Головна
>
Культура в регіонах
>

«Репрезентація регіону моя проблема». Слава Бо про «ПлюсМінусНескінченність», культових діячів та екс-Луганщину

«Репрезентація регіону моя проблема». Слава Бо про «ПлюсМінусНескінченність», культових діячів та екс-Луганщину

«Луганщина подібна до Британії», — каже Слава Бо. Колись на цю думку його навів колега й друг Максим Буткевич, який був у Лондоні і простежив цю подібність. 

Я була в Лондоні, але не була в Луганську. Слава навпаки. Але ми обидва погоджуємося з Максимом в тому, що Луганщина й Донеччина, як острів, наче ізольована від усіх інших. Тому ми так мало знаємо про цей регіон. Ба більше, зі слів Слави, Луганськ й Донецьк були в контрах, тож навіть між сусідськими регіонами культурного обміну не було, що вже говорити про ті, що далі.

Раніше так було через брак інформації й щоб знайти щось для себе треба було добре пошукати. Потім — навпаки. Інформаційний потік настільки стрімкий, що туди важко просочитися, ще важче — запам’ятатися. 

Слава Бо (В’ячеслав Бондаренко) — луганець. Чоловік близько 40 років прожив там, але у 2014 змушений був залишити місто через окупацію.

Каже, що Луганськ був для нього комфортним, але в якийсь момент стало зрозуміло, що треба себе якось розважати, бо сумно ставало. Так з 2010 року Слава активно почав брати участь в створенні культурного продукту. Організовував мистецькі акції, курував арт-проєкти, у 2020 заснував журнал «ПлюсМінусНескінченність», у якому розповідає про культуру українського сходу.

Про культурні проєкти, символічні 10 гривень з окупованого Луганську, культових представників і чому репрезентація регіону — його проблема він розповів випусковій редакторці Лірум Яні Ільків.

Цей текст створений в межах проєкту «Стійкість місцевої культури», у якому ми розповідаємо про те, як розвивається та відновлюється культура в регіонах, які знаходяться на лінії зіткнення або ж були деокуповані. Це історії про митців та культурних діячів, які попри війну плекають культуру своїх рідних місць, а також допомагають Україні у спротиві Росії. 

Фото: Лірум/Юрій Стефаняк

Дендрофікальне будівництво, Ікона Януковича, «Вишиванка на асфальті»

«Я дуже не люблю, коли за нас щось роблять, коли намагаюся за нас зробити нашу культуру, сформувати ідентичність. Можна споживати продукти, які тобі сунуть. Дивитись кіно, яке пропонує кінотеатр. Слухати музику, яку пропонує радіо. А можеш це створювати сам, розкопувати, долучатися до процесів. Я обрав другий шлях», — каже Слава Бо. 

У Луганську він працював журналістом, але окрім цього з  друзями почав закладати культурний ландшафт, популяризувати сучасне мистецтво, проводити виставки, фестивалі. Знаходив під це гроші, переважно грантові: «Якщо грошей не було, то займалися дендрофікальним будівництвом. Тобто робили все з гівна і палиць».

Першу виставку сучасного мистецтва в Луганську Слава Бо провів у 2010 році. До того востаннє виставка у форматі опен-ейру була в місті у 95-96 році. Звідси й назва «+- 15 років». Приблизно стільки ж авторів залучили. Наступна виставка була «+- 16», потім — «+- 17». А тоді почалася російсько-українська війна і виставки «+-18» вже не було. 

Славі здається, що 2010-ті — це був той час, коли культура почала виходити на інший рівень. Здавалося, що можна робити продукт, який буде цікаво споживати і в області, і в місті, а згодом — на всеукраїнському рівні.

Один з найвідоміших проєктів Слави — ікона Януковича, виготовлена з цукеркової коробки. Свого часу той твір викликав загальнонаціональний інтерес:

«Коли Янукович був президентом, то всі були впевнені, що Луганщина за нього. Ми три зробили ікони з коробок цукерок “Світоч”  і ходили з пацанами по місту. Дивилися, як люди реагують: вони дулі тикали, плювали».

Ще один проєкт — «Вишиванка на асфальті» — з’явився, як реакція на прийняття «Закону про мовну політику», що зменшував права української мови (також відомий, як «закон Ківалова-Колесніченка». Спершу була ідея вийти просто з плакатами «ганьба»: «Але мені захотілося нового формату, і щоб люди могли долучитися. Тож я придумав у центрі міста малювати вишиванку».

