«Культура Херсона розвивалася всупереч місцевим чиновникам чи інституціям». Режисер Роман Бондарчук про дитинство на Херсонщині та мистецький опір

Режисера Романа Бондарчука глядач знає за його документальними стрічками «Євромайдан. чорновий монтаж», що відкривав фестиваль Docudays UA у 2014 році та «Українські шерифи», що висувався на «Оскар» у 2016 році. Його документальні та художні фільми були учасниками міжнародних та українських кінофестивалів, а сценарії неодноразово отримували нагороди на конкурсі «Коронація слова». 

Цьогоріч на Берлінському кінофестивалі відбулася прем’єра його сатиричної комедії «Редакція».

Важливо те, що художнє бачення та особистість Романа Бондарчука значною мірою сформувала рідна Херсонщина. Як каже сам режисер — він почувається відірваним від «джерела струму», коли довго не приїздить додому. 

Журналістці Дарії Подвишенній Роман Бондарчук розповів, як Херсонщина вплинула на нього, як відбувається культурне життя регіону в умовах війни та чому для нього важливо фільмувати регіон у своїх роботах.

Цей текст створений в межах проєкту «Стійкість місцевої культури», у якому ми розповідаємо про те, як розвивається та відновлюється культура в регіонах, які знаходяться на лінії зіткнення або ж були деокуповані. Це історії про митців та культурних діячів, які попри війну плекають культуру своїх рідних місць, а також допомагають Україні у спротиві Росії. 

Чимало ваших робіт були зняті в Херсоні чи на Херсонщині, а в кількох інтерв’ю ви досить тепло розповідали про рідне місто. Як би ви описали свої «взаємини» з Херсонщиною до повномасштабного вторгнення?

Це місце, де я народився, де зробив усі найголовніші відкриття в житті. Місце, де постійно бачиш у людях персонажів, чуєш історії, які хочеться записати та використати в сценарії. Де живе багато друзів і родичів, яких так радісно провідувати. Де купа «твоїх» місць і ритуалів. Риба-пузанок, яка іде на нерест і яку все місто виходить на річку ловити — з містків, з човнів, з тазків, з усього, що може триматися на воді. 

Дача на лівому березі Дніпра, повз яку плавають гігантські баржі, де взагалі всі дитячі спогади: ростуть гігантські персики, виноград і ще більш гігантські помідори. Фестивалі ленд-арту, читання п’єс і поезій, кінопокази в кінотеатрі «Ілюзіон» з обговоренням фільмів до ночі. Завжди почувався погано, коли довго не приїздив, наче відключався від джерела струму.

Як загалом Херсонщина вплинула на формування вашої особистості?

Мене формували мої батьки — обоє письменники й журналісти. Коли вони помітили, що я цікавлюся друкарською машинкою (спочатку як механічним пристроєм), вони почали мене заохочувати писати оповідання. З батьком ми ходили на прогулянки, на яких разом придумували ідеї: гідропарк у нас був безлюдним островом, наприклад. Мама допомагала їх редагувати, підштовхувала подавати на конкурси в різних газетах і журналах. Так, у 13 років я переміг у конкурсі журналу «Соняшник» і вони видали збірку моїх оповідань «Директор коридору». 

Школа теж щось формувала, але, скоріше досвід оборони — більшість однокласників заздрили тому, що в мене є книжка і через булінг мене перевели в іншу школу. В тій другій школі ніхто з учнів не цікавився ні моєю, ніякими іншими книжками. Поступово я став її пропускати, а десь класу з 9-го і зовсім закинув.

Батько працював на обласному телебаченні. Тоді було багато експериментальних творчих об’єднань, навколо них збиралися яскраві люди, і я міг сидіти з ними в монтажці до пізньої ночі, дивитися, як вони п’ють 50 чашечок кави, прикурюють одну сигарету від іншої, сильно нервують й умикають нереальні спецефекти на пульті. Потім батьки працювали в газеті — я фанатів від комп’ютерів, вже в них непогано розбирався і допомагав із версткою, скануванням, багато фотографував.

На якомусь етапі я відкрив для себе спільноту, яка збиралася дивитися кіно у кінотеатрі «Ілюзіон». Там показували багато класики — обговорювали її, щосереди був клуб кінопсихоаналізу, де глядачі відтворювали вибрані сцени з побаченого фільму, аби розібратися в мотиваціях персонажів. Крім цього кіноклубу був іще один — в кінотеатрі імені Павлика Морозова — колишньому костелі. Там показували B-movies, які зазвичай продовжувалися рок-концертом. 

В літературному музеї регулярно збиралися автори на читання своїх віршів, п’єс та оповідань — вони проходили в атмосфері, яка не поступалася рок-концертам: автори постійно епатували публіку, лаялися, показували сідниці — конкурували за увагу як могли в цьому насиченому культурному процесі. 

Пізніше з’явився «Тотем» — спочатку, як продакшн студія, яка робила телефільми на замовлення обласного телебачення. А у вільний час — експериментувала з відеоартом та експериментальними фільмами. Згодом «Тотем» перетворився на молодіжне об’єднання і центр тяжіння всієї творчої молоді. Я теж туди притягнувся: ми разом знімали короткі фільми, їздили з ними по фестивалях, організовували вистави, видавали газету «Бивні». 

