Про Шипіт, традиції, суспільство та змію, що проковтнула власний хвіст

Євгеній Морі вже писав для нас про свій досвід відвідування фестивалю Шипіт 2018 року. Цього року він знов відвідав найдивніший український фест і поділився своїми думками стосовно всього, що там відбувалося.


Звідки пішли ті чи ті правила поведінки та чому вони мають саме такий вигляд? У межах європейської цивілізації люди тиснуть один одному руки під час зустрічі, але навряд чи хтось відповість – навіщо? Просто так заведено.

Ось в африканського народу Мурсі заведено носити тарілки в губах. Починається ця процедура з того, що маленькій дівчинці виривають 4 передніх зуби на нижній щелепі. Після цього мама чи бабця роблять гострим лезом надріз нижньої губи та вставляють туди дерев’яну пробку. Приблизно за місяць рана загоїться, а на місці пробки утвориться отвір. Після цього в губу вставляють вже товстішу трубку — і так, поки шкіра не розтягнеться до 4 сантиметрів у діаметрі. Але представники народу Мурсі самі не знають, навіщо вони це роблять.

При більш детальному вивченні стає ясно, що в нашому суспільстві існує багато таких непояснених правил, звичаїв і ритуалів. Тому слово “норма” стосовно них — це всього лише питання географічного походження і культурних передумов.

На цім кожен з нас окремо може замислитися, а що ж таке суспільство і що його формує. Це набір культурних кодів, які ми змалечку вбираємо у навколишньому світі? Виховання, отримане від батьків? Або ж це набір поглядів цілого натовпу з індивідуальностей, кожна з яких одержима бажанням зробити своє існування комфортнішим: мінімізувати страждання і кайфувати по-максимуму.

Усі варіанти, так чи інакше, є правильними. Але в цих теорії є вада — що робити з людьми, які не хочуть бути частиною суспільства? Які настільки ним переситилися (або настільки ним змучені), що готові йти на ризик, виділятися й в такий спосіб від нього відсторонитися.

Що таке Шипіт

Шипіт – назва невеличкого водоспаду в Закарпатській області на північних схилах гірського масиву Полонина Боржава, при підніжжі гори Гемби. Популярне туристичне місце, де з 1993 року щорічно проходить неформальний фестиваль: на початку липня представники різних субкультур (і не тільки) приїжджають сюди на свято Івана Купала, як нечиста сила на шабаш. 

“Фестиваль” без хедлайнерів, музикантів на сцені, квитків (хіба що на вході у заповідник охоронці з-поміж місцевих стягнуть з вас n гривень за вхід), організаторів (хоча існують історичні ініціатори веселощів і загальновизнані лідери). Одного разу якийсь благодійник пропонував поставити сцену для музикантів, але люди відмовилися. І без них добре відпочивається, а будувати плани, займатись організацією, контролем відпочивальників суперечить самій концепції свята. 

Крім вуличних кафешок з шашликами та місцевою кухнею далеко внизу (і ще більш віддалених баз відпочинку з ресторанами), зайнятися тут принципово нічим: натовп на галявині без діла під палючим сонцем. Хоча з кожним роком все більш помітно, що капіталізм набирає обертів: за номером можна домовитися за екскурсію на джипах, замовити чан з гарячою водою, а село Пилипець обросло сувенірними крамницями, кав’ярнями, “мінімаркетами” (якщо їх так можна назвати) тощо.

Але люди все приїжджають: хто на день, хто на два, хто на цілий тиждень або навіть місяць. Чого ж ренегати, панки, гіпі, готи, гіпстери, растамани, поліцейські, молоді та у віці, сім’ї, туристи та місцеві кожен рік тут збираються?

“Шипіт – це місце для усамітнення та об’єднання”

Для мене Шипіт-2021 почався з однойменного чату в Telegram. Таких спільнот можна знайти багато. Як на мене, всі однаково легітимні, але нащо вони взагалі? Судячи з усього — заради пліток, які в них поширюються. Бо інакшої корисної інформації ви там навряд чи знайдете, лише змарнуєте час у палких моралізаторських дискусіях щодо легалізації легких наркотиків і доступності алкоголю серед молоді.

