Свіжий та цілісний альбом «старого-доброго» ОЕ, де знайшлося місце експериментам. Рецензія на «Той день»

Найбільший гурт країни Океан Ельзи приречений на порівняння з ними ж самими. Схоже, лідер гурту Святослав Вакарчук прийняв цей факт, відпустив його й перестав змагатися із самим собою початку нульових. Так народилася платівка, в якій минуле стало тлом для створення нового, а не основним референсом.

На альбомі Той день гурт ніби спускається з п’єдесталу й починає говорити зі слухачем, як і з другом. Виявляється, це саме те, чого настільки не вистачало шанувальникам ОЕ.

Олексій Бондаренко розповідає про перший за 8 років альбом ОЕ та дивується тому, наскільки легко й повітряно він звучить попри всю реальність навколо.

Від «Голосу» до голосу покоління

За останні 6 років репутація Святослава Вакарчука (а з нею неминуче й гурту Океан Ельзи) витримувала багато випробовувань. Найбільшим із них став похід Вакарчука в політику разом із партією «Голос». У передвиборчій гонитві лідер ОЕ наважився на те, чого намагався уникати протягом всіє карʼєри — використав музичний ресурс для промо політичної активності. Пісні Скільки нас та Човен фактично стали передвиборчими агітками. Загалом, це спрацювало, «Голос» зайшов у парламент, а от далі почалися проблеми.

По-перше, політика загалом погано впливає на репутацію людей у нашій країні. По-друге, Вакарчук пішов із «Голосу». Тобто вдруге зрадив довіру людей у нього як у політика. Як для народного улюбленця — болючий крок.

Ситуація почала виправлятися з початку повномасштабної війни. Святослав Іванович закинув політичні амбіції, узяв у руки гітару та поїхав грати для військових та потерпілих від війни по найширшій географії. З трибуни Верховної Ради він спустився буквально в підвали до людей. І це спрацювало. Вакарчук завжди краще почувався в людському натовпі, ніж у владних кулуарах.

За 8 років із моменту виходу попереднього альбому Без меж сталося багато подій: вибори, коронавірус, повномасштабна війна. У цей період ОЕ перемикнулися на випуск синглів та фітів. Попри те, що вони вдало потрапляли в радіоротації, згадати між ними хочеться хіба Місто весни з Один у каное та феноменальний кліп на перевидання Я їду додому.

Власне, коли ОЕ почали все активніше перевидавати власні пісні та випустили Той день з YakTak, Shumei, Kola і Jerry Heil почало визрівати побоювання, що гурт зовсім забронзовів і вирішив працювати на шлейфі власного успіху 20-річної давнини. На щастя, виявилося, що музиканти готували нам великий сюрприз.

Першою ластівкою став анімований кліп на Мукачево — пісню, у якій Святослав Іванович рефлексує все своє життя, та як із малого хлопчика перетворився на голос покоління тих, кому болить. Сміливо, самовпевнено, але хіба ж він не правий? Мукачево зрезонувало одразу. У пресрелізі до альбому Той день гурт каже, що це альбом-пробудження. Мукачево справді звучить так, ніби гурт (і ми разом із ним) пробудився від тривалого сну.

За тиждень без попередження і підігріву вийшов альбом Той день на 12 абсолютно нових пісень.

Реп, шансон, електроніка, «На небі»

На момент написання цієї рецензії вже зʼявилося купа думок у соцмережах щодо альбому: від захоплення до неприйняття. Якщо коротко схарактеризувати мої особисті емоції, як людини, яка може себе назвати фанатом ОЕ — я в захваті.

Чесно кажучи, я не вірив, що ОЕ вдасться зробити альбом такого рівня. Без меж був хорошою платівкою, але в ній не вистачало ані авантюризму, ані свіжих ідей. Вісім років періодичних синглів, інтимна, але загалом безамбітна Оранжерея, відʼїзд гітариста Влада Опсеніци, політика й війна — гурти розвалюються або ж губляться і без такої кількості факторів (а потім збираються через 15 років, щоб зібрати 10 Вемблі).

На першій же пісні Мукачево ОЕ ніби провокаційно відмовляються від Хіт-ФМ-френдлі звучання на користь гучних гітар і нетипової ритміки. (Варто зазначити красиву деталь, яку я вичитав у твіттері: на моменті, коли Вакарчук розповідає про подільсько-київський період починають лунати скрипки як із Суперсиметрії — субтильна, але красива деталь). Водночас залишаються в межах зручного для себе бритпоп-рок звучання.