Так у липні 2012 року біля пам’ятника Тарасові Шевченку з’явилася 45-метрова вишиванка, яку малювали усі охочі: дорослі, і діти. Наступного дня пройшов дощ, і все змило.

Фото: Лірум/Юрій Стефаняк

«ПлюсМінусНескінечнність» у Києві

Слава Бо довго працював журналістом і редактором. В якийсь момент його почало дратувати, що, зокрема через його роботу, про Луганщину знають тільки крізь призму війни:

«А я ж знаю іншу Луганщину, і мені захотілося розповідати людям про неї. Бо якщо у тебе там війна і все погано, то і люди будуть так відноситися. А мені хотілося б, щоб це було інакше. Щоб Луганщина дивувала, викликала радість».

Тож у 2020 році з’явився друкований журнал «ПлюсМінусНескінченність», що розповідає про культуру українського Сходу. Журнал можна придбати або завантажити у PDF-форматі. Онлайн версії немає і поки не планується

«З самого початку ідея була в тому, щоб робити його друкованим. Я розумів, що те, про що ми хочемо розповідати, навряд чи, може одразу зацікавити аудиторію. Коли ти пишеш, про виставу “Дон Жуан” в якомусь Сєвєродонецькому театрі, то мало хто на це буде клікати, яким би провокативним не був заголовок. А коли у тебе друковане видання і ти перечитав усе, що цікавило, то залишається таки прочитати й про виставу».

Але не журналом єдиним. У березні 2024 у Києві відкрили ±СхідХаб. Відкрили хаб виставкою Василя Старуна, митця з Луганщини.

Виставки роблять щомісяця й усі вони так чи інакше пов’язані з Донбасом: це або роботи авторів зі Сходу, або роботи про Схід: «Наприклад, була авторка з Харкова. Вона закохана в Луганськ, була там в 2010 році, фоткала на плівку і хотіла показати свої роботи».

Окрім виставок, команда ПлюсМінус проводить лекції, показ фільмів і навіть екскурсію Луганськом. Тут правда є нюанс: «Це екскурсія в кімнаті. Там різні об’єкти з Луганська. Ми ходимо, роздивляємося, фантазуємо про нашу Луганщину. Розповідаємо всраті локальні історії на кшталт того, як жінка вкрала голову чоловіка».

Фото: Лірум/Юрій Стефаняк

Ще у планах робити майстер-класи з мозаїки. Й відтворювати ті, які знищені в Луганську та Сєвєродонецьку, і музей особистих спогадів. Слава хоче збирати об’єкти, речі й історії, навколо них. Щось схоже, до речі, робила херсонська організація «Тотем». Він розповідає про один з перших експонатів — 10 гривень:

«У 2014 році мій друг чекав автобус на зупинці в Луганську, говорив телефоном і казав комусь, що їде до Києва, бо залишатися небезпечно. Поруч сиділа бабуся. І коли він закінчив розмову, то бабуся до нього підійшла перепитати чи він в Київ їде. Він трохи налякався, а вона дістала з сумочки гаманець, витягла 10 гривень, передала йому і каже: “передайте, будь ласка, нашим чоловікам, щоб нас швидше звільнили”. Ці 10 гривень,  як талісман завжди з ним. Через ці такі історії хочу розповідати глобальну, історію нашого краю, наших людей. Бо офіціоз не працює».

Але все також впирається в кошти, фінансування у «ПлюсМінус» немає зовсім. Команда активно шукає, але поки результатів немає. 

«Я вважаю, що попри все це треба робити, поки ще запал залишився. Просто хотілося би, щоб держава також в це включалася на якомусь рівні».

Екс-Лугнащина і чому ми про неї мало знаємо (трохи рефлексій)

Україна дуже велика за площею. Луганщина трохи більша за Ізраїль. Слава каже, що кожен регіон, як маленька країна, тож питання закритості актуальне для всіх. В центрі — міста-мільйонники, іншим пробитися важко наскільки б яскравими вони не були. Крім цього, росіяни наполегливо просували свої наративи, а підмінити історію легко. І якщо людей десятки років переконувати, що культура Росії та України спільна, то в це зрештою повірять. Але якщо говорити про культурний пласт, то варто починати з фольклору. А в луганських селах він був український. Зокрема, гурт Божичі досліджував села Луганської області з метою запису зразків автентичного фольклору і це можна почути:

«До того ж ми мало говоримо про дисидентів, поетів, письменників, які жили й працювали на Донбасі. Той же Борис Грінченко писав на Луганщині і я впевнений, що він коли він це робив,  то використовував слова. які чув і збирав в регіоні, — каже Слава. Попит на культурний, зокрема українськомовний продукт в луганців був і в сучасній Україні. Андрухович збирав повні зали, Пікардійська терція концертами, вистава “За двома зайцями” — теж. Тут радше йшлося про те, що туди не хотіли везти артистів».