Найпопулярніша з пліток: “на Шипіт готується поліцейська облава”. Правда, важко уявити скільки знадобиться слуг закону, щоб затримати, обшукати й етапувати кілька тисяч шипотських. На вході в заповідник дійсно чергує кілька знайомих білих джипів з водіями в чорному, однак щоб вони дружньо підіймались до місця проведення фестивалю, особисто я бачив лише один раз: аби переконатися, що при традиційному спаленні ватри дотримані всі правила і вогонь не перекинеться на ліс або намети.

Друга і третя чутки також пов’язані з побоюванням конфліктів із законом. Нібито обшукувати людей з собаками будуть ще в поїзді Київ-Воловець, на залізничній станції та навіть в автобусах, якими місцеві підвозять туристів за 70 гривень. Також пішла деза, що тепер вже точно в наметові табори зашлють агентів під прикриттям. Раніше ще казали, ніби Шипіт придбав Коломойський і побудує там новий Буковель — у 2021 році такого не згадували.

Останньою перепоною між людиною і природою може стати жарт, що Шипіт (у зв’язку з пандемією / облавою / продажем землі — потрібне підкреслити) переносять на осінь. Хоча досвідчені посміхнуться і скажуть, що перенести Шипіт неможливо. Це ж не організована подія, а емоційний порив якоїсь язичницької природи. Відзначити ніч на Івана Купала в оточенні гір, темряви й божевільних, таких як і ти.

Я зі своєю дівчиною піднявся порожняком на першу поляну (вирішили йти без намету, заселитися “як городські” — відпустка, як-не-як, не відпустка без джина і телевізора в готелі з “Секретними матеріалами” перед сном) і знайшли затишне містечко у тіні дерев над струмком, де і сіли на землю відпочити в прохолоді. Моя порада: спочатку потрібно асимілюватися, інакше з незвички ризикуєш емоційно закритися від нового світу.

Спочатку на підході до Шипоту незнайомі (майже кожен) посміхається тобі й зичить доброго ранку — це традиційне привітання. Деякі стверджують, що воно виникло тому, що коли б ти не прокинувся (від втоми, вчорашньої п’янки або вживання наркотичних речовин), на Шипоті у тебе має бути добрий ранок. Її можна почути в будь-який час доби, навіть вночі. Також є теорія, що “добрий ранок” — це душевний зв’язок з процесом переродження та очищення, яке символізує ватра в ніч на Івана Купала. Але це такі жарти.

Також за місцевими звичаями кожен може  мати який завгодно фрікуватий вигляд, але ніхто не подивиться на тебе з осудом. Як того і чекаєш від гіпі-фестивалю, це — територія любові, свободи та гармонії з природою. На узліссі медитують дівчата, на великому валуні біля водойми грає хлопець на губній гармошці. Повз проходить 7-річний хлопчик і пропонує погладити кошеня, яке згорнулося клубочком на його руках. Ми погоджуємося: ну а як інакше?

Ще одна традиція Шипота, яка передбачає єднання, — це крик “ееееоо”. На одному кінці табору хтось прокричить “ееееоо”, і йому відразу вторить бадьорий хор голосів: “ееееооо”. Цей же прийом спрацює з гаслом “Радіти!”.

Люди збираються невеликими групами, організовують наметові містечка. Хто встиг раніше – знайшов затишне місце в тіні, хто приїхав вже під спалення ватри – задовольняється галявиною під сонцем. Тут вирує життя: хто грає на гітарі коло багаття, хто зайнятий приготуванням обіду, хлопці рубають дерева і складають їх пірамідкою. Інші — насолоджуються усамітненням, перебуваюсь десь глибоко у спіритичних пошуках. Їм не заважають.

Ватра як спосіб почати все наново

Як спостерігач я найбільше чекаю спалення ватри. Містична подія, яка немов перезапускає тебе, дає нову точку відліку.

Перші скупчення людей збираються навколо ватри за кілька годин до того, як з гори спустять перший вогонь. Погляд розбігається, важко зафіксувати перед очима мерехтіння стількох відблисків від пляшок, вогнів запальничок, кінчиків сигарет, гірлянд, спалахів фотоапаратів, екранів смартфонів. І з кожною хвилиною гомін стає все більш фізично відчутним.

