськомовні напрацювання є, можливості теж, але. ми всі розкидані світом. Я також припускаю, що ми можемо зацікавити когось, бо зараз є цікавість і до української музики, і до автентичного саунду тих років, коли ще цифри не було».

У квітні 2024 року американський лейбл Holy Crap Records включив Менделеев ошибался до топ-5 андеграундних бендів тижня. Сєвєродонецька музика лунає і на радіохвилях США.

На питання змінилося звучання гурту з початком повномасштабної війни Сергій відповідає, що можливо є косметичні зміни, але суть не змінилася:

«Гурти з Луганщини дуже вперті, якщо почав — то йдеш до кінця. Усі, хто зі мною в 90-их заходив у цю тусовку — досі тут. Хтось випадав на якийсь час, але повертався. Нас так просто не збити, якщо вирішили йти культурним шляхом — то йдемо. Тож і змінювати стилістику доволі важко».

Ця публікація була підготовлена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”. Зміст цієї публікації/статті є виключною відповідальністю Лірум і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Читайте також: Від секс-шопу до книгарні-кав’ярні. Чому Євгенія Лозицька вирішила відкрити найбільшу книгарню у Дніпрі «Вперта Коза»?