У Zapaska немає місця «хардкору» — Павло Нечитайло

Напередодні виступу в Києві, Сергію Боричевському вдалося поспілкуватися із одним з двох учасників гурту Zapaska — Павлом Нечитайлом — та дізнатися в нього про переїзд дуету з Києва до Кам’янця-Подільського, творчі сварки на початку існування проекту та мотивацію писати музику. Останній альбом KONTUR увійшов до списку 14 найкращих альбомів 2014 року за версією LiRoom. Презентуємо велике інтерв’ю з одним з найбільш самобутніх та актуальних українських гуртів. 

Край троянд та таємничих гірських ущелин, де залишені у повітрі наспіви древніх людей неминуче проникають у дитячі душі; де можеш півжиття тримати усе найкраще в собі «про запас» і у свій час влучно вилитись у Всесвіт. Саме там, далеко від гамірних мегаполісів, у невеличкому Кам’янці-Подільскому, народжують тепер музику Павло Нечитайло та Яна Шпачинська — гурт «Запаска».

Павло Нечитайло вірить, що знайшов свою сковородівську «сродну працю» в музиці та археології. Причому, інколи видається, що ці два заняття переплітаються і зникає будь-яке розділення, є лише чоловік на власній дорозі, і ота його впевненість, знання «куди іти» передається іншим. Павло наче відає якусь частину таємниць, до яких тягнеться кожен із нас.

Яна Шпачинська намагається залишитися всередині музики, легкий повітряний тембр її голосу звучить, наче з доброї казки, ніби разом із тобою співають друзі.

Попри те, що наше спілкування розпочалося у пізню пору, за годину до півночі, для інтерв’ю потрібно було перервати репетицію музикантів. Тендітна Яна залишилася на сторожі мелодій,  «Запаска» ж делегувала на розмову Павла Нечитайла.

11087815_992153284152706_1021928019548319154_o
Яку пісню ви створили найближче?

Пісня називається «Гарно», це така предтеча майбутнього альбому, створили у співпраці з нашим улюбленим звукорежисером і саунд-продюсером Алекс Джей Крамером. Буквально нещодавно, тижні два тому, ми її презентували. Нам пощастило в тому, що деякі радіоканали взяли її в нічну ротацію, адже ми пішли на експеримент і пісня просто має гігантський, як за мірками українського музичного ринку, хронометраж — 6:08, але, ми ж андеграундний гурт, нас це не лякає.

Ви працюєте з одним звукорежисером?

Насправді, ми працювали з різними. І от зараз так доля вирішила, що ми працюємо з Алексом. Я фаталіст, я завжди думаю так, що все, що відбувається – за Господнім сценарієм і ніщо не даремно.

Коли ми переїхали з Києва в Кам’янець та знімали наше перше помешкання, прямо через дорогу знаходився будинок піонерів, де завідувачем репетиційної бази був такий-от юнак і цей юнак за 4 роки зробив феноменальну кар’єру, встиг попрацювати просто з безмежною кількістю топових артистів як концертний режисер, потім на найрізноманітніших студіях навчився працювати з різним музичним матеріалом, і, оскільки ми давні друзі і знайомі, ще минулого року він запропонував нам зробити з ним один трек, «Школярська».

Після того як ми зробили цей трек, він потрапив у шорт-лист Euronews. Він теж нам по саунду дуже сподобався, тому ми після цього успіху не уявляли собі співпраці з іншим звукорежисером і хотіли співпрацювати тільки з Алексом, оскільки це і земляк, та й взагалі – ціла маса причин штовхає нас в обійми цього талановитого юнака.

Як ти вважаєш, ви ще шукаєте свій звук чи вже знайшли? Чим різниться теперішня «Запаска» від «Запаска», наприклад, дворічної давнини?

На даному етапі нас влаштовує те, що ми робимо з Алексом. Змінився сам принцип нашого концертного звучання, ми вже менше робимо живі лупи на сцені, у нас є домашні заготовки, ми використовуємо семплер. Саме звучання змінилося, оскільки Алекс така людина, яка на етапі запису працює як продюсер, тобто, наприклад, коли ми ще записуємо матеріал, то він дає класні, цікаві ідеї, які себе виправдовують.