Спочатку це гудіння перебивається вже знайомими “еееееооо” і “радіти!”. Після хтозна-яка кількість барабанщиків задають події ритм — і можна сказати, що саме в цей момент і починається та ритуальна магія, її важко з чимось сплутати. Натовп починає задоволено “вібрувати”.

Коли майже остаточно стемніло, а небо перетворилося на густий темно-фіолетовий кисіль — звідкись виходить людина з останнім факелом. Розумієш: це саме той момент. Звідки? Відчуваєш. Натовп вітає вогонь, крики не припиняються ні на мить. Натовп розступається перед вогнем, той пливе крізь ряди та наближається до ватри. 

Почалося.

Вогонь за деякий час повністю охопить дерев’яну конструкцію. Навколо ватри почнуть танцювати, водити хороводи, битися в ритуальних конвульсіях. “Перероджуватися”, одним словом. Неможливо стає відвести погляд від чогось настільки природного: танцю та вогню. Аж поки вогонь не згасне і не залишить натовп у пітьмі, де — я серйозно вам кажу — відбуваються якісь фрейдистські перетворення.

Чому пітьма так важлива для натовпу

Дивно. Люди, яким не звикати ловити на собі косі погляди перехожих, на яких часто навішують упереджені ярлики, збираються в одному місці, щоб стати частиною зовсім іншого натовпу. За власним бажанням, з усією відповідальністю і з повною самовіддачею. У цьому пробуджується “єдність Самості”, це типу за Юнгом.

Натовп — це не тільки кількість людей або візуальний образ стовпотворіння з умовної “безлічі”. Це постійна рухома єдність маси більшості та меншості, в якому останні — це люди, виділені особливо; а більшість — ті, що не виділені нічим. Баланс. Ось на Шипоті найрізноманітніші фріки можуть відчути себе в “своїй тарілці” і стати новою більшістю: вони нічим не примітні в оточенні інших шипотян, але при цьому їм вдалося зберегти потяг до індивідуальності.

Але неправильно представляти “суспільство” як суму його індивідів.

Перше: ми не вибираємо з народження, до якого суспільства долучитися і чи робити це взагалі. Товариство з дитинства грає роль у формуванні традицій і культури, щоб після вже ми дорослі почали формувати суспільство своєю дією / бездіяльністю. Все, на що ми здатні, — переміщатися від верхньої до нижньої межі дозволеного. Найепатажніше вбрання і фривольна поведінка по суті всього лише промацують, наскільки це допустимо в очах інших людей, тієї самої більшості “натовпу”.

За такої умови суспільство постійно контролює нас, не дає індивідуальності остаточно зійти з рейок загальноприйнятої людяності та задає напрямок подальшого розвитку. Інша справа, що у кожного до легітимності цього процесу можуть виникнути питання. Бо є багато претензій до такої схеми, проте хто їх буде слухати?

У філософській, як, втім, і в соціально-гуманітарній літературі нерідко розрізняють так зване “відкрите суспільство” і “закрите суспільство”.

“Закрита спільнота”, на думку французького філософа Анрі Бергсона, — це суспільство, члени якого у життєвій поведінці керуються нав’язаними соціальною спільністю моральними нормами. Ця “закритість” породжує механізми формування та передачі всіляких страхів, а звідси — ворожого або настороженого ставлення до всього, що виходить від іншого людського суспільства, від чужої культури, релігії. Приклади — ось вони довкола, не будемо на них зупинятися.

Натомість “відкритість” — це можливість активної взаємодії різних політичних, ідеологічних, релігійних поглядів, їхнього конструктивного діалогу і взаємодоповнення. І, може бути, найголовніше — це відкритість людей одне до одного, дотримання вільних кордонів особистості, можливість співпереживати іншому. Це вже якась утопія, яку будувало американське суспільство, але чи вдалося — питання, вибачте, “відкрите”.

Варто зазначити, що будь-які прояви “індивідуальності” (надумані та усвідомлені) не є ворожим випадом у бік “нормальності” або самих “норміс” (тих, кого можна по-юнацькому назвати “безособовим натовпом”, які з побоюванням реагують на кожен твій крок-праворуч-крок-ліворуч). У цьому є тільки бажання зрозуміти, відповісти собі на питання: “Хто я такий?”.

