Велика мрія про щасливе життя. Рецензія на фільм «Куба і Аляска»

14 серпня в українському прокаті вийшов документальний фільм Єгора Трояновського «Куба та Аляска». Велика документальна історія про двох бойових медикинь — Юлію Сідорову та Олександру Лисицьку.

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, чим особлива документальна робота Трояновського.

Куба та Аляска — це позивні Юлії Сідорової та Олександри Лисицької, які відповідають їхнім характерам. Куба — кароока емоційна жінка з гучним та заразливим сміхом, а Аляска сама себе описує як «віддалену та відморожену». Куба на фронті з 2014 року, Аляска долучилася до бойових дій трішки пізніше. Але в умовах, коли по посадці прилітає 120-та міна, — це не суттєво. Важливішою є духовна близькість і посестринство, які об’єднують Кубу та Аляску. Режисер Єгор Трояновський познайомився з медикинями, коли працював військовим журналістом. Саме тоді виникла ідея зафільмувати бойові будні двох посестер, які не падають духом посеред інфернальних пейзажів фронтової лінії.

Трояновський зняв дуже насичену, динамічну та живу історію про людей на війні. Фронтові кадри режисер майстерно монтує, межуючи з кадрами з цивільного життя. Однак, щоб сюжет рухався ще динамічніше, Трояновський додає скрінлайф-елементи переписок медикинь, створюючи темп дуже глядацького документального кіно.

«Куба і Аляска» — це фільм про двох жінок, для яких війна, хоч уже й стала буденністю, — не дозволяє цій буденності їх зжерти. Аляска з поганим зумом намагається складати іспит, а Куба (дизайнерка в цивільному житті) малює моделі одягу у проміжках між бойовими виїздами. Набір сучасних саундтреків — від Аліни Паш до SadSvit — створює атмосферу життєлюбства, яке випромінюють героїні. Однак не завжди вони катаються у кузові пікапа та жартують про похоронний плейлист. Аляска отримала складне поранення, а Куба переживала власне особисте горе. Трояновський створює багатошаровий портрет своїх героїнь, де є місце горю та радості, сміху та сльозам, переживанням та жартам, мріям та апатії.

Українська воєнна документалістика почасти намагається створювати дуже абстрактне та узагальнене відображення війни. Будь це стоголосся українського плачу в «Піснях землі, що повільно горить» Ольги Журби, калейдоскоп воєнного дитинства у «Стрічці часу» Катерини Горностай, фронтові листівки у філософській обгортці з «Мілітантропоса» Єлизавети Сміт, Аліни Горлової, Семена Мозгового чи радіоспектакль оскотинення російського окупанта в «Мирних людях» Оксани Карпович. Трояновський же розповідає про конкретних, реальних людей і їхню історію на війні, однак через своїх персонажок Куби та Аляски він розкриває цілий пласт тем: від досить абстрактних понять посестринства та фронтової дружби до досить конкретних проблем, як-от реабілітація після поранень та переживання горя від втрат.

Позивний «Куба» прийшов до Юлії Сідорової з минулого, довоєнного життя. У часи, коли Крим не був окупованим, вона їздила на популярний фестиваль «Казантип». У тому середовищі вона й стала Кубою. Трояновський вдало вставляє кадр із Кубою, яка танцює на Казантипі, який стає однією великою метафорою мрії не лише героїнь фільму, а й усіх загалом — спокійного світу, де немає війни, російської загрози, смертей та болю. Де є лише сонце, пляжі та музика, яка зливається в одне ціле з легким морським бризом. «Куба і Аляска» — це великий фільм про двох жінок, які воюють за мрію жити щасливо. За можливість жити щасливо всім нам.

Оцінка критика: 10/10

Читайте також: «Кіно не завжди мусить розважати, це не TikTok»: розмова з режисером монтажу фільму «Стрічка часу» Ніконом Романченком