Чи змінилося твоє ставлення до «Запаска» за ці два роки, не до саунду, а до того, що значить для тебе гурт?

Так уже сталося, що Господь за ці два роки виштовхнув мене з активного заняття фрілансерством, яке я поєднував з музичною творчістю, саме у заняття музикою, і це якось сталося само собою, без додаткових зусиль з мого боку. Якщо раніше ще доводилось, скажімо, думати про хліб насущний і шукати якусь віддалену роботу в перервах між концертами, то тепер Господь зробив так, що ми багато концертуємо і багато працюємо над піснями і це змінює ставлення до гурту.

Без зайвої скромності скажу, що, безперечно, відбувається якийсь певний прогрес у створенні музичного матеріалу. Якщо я раніше почував себе, як сліпе кошеня, яке тикається в темній кімнаті по кутках і намагається щось там десь нащупати своїми вусиками, нашорошує їх, щоб не налетіти на якийсь твердий предмет, то тепер я почуваю себе більш впевнено. Також це сталося, мабуть, завдяки щедрим авансам, які були роздані наприкінці року нашому альбому «Контур» від музичної журналістики і її окремих яскравих представників, які після революції надзвичайно активізувалися. Тому, от такий-от комплекс причин за ці два роки, про які ми говоримо, змінив моє ставлення до заняття музикою і до «Запаска» зокрема.

Маєш на увазі, що до «Контур» ти сумнівався в тому, що робиш і для чого ти це робиш?

Ну, якось так, я ще не так твердо стояв на сцені як хотів би.

Що тобі більше подобається, музика чи археологія?

Мені подобається гармонійно переливати з одного в інше і постійно підживлюватися то з однієї, то з іншої сфери. Приміром, я щойно повернувся з Хмільницької археологічної експедиції. Мені імпонують люди епохи Відродження, які поєднували кілька діяльностей одночасно і були вузькими спеціалістами. Ці юнацькі захоплення, які вдалося розвинути — простір дає можливість розвивати їх надалі. Це те саме, що запитати, що тобі більше смакує: кефір чи полуниця, я люблю трохи і те, і інше.

Ким ти хотів бути у дитинстві?

У дитинстві… Чітко пам’ятаю, що хотів бути водолазом, десь в першому класі.

А Яна ким хотіла стати? Не запитуючи в неї, чи ти знаєш?

Здається, вона хотіла бути продавщицею морозива.

Запитай її, чому не стала.

В Червонограді просто не було такого ПТУ, у якому вчили на продавщицю.

11393343_1009799222388112_6419333309127330348_o

А на музикантів було?

А музиканти… Якось так в неї сталося, що музична школа була і її віддали на школу гітари, в неї вийшло одразу гарно писати пісні і вона брала участь у всіляких музичних конкурсах і фестивалях.

Ти ж пам’ятаєш, що в 90-ті усі фестивалі — це були конкурси, фестивалів в чистому виді майже не було, обов’язково треба було змагатися з якимось виконавцем, і от всі 90-ті це було якось так, в Яни виходило гарно перемагати, відтак той музичний спорт зробив так, що вона не продає морозиво, а грає музику.

Чим займався ти, коли вона вигравала конкурси?

У той час я, мабуть, закінчував університет наш Камянець-Подільський, історичний факультет. Також брав участь у різних конкурсах, «Зорі над Збручем», «Талант-97», фестиваль акустичної музики і бардівської пісні «Срібна підкова», там де ми власне і познайомилися в 2000-му році з Яною.

Тоді вже існував твій перший гурт «Пропала грамота»?

Тоді була така ситуація, що «Пропала грамота» якраз пережив свій перший успішний розпад після фіналу конкурсу «Червона Рута» у Дніпропетровську, нам тоді також дали приз.

А вдруге ми зустрілись із Яною через років 6 після цього конкурсу в Києві, згадали, що зустрічалися раніше.

Тоді вже у Яни був гурт «ЧеЧе» і потім виникла Запаска, як запасний варіант двом гуртам. А чому ви вирішили зробити гурт основним?

Так сталося саме собою.

Яка мотивація у вас творити музику?