Коли ц 2014 році почалася війна, то на Донбасі з’явилося багато культурних ініціатив, це дуже пожвавило життя регіон, про це ми говорили з митцем Віталієм Матухно. Слава Бо каже, що найбільша проблема тих проєктів в тому, що до них не залучали місцевих:

«Розумію, що усі робили це з найкращих міркувань, але слова місцевим не давали. А їм є що сказати. У них стільки тої культури, що не влізе нікуди. Їм треба допомогти, щоб їх побачили. Зараз усе це просто може зникнути, і ніхто навіть не згадає, що воно існувало. Люди вмирають від старості, люди гинуть на фронті. Зараз Луганщини немає, по суті. Це екс-Луганщина. Наче величезний снаряд влучив, її розірвало і тепер вона всюди потрохи: у Києві, Львові, Сумах».

Слава додає: «Репрезентація і популяризація регіону — моя проблема, як луганця. Я маю вигадати нові формати й зробити так, щоб Луганщина зацікавила, не була про тугу й печаль. Хочу, щоб це було про життя, про щось цікаве і велике. До чого хочеться долучитися, а не просто сидіти й горювати».

Культові представники Луганщини

Слава Бо розповів і про кількох культових особистостей регіону. Про двох з них ми нещодавно писали — сєвєродонецький музикант Сергій Горєлов і, вищезгаданий, Віталій Матухно. Але є й інші.

Модельєр Михайло Коптєв і його театр «Цирк провокаційної моди» (раніше — театр «Орхідея»). Його критикують за аморальний підхід у творчості, але Михайло змінив культуру українських фешн-шоу. Як йому це вдалося можете почитати тут. в колонці Анастасії Тимусь. Нещодавно на TakFlix вийшла стрічка «З любов’ю, Коптєв» режисерок Єлизавети Шерстнової та Олі Коваль, яка відтворює один із показів театру.

«Він людина з капіталістичною жилкою. Розумів, що це цікаво і можна заробляти на цьому. І йому вдалося вийти з андеграунду: Міша збирав зали по області, по Україні і їздив в Європу», – каже Слава.

Було декілька літературних клубів, найвідоміший з них — СТАН. У 1999 році його створили, як альтернативу письменницьким союзам, щоб надати голос донбаським літераторам. Навесні 2014 року засновник та частина керівництва СТАНу підтримала окупацію Донбасу, а решта  членів організації її покинули та роз’їхалися.

А з культових авторів Слава згадує свого друга — Євгена Іза (Євген Иz) — письменника, поета, критика. Вони з ним говорили про те, що можливо тексти луганців й були вторинними, але при цьому дуже щирими: «Вони писали так, наче до них нікого взагалі не існувало. Ось наче й літери вони винайшли й складають їх у тексти. І дуже часто люди дійсно не знали, що до них це вже було».

Зараз наше завдання — зберегти усе, що маємо:

«Якщо не на фронті, то ми маємо докласти зусиль в збереженні культурної пам’яті. У нас стільки всього різного було і є, що життя не вистарчить, аби ґрунтовно познайомитися з усім. І навіть вся ця байрактарщина, шароварщина і  Пес Патрон — нехай будуть. Нехай буде багато і різного, а люди вже хай обирають і підтримують одне одного. Головне, щоб без руснявого».

Фото: Лірум/Юрій Стефаняк

Ця публікація була підготовлена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”. Зміст цієї публікації/статті є виключною відповідальністю Лірум і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.


Читайте також: «Заброшок — багато, платформ для мистецтва — мало». Віталій Матухно про стрімкий розвиток культури на Луганщині у 2014–2022 роках та виставки в закинутих будівлях

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Культура в регіонах
Від Onuka до Foa Hoka: як звучить Чернігівщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
13 Червня, 2024
Культура в регіонах
Від Wellboy до Re-read: як звучить Сумщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
13 Червня, 2024
Культура в регіонах
Музика Дніпропетровщини (Січеславщини): плейлист від Ліруму та Dnipropop
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
12 Червня, 2024