Далі ж починається подорож переживаннями гурту. Але цього разу це не переживання за долю нації, не оспівування трагедії й війни, а набагато простіші й побутовіші пісні. Геніальність Вакарчука полягає в тому, що навіть співаючи про найпростіші речі йому вдається зачіпати глобальний контекст. Наприклад, 2000 миль цілком могла з’явитися як у 1996, так і у 2003 чи зараз. Щоразу це була б пісня про відстань між закоханими, але в контексті мільйонів розірваних сімей, епоху зуму й відеодзвінків рядок «2000 миль між нами й один бокал вина» вибухає близькими й щемкими образами.

Уміння красиво вплітати таємничі й інтелектуальні символи Святослав Іванович демонструє в Шіле. Це не вперше співак використовує мистецькі образи: у Така як ти були Моне й Далі. Джульєтті загалом була присвячена пісня. Тут же Шіле й «жаль Фредерік Шопен не писав картин». Що це означає — кожен трактуватиме по-своєму, але це буде яскравий образ.

Музично це цілком впізнаваний ОЕ. Тут є добре знайомі синтезатори періоду Суперсиметрії на Шіле. Динамічний попрок кшталту Більше для нас на Дихотомії та Без образ. Є і стадіонний рок із хоровим голосінням на Високих баштах. Але є кілька пісень, які принципово вирізняються не просто на альбомі, а й у дискографії гурту.

Ніч розведе мости — надзвичайно ніжна й лірична балада, яка нібито такою могла б і закінчитися, але на бриджі Святослав Іванович раптом починає читати реп. Спочатку це сприймається ніяково. Текст цього шматка звучить так, ніби Вакарчук тиждень протусувався у Хвильовому й на Спаський і зібрав його з лексики, яку там чув («а ніч, блін, така гонорова»). Але з кожним новим прослуховуванням воно відчувається все краще і краще.

Найплавнішою і музично найкомфортнішою піснею альбому є Як ніколи. З першого прослуховування вона сприймається як суперхіт, під який хочеться і танцювати, і їхати на машині, і включати, коли сумуєш, і слухати коли добре. Єдиний момент — вона звучить один в один як На небі, що вже є визнаним суперхітом. З іншого боку, ну буде в нас дві На небі, що в цьому поганого? Якби це був сингл, можна було б шукати в цьому критичну проблему, але в ОЕ доволі багато типажів у піснях, окремі самоповтори неминучі. Особливо в порівнянні з артистами типу Skofka, які після одного хіта просто намагаються 10 разів його повторити.

Пісня Мамо! скоріше за все буде мати особливо протилежне ставлення. Це відвертий дворовий неошансон (особливо актуально в контексті успіху Klavdia Petrivna). І якщо може скластися враження, що це непритаманна для ОЕ музика, то це не так. Майже на кожному альбомі можна знайти пісні, які прекрасно підпадають під репертуар «Радіо Шансон». Це була Леді, пізніше Rendeuz-Vous, значною мірою Я так хочу. У цьому випадку прямолінійність цього треку підкуповує, він не намагається здаватися нічим іншим, ніж є, як за текстом, так і музично.

На Той день мало індивідуальності музикантів. Натомість багато спільних зусиль. З Янанебібув ОЕ завжди був про Вакарчука. Але помітну роль завжди відігравав гітарист. Тут же нема жодного соло, яке б виділялося. Зате пісні відчуваються дуже зіграними й спільними.

Попри те, що гурт наголосив, що не намагався робити цілісний альбом, їм це вдалося. Той день звучить цілком зібрано, що схоже на Doce Vita. ОЕ продовжує і розвиває власні напрацювання минулого, але не намагається їх перевершити. Гурт нарешті робить щось нове, шукає неочевидні рішення або ж відверто копіює вдалі. І все це без зайвої месійності (як не дивно, прямолінійність Мукачева одразу збавляє рівень пафосу), що в останні роки почала ставати синонімом Океану Ельзи.

Цей альбом розкривається як одразу, так і поступово. На перших етапах заходять одні пісні, а потім починають подобатися й інші. Мені важко пригадати альбоми українських топартистів останніх років такого ж розмаху й сили сонграйтингу як цей. Ці пісні хочеться почути наживо і їм уже хочеться підспівувати. ОЕ пробудилися — сміливо, без попередження і красиво.

9/10

---

Читайте також: «Мені хочеться, щоб нові артисти ставали бізнес-проєктами», — Дмитро Феліксов, Concert.ua, Origin, Readeat