Така ж мотивація як у бобра, який будує греблю або у корови, яка жує жуйку. По-іншому просто не можна, сенс існування.

Бобер-от будує греблю, щоб загородитися від світу, створити собі затишний будиночок. А ви від чого загороджуєтеся?

Від підвищення тарифів на комунальні послуги (посміхається).

Переїзд в Кам’янець – це була втеча чи пошук спокою?

Це такий собі хутір Пантелеймона Куліша, який втікав з Києва на хутір і писав там листи з прокльонами іншим класикам, у тому числі, Тараса Шевченку. Кожен українець мріє про свій маленький куточок, де його ніхто не буде чіпати і де він спокійно вирощуватиме помідори чи картопельку.

Що для тебе музика у цьому всьому? Самодостатнє явище чи спосіб щось сказати, інструмент передачі інформації?

Мабуть, самодостатнє явище, але іноді це настільки широка штука, що ти можеш використовувати її як інструмент для досягнення будь-чого. Музика – це інструмент для подорожі, штука для задоволення власних амбіцій, як сродна праця, якщо завгодно. Тобто, частенько музикантів питають про громадянську позицію, так, це громадянська позиція, і спосіб існування певний, оскільки, якщо ти музикант, то музика, безперечно, диктує певний спосіб життя, ти їздиш, концертуєш, все це захоплює, ключ до світу – багато що можна говорити, проводити великий синонімічний ряд.

Ти міг би у трьох словах, ніби слоганом, сказати світу те, що хотів би сказати музикою «Запаска»?

Та багато різних речей. Навіть поети, які були рушіями ідеологічних машин, той самий Маяковський, він не хотів сказати людям якийсь один меседж, сьогодні він говорив «гвозди бы делать из этих людей, крепче бы не было этих гвоздей», наступного разу він говорив «знаете ли вы украинскую ночь, нет ви не знаете украинской ночи». Тобто, сказати, що є якись один супермеседж, який ти хочеш донести до людей музикою – це не є правильно, повідомлень таких є багато. Якщо ти дружиш з товаришем, то тобі цікаво поговорити і про те, про інше, про п’яте і десяте, то є життя.

Хто з вашого дуету більш прагматичний?

Ми міняємось ролями постійно. У нас нема такої чіткої градації, розподілу.

Є конфлікти бачень, візій, коли ви пишете пісні?

Так, конфліктів багато, внутрішня цензура дуже серйозна, особливо, на початках нашої діяльності. Тоді я виходив палити через кожні 15 хвилин репетиції, бо все було дуже напружено, по репетиційній літали предмети, було важко, притираєшся один до одного, кожен творець, кожен має своє бачення, але зараз здається ми дійшли до спільного знаменника і напрацювань доводиться викидати все менше, і вже простіше, менше тих нервів і страждань на етапі створення матеріалу, аранжувань.

Ви частіше «викидаєте» пісні через внутрішній зміст чи через зовнішню форму?

Скоріше речі, які за формою не підходять. Навіть багато старого матеріалу ми не граємо, хоча я кажу, що це неправильно, а Яна навпаки вважає, що треба обов’язково викидати старе, щоб залишати місце для нового. У мене трішки інший підхід, люди у нас трішки із запізненням музику сприймають, якщо подивитися по тій же соцмережі «вконтакті», яку не дуже популярно зараз згадувати, проте це хороший соціальний зріз: дивишся, що люди репостять, слухають і бачиш, що це треки 2-3-річної давнини, а новий матеріал слухач має розсмакувати, розжувати, матеріал теж живий, має себе знайти в цьому просторі, десь притулитись до чогось.

Ти легко розлучаєшся з піснями, які треба «викинути»?

З деякими — ні. Але зараз ми перебуваємо в такому потоці, коли достатньо легко пишуться нові речі без особливих творчих мук, тому якихось там серйозних сварок немає, викинули четверть репертуару і граємо далі, нормально.

Є якісь пісні, які ти «заховав у стіл», наприклад, для сольного матеріалу?