Там я набрався знань і досвіду, щоб вступити на режисуру в Карпенко-Карого. Але я не переїхав остаточно в Київ, постійно приїздив додому брати участь в тамтешніх заходах, а також знімати свої курсові та дипломну роботи. Мені надзвичайно пощастило формуватися в такий унікальний час, серед таких цікавих людей, коли все в Херсоні просто пульсувало від творчих енергій. 

Чи спостерігали ви за культурними процесами в регіоні й чи робите це зараз? Які зміни відбулися, а з чим треба працювати?

Спостерігаю, до повномасштабного вторгнення ці процеси виглядали безперервними. Боюся когось випадково не назвати, але активно діяв музей Слави Машницького. Там виставлялися художники, яких він відкривав. Культурні активісти підтримували музей Поліни Райко. 

Наталя Блок надихнула багатьох херсонців писати нову драму і навіть мала коротку можливість робити публічні читання на малій сцені херсонського драмтеатру. Навколо розкопок тягинської фортеці відбувались аукціони мистецтва, які підтримували процес фінансово. Олександр Юдін з Максом Афанасьєвим знімали чудові фільми та робили перфоманси.

Зміни відбулися грандіозні — Херсон зараз прифронтове місто, яке щодня руйнується російськими обстрілами. Навіть поліцейські приїздять у нього на робочі зміни, а живуть в Миколаєві з міркувань безпеки. Там проводяться культурні події, але радше як виняток, фактично в одному приміщені, яке достатньо глибоко під землею. Слава Машницький зник безвісти ще під час окупації. Музей Поліни Райко — зруйнований водою внаслідок підриву Каховської дамби. Наталя Блок продовжує писати п’єси про Херсонщину, виїхавши з нього, як і багато інших митців. Центр «Тотем» працює над проєктом «Насіння Поліни Райко», який залучає різних художників рефлексувати власними роботами на твори Поліни, аби примножити пам’ять про неї.

Художниця Юля Данилевська робить фантастичний живопис, в якому Херсон впізнається в кожній деталі, але з Миколаєва…

Працювати треба в першу чергу над тим, щоб відігнати росіян якнайдалі від Херсона, щоб там могло відновитися повноцінне життя.

На початку повномасштабного вторгнення ви працювали над «Архівом війни». Як у ньому розкривався Херсон та область?

Ми активно працюємо над ним досі й плануємо, що він працюватиме ще довго після нас, аби нашу історію могли досліджувати з першоджерел і ніхто не міг її переписати. «Архів Війни» — це об’єднана база медіа матеріалів про дуже різні досвіди, крізь які проходять Українці з 24 лютого. 

Нам надсилають багато відео про окупацію: як шукали продукти та що їли, як робили світломаскування, як виходили на мітинги, як виїздили, коли вже чинити опір було складно. В нас є команда інтерв’юерів, яка приїхала в місто одразу після звільнення і записувала свідчення. Ми збирали та продовжуємо збирати відео та записувати інтерв’ю, тож закликаю всіх, кому є чим поділитися зв’язатись з нами через сайт.

Смартфони ламаються, губляться, тонуть, а ці свідчення — безцінні. Навіть якщо ваш досвід здається вам не таким вже важливим — ним варто поділитися, бо може саме у вашому свідченні чи відео міститься деталь, завдяки якій можна встановити точний хід подій чи зібрати ключовий доказ воєнного злочину.

Як взаємодіяли з громадою? До вас зверталися місцеві активісти або військовослужбовці з проханнями допомогти?

Я переважно поєднував людей один з одним — коли знайомі із-за кордону хотіли донатити, я міг порадити активістів, яким довіряю. Або знайомі британські волонтери везуть генератори, знають, що херсонцям, але просять познайомити з представниками конкретних громад. Як частина команди фестивалю Docudays ми допомогли десяткам кінематографістам з обладнанням, бронежилетами, касками, аптечками, навіть стипендіями, щоб вони могли безпечніше працювати. Зараз у роботі декілька дуже перспективних документальних фільмів, які знімаються на Херсонщині з цією підтримкою.

Після підриву Каховської ГЕС ви поїхали на Херсонщину, аби зафільмувати, що там відбувається. Що найбільше запам’яталося вам під час поїздки?

Запам’яталася загальна атмосфера єдності: коли з усієї країни їхали рятувати людей, тварин, везли човни, генератори, одежу, продукти, ліки. Мій тесть не встиг упіймати котів, коли евакуйовувався і вони залишилися у замкненій квартирі без їжі, в мікрорайоні Корабел, де на той момент можна було пересуватись лише на човні. 

Ми з ним поїхали цих котів визволяти й виявили, що в будинку лишилось перечекати потоп доволі багато сусідів. Вони сиділи вже якийсь день без світла й газу по своїх квартирах, але обладнали на загальному балконі кухню, приходили на неї з інших під’їздів через дах, розводили вогонь із поламаних стільців, готували млинці чи навіть супчики з тушкованкою, якщо волонтери на човнах привозили достатньо продуктів. Люди виглядали втомлено, але рішуче: нічого не боялися і своєї території полишати не збиралися. Коли наставала темрява, переказували одне одному книжки, прочитані за день замість телевізора. Як форма опору це виглядало потужно — не лишати домівку навіть якщо потоп.