Бунт масової людини

Хосе Ортега-і-Гассет писав: “Маса — це всякий і кожен, хто ні в добрі, ні в злі не міряє себе особливою мірою, а відчуває таким, “як і всі”, і не тільки не засмучений, але задоволений своєю невідмінністю”. Водночас як “обрані — не ті, хто ставить себе вище, але ті, хто вимагає від себе більше”.

Вороже ставлення “маси” до “меншості” (корінь дуже багатьох проблем сучасного суспільства) — одна з характерних рис “масової людини”. Разом з агресивністю, бажанням підпорядкувати усе “чуже”, прагненням до експансії думок і розширенням ідеології, що більше ріднить цю людину не з “варваром”, а з розбещеною дитиною.

Раніше “масову людину” тримали в некомфортних умовах, тому що “поважають” (читати: бояться) вони тільки силу: чи то королі, чия влада передавалася у спадщину, чи політична партія, що у будь-який момент позбудеться від “інакодумців” або важкі умови життя, праці, висока дитяча смертність і низький темп підвищення доходів (які до індустріальної революції зростали всього на 1% раз на 100 років). Ніщо не було надійним, постійним, стабільним. У будь-який день твій будинок могла зруйнувати війна — лиха не мали кінця-краю.

Нині ж “масова людина” відносно вільна, але разом зі світом, який розчинився перед нею навстіж, її душа закрилася. Рівень емпатії знизився, а бажання зберегти статус-кво стало переважати над бажанням зіставити себе з іншими, спробувати їх зрозуміти. Клітини маси втратили здатність до перевтілення, досягнувши певного “ідеалу” в умовному “саморозвитку” і реагуючи на життя, ніби спочиваючи на лаврах.

Природна підозрілість щодо можливої хибності своїх переконань практично зникла — сучасна людина є експертом майже у всіх галузях знань. І хоча й понині вона передає управління державою “довіреним людям” з політики, створення вакцин – лікарям, а світову мережу — взагалі якимось програмістам, вона все одно їм не довіряє, і повсякчас очікує, коли хтось знову помилиться, щоб можна було розібрати недоліки по кісточках.

Статичність переконань, думок і вірувань ізолює душу від божевільного, часто ворожого світу, але призводить до певної “закупорки” людської душі, покриває її товстим шаром майже непробивної броні. Людина розучилася слухати (та й навіщо, якщо всі відповіді можна знайти всередині себе, а не ззовні?) та впевнилася у власній правоті, а хто не такий, як усі, хто думає не так, як всі — той ризикує стати знедоленим, вигнанцем, п’ятою колоною.

Що нам залишається робити

Шипіт дає можливість хоча б на деякий час відколотися від “більшості”, від потреби перебування в “більшості”. Це часто буває необхідно зробити, щоб по-справжньому знайти себе. Тому багато письменників і філософів схвально відгукувалися про подорожі як про спосіб не тільки дізнатись щось нове про світ, але й пізнати себе.

“Є в цьому щось чарівне: їдеш однією людиною, а повертаєшся зовсім іншою” — говорила американська письменниця Кейт Дуглас Вігген. З нею погоджувався Генрі Міллер: “Мета — це не місце, а здатність дивитися на світ по-іншому”.

Можна сказати, що на Івана Купала на Шипоті відбувається колективний процес набуття “самості” через об’єднання в нову більшість, для якої не так вже й важливі твої громадська або професійна діяльність, погляди, переконання і помилки. Ця нова група і так перебуває в постійному конфлікті з іншими хоча б тому, що відрізняється і незалежна від них, не хоче погоджуватися на певну частину нав’язаних правил.

Все, на що претендують ці люди, – це висловити свій протест через відмінність. Але без цієї самодостатньої у своїй відокремленості меншини неможливо уявити багатогранний та успішний розвиток суспільства. Без фрікуватих геніїв, без вигнанців-романтиків, без філософів-на-денці-пляшки, без тих, хто усвідомив власну незначущість, а тому всіма силами прагне її перекреслити досягненнями. Без тих, хто не задовольнявся, а лишався незадоволеним.

Тому нам нічого не залишається, окрім як продовжувати бути людиною. І бути тим, ким ми хочемо бути. Ми частина суспільства, яке часто виступає проти нас — і формуємо його так само, як воно формує нас. Це і є Уроборос, змія, яка проковтнула власний хвіст.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.