Ой, ціла купа таких пісень. Особливо активною була минула зима, «наковбасилось» багато треків, як і сольних, так і речі з якимись іншими музикантами, колегами. Експериментував я активно і минулого року навесні теж з кам’янецьким колегою, мало не записали альбом, спільний проект з назвою, яка не вимовляється, просто читається, як хто хоче, так і читає. Насправді багато пишеться в стіл такого, що буде реалізовуватись. Якщо Господь дозволить мені трішки пожити на цьому світі, я думаю, що буде якийсь чоловічий проект, бо, насправді, писався там і даб, і ше якісь штуки з начитками.

Тобто, ти десь зараз підсвідомо натякнув, що «Запаска» — це більш такий андрогенний проект чи проект Яни?

Андрогінний. Але в цьому проекті немає місця «хардкору», це точно. Жорсткі речі там неприродно будуть виглядати. Все ж таки, хотілося би мати в гурті якийсь передбачуваний настрій, коли люди йдуть на концерт і у них не виникає якихось прикрих «трешових» чи нойзових несподіванок. Хотілося би бути цікавими, але, хоча би в загальних рисах, передбачуваними для слухача.

Коли ви пишете пісні, орієнтуєтесь, в тому числі, на слухача?

Безперечно, ми не пишемо для марсіан. Пишеться з розумінням, що хтось це буде слухати.

Хтось пише просто «для себе», просто пише музику.

Я мало знаю таких людей. Безперечно, пишеться спершу, щоб ти сам захоплювався цим треком, бо тобі потім буде нецікаво його відтворювати.

Ви часто виступаєте закордоном. Є різниця в людях з точки зору комунікації, з точки зору відчуття вашої музики?

Абсолютно. Є ментальні особливості в кожного народу, хоча раніше я не вірив в ментальність, якийсь народний характер, але вона є. Маючи певний досвід, можна сказати, що всі народи слухають музику по-різному. Наприклад, поляки дуже емоційні, відкриті. Дуже гарно характеризує ситуацію такий момент, якось ми були на «Pohoda festival» у Словаччині і там грав чи Modeselektor, чи то Moderat, хтось із цих крутих діджейських проектів, і словаки з чехами спокійно стояли, рухали плечиками і тільки в якомусь куті танцполу хтось скажено верещав, стрибав, виявилось, що це був один-єдиний поляк.

А який концерт тобі найбільше запам’ятався, з будь-яким із твоїх проектів?

Якщо з «Пропала грамота» — це Свято села Грибівка в Одеській області, фантастичний безумний концерт в селі, де ніхто не займається сільським господарством, а просто мають ділянки  біля моря і отримують орендну плату, скажено багате село. На святі села старих людей возили на лімузинах, розігрували пральні машини, планера, вивезли 12 бочок вина, виступав Георгій Делієв, грузини якісь і ми в самому кінці з авторською музикою, не знаю, що ми там робили. Думаю, було так, що село називалось Грибівка і голова сільради чисто випадково потрапив у Ворохту на Свято грибів, де виступали і ми, а ще «Топор-оркестра». Думаю, що він нас переплутав з «Топор-оркестра», тому і запросив.

Ким ти себе бачиш в 60-ть років?

У 60-ть років я бачу себе професором кафедри археології в якомусь університеті українському і таким чуваком, який буде, по-любому, грати з такими ж олдскульними чуваками якусь музику, яка буде подобатись і збирати в кожному обласному центрі мінімум сто людей.

А ти хотів би в кінці життя залишитися сам, з собакою, наприклад, у якомусь будиночку біля озера, вигуляти собаку, зупинитися на рік і озирнутися назад на своє життя?

Мені здається, що я більш соціальна людина. Я більше задумуюсь про те, що я не хотів би помирати в важких муках. Я не хотів би померти в муках – це єдине, а варіації – наглядач маяка десь на Адріатиці – про це, звичайно, приємно помріяти, чому б ні.

Якраз на цьому місці, після майже годинної розмови, почувся голос Яни, яка наполегливо звала Павла репетирувати, то ж ми перервали розмову і «Запаска» занурилася у процес роботи над піснями, які найближчим часом ви зможете почути 27 червня о 18.00 в концертному залі «Метрополь» на Прорізній, 8 у Києві.

11150164_976912235676811_6434180176179733065_n

Сергій Боричевський

Фото: с официальной страницы группы в Facebook

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.