Чому для вас важливо фільмувати Херсонщину? 

Бо я знаю і розумію місцевих людей. Бо я сам один із них. Бо я люблю ці місця, цю природу, енергію, історії. Вболіваю за це все, хочу, щоб ми туди повернулись і все відбудували. 

Якщо говорити про кіно як спосіб донести певні меседжі до українського суспільства та міжнародної спільноти, то як ви оцінюєте внесок своєї команди у цей процес?

Частина транспарантів, з якими виходили на площу Свободи в Херсоні проти окупантів були зроблені з банерів фестивалю Docudays — на фоторепортажах звідти видно їхню зворотну сторону з візуалами. Думаю, в сумі з іншими проявами культури — фестиваль, фільми, п’єси, живопис — створюють той невидимий простір, завдяки якому нас дуже складно завоювати. Бо ми не просто українці, а в нас є мала батьківщина, це доведено, визнано, закарбовано в суспільній свідомості конкретними творами. Нам вже так просто не напариш комплекс меншовартості й не запустиш «русскую» весну. З чесними творами засвоюються чесні цінності, це змінює людей, робить їх впевненішими, приналежними до більшої спільноти. Це також впливає на безпеку — чим більше наших творів, тим безпечніше, чим більше пушкіних-катєрін-потьомкіних, тим ближча війна. А щодо міжнародної спільноти — чесне кіно робить українців зрозумілішими їм на рівні емоцій. 

На вашу думку, як представлення фільмів про Херсонщину на кінофестивалях популяризує регіон?

Зараз жартують, що до війни вестернери не могли на карті точно впізнати, де знаходиться Україна, а з повномасштабним вторгненням відрізняють Оболонь від Троєщини. Фільми просто наносять Херсонщину на карту світу в інформаційному вимірі, показують, хто живе на цій території, як виглядають ті ж самі Олешки, наприклад.

Торік команда «Архіву війни» запустила спецпроєкт «Свідки». Чи буде випуск про Херсонщину?

Так, ми обов’язково плануємо такий випуск — зараз продовжуємо збирати відеоматеріали від свідків з Херсонщини. Ми повертаємося до розмов з групою людей, які стануть персонажами цього випуску й поділяться своїми досвідами від моменту звільнення Херсона до того, як місто пережило потоп.

Власне, цьогоріч вийшов фільм «Редакція», який теж знімали на Херсонщині. Які меседжі він доносить, з огляду на те, що це сатирична стрічка?

Сатирична стрічка в першу чергу доносить гумор. Він і про те, як були влаштовані наші регіональні ЗМІ до вторгнення, і про доволі абсурдні ритуали під назвою «місцеві вибори». Але, крім гумору — і про те, що варто боротися за правду, навіть коли ти в меншості. І що якщо наважуватись на вчинки, можна знаходити однодумців та перемагати.

Як, на ваш погляд, війна змінила Херсонщину і херсонців?

Більшість моїх рідних і знайомих гостро усвідомили, в якому раю ми жили. Сподіваюсь, після війни не лишиться шансів у проросійських партій бути обраними. Потьомкін з Катериною не повернуться в херсонський драмтеатр, де без них не обходився жоден корпоратив чи міське свято. Мені здається, страждання, які випали зараз на долю херсонців достатні, аби ці зміни відбулися. Ці причинно-наслідкові зв’язки важливо фіксувати у творах мистецтва, у фільмах, у блокчейнах, всюди, де тільки можливо.

Які виклики для культурного розвитку Херсону зараз існують і як можна сприяти культурному розвитку міста?

Виклики — реванш, бюрократія, корупція, повернення карикатурних чиновників із сатиричної стрічки. Перед повномасштабним ми всі (мистецька спільнота) ходили на мітинги до міськради, яка вирішила продати єдину в місті картинну галерею. Дуже непросто було пояснити чиновниками, що в місті без галереї та ж сама нерухомість буде коштувати дешевше, ніж у місті де вона є. І як культура прямо впливає на економіку. 

Днями завершилося перейменування вулиць у Херсоні під час якого місцевий чиновник вирішив, що іменем Джона Говарда не можна називати центральний проспект, бо Джон Говард іноземець. І думка комісії експертів, а також результати голосування громади виявились менш вагомими, ніж його упередження. Як на мене, це дуже показова історія про виклики.

Культура Херсона розвивалася переважно всупереч місцевим чиновникам чи інституціям. Але можна тільки уявити, як вона може розвиватися із правильно вилаштуваною підтримкою. Прозорість рішень, залучення компетентних експертів, створення умов для роботи митців можуть робити дива.

---

Ця публікація була підготовлена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”. Зміст цієї публікації/статті є виключною відповідальністю Лірум і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

---

Читайте також: Нічні вечірки можуть змінити регіон. Як «Шум Рейв» зі Слов’янська популяризує український Схід