O.Torvald – український стадіонний гурт, який чомусь досі не збирає стадіони

Вчора, 5 грудня, O.Torvald дав концерт у київській Stereo Plaza. Перший великий сольник за 2 роки. Гурт презентував новий альбом Diller Kaifu. Це був найкращий виступ O.Torvald із тих, на яких я був (а це близько 10 подій). Проте їм не вдалося підняти планку по відвідуваності. Зал був заповнений лише на дві третини. 

Я зацікавився творчістю O.Torvald в період роботи над альбомом “Ти Є”, який гурт писав разом із Андрієм Хливнюком (Бумбокс). До того я пам’ятав Женю Галича по телеканалу М1, карикатурному кліпу на пісню “Уй”, та й поготів. Альбом мені шалено сподобався, я й досі вважаю його одним із найкращим в українській рок-музиці. Після цього O.Torvald експериментували із духопідйомною електронікою на “нашілюдивсюди”, випустили дуже різношерстні “Бісайди” і нарешті відновили свою концептуальну форму на Diller Kaifu.

За період музичної кар’єри O.Torvald пройшли шлях від епігонів Sum 41 та Blink-182 до гурту із власним саундом та ідеологією. Звісно, вплив американського поп-панку нікуди не дівся – він трансформувався у виразніші та цікавіші форми. 

Разом із гуртом ріс і Женя Галич. Від хуліганистого рокера і ведучого чудернацької програми він став одночасно героєм та антигероєм під час Євробачення. Потім взявся за порятунок нової української музики та став продюсером телеканалу Megogo LIVE – опозиції до традиційних музичних каналів. А вчора на прес-конференції видав цілком програмний політичний спіч із критикою ура-патріотів, які люблять свою країну хіба що на словах.

Всі подорослішали і змінилися. Це було особливо помітно, коли поруч із спокійними музикантами O.Torvald сиділи метушливі та трохи розгублені хлопці із ТИМПАЧЕ, яких гурт взяв до себе на розігрів. Навіть попри те, що музично гурт шукає баланс між підлітковим хуліганством та, як каже Юра Береза, батя-роком. Виходить не завжди.

2018-й став жахливим для Жені – про що він щиро розповідав Рісу в інтерв’ю. Галич втратив батька, від нього відвернулася частина фанатів після участі в Євробаченні, з команди пішов барабанщик. O.Torvald залягли на дно. Лише згодом цю негативну енергію вдалося акумулювати та сублімувати в піснях першої частини Diller Kaifu.

Альбом вийшов дуже депресивним. “Щоб не плакать я сміялась”. За бадьорими, потужними мелодіями ховається неприкритий біль. Наприклад, в радіофрендлі пісні “Назовні” він співає, що хоче вийти з дому назовні, ЧЕРЕЗ ВІКНО. Або ж пісня “Мій герой”, у якій зчитується послання до батька. Висловлювання такого рівня щирості – значна сміливість для артиста. Поки більшість популярних виконавців ховається за абстрактними текстами або ж вигаданими історіями, Галич не боїться розкритися. 

Концепція O.Torvald зараз звучить як “чесно, нам вже похуй, хто там і що думає, ми робитимемо собі по кайфу”. І це найправильніша концепція, яка тільки може бути у рок-гурту. Але не завжди виграшна.

Проте не зрозуміло, що для O.Torvald було б перемогою: зібрані стадіони, щасливі фанати чи помітний внесок в історію музики.

O.Torvald поводяться та виглядають як стадіонний гурт. Візуальне оформлення сцени в Stereo Plaza вражало. Видно, що команда вчиться на найкращих прикладах світових зірок. Вихід від рівня пафосу взагалі нагадував епічні кадри з якоїсь “Гри Престолів”. Момент, коли Хебі взяла мікрофон, а Галич сів за барабани – шикарний ентертеймент в дусі Foo Fighters. Ну а про те, що Женя – один із найкращих фронтменів країни, ми вже неодноразово казали.

То що ж тоді не так? Чому гурт постійно отримує кпини від музичної тусовки та досі не вистрибує за межі 7-тисячної Stereo Plaza?

Мені здається, що O.Torvald не вистачає суперхіта. Якогось такого, щоб на рівні з “Охрана Отмєна”, “Вахтерам” і “Плакала”. Ну або ж bad guy Billie Eilish чи Pretender тих же Foo Fighters. Так, у гурту є ціла низка популярних треків: від “Без тебе” до “нашілюдивсюди”, та нової “Назовні”. Але це не народні хіти. І не альтернативні хіти, як I’m The Mountain Stoned Jesus. Дві-три пісні, які б забили всі ефіри, цілком могли б вивести гурт, якщо не на стадіон, то на один або ж два Палаци Спорту. У нас вже є кейси Антитіл та Без Обмежень.

Проте чи варте воно того? Під час прес-конференції Галич заявив, що не хоче писати хайпові пісні. Може, але не хоче. Тобто O.Torvald не хоче грати по правилах індустрії, яка склалася. Колаба із росіянами Animal Jazz на пісні “Чувства” – це теж своєрідний протест у період квот. А значить, гурт свідомо заганяє себе у той самий оверграунд, про який постійно говорить Саша Варениця.

Але звідки ж тоді невдоволення музтусовки, яка навпаки має пишатися популярним гуртом, що свідомо бунтує? Чесно кажучи, я не можу відповісти на це питання. В інтерв’ю “Ріс на Біс” Галич сказав, що вони ніколи не намагалися стати героями андеграунду та завжди хотіли популярності. Чому ж тоді фанати “правильного року” звертають стільки злості на, фактично, modern rock гурт (привіт, Артем!) – не дуже зрозуміло. Так само періодично хейтять Imagine Dragons або ж Coldplay. А в порівнянні із цими гуртами O.Torvald набагато ближче до рок-канонів.

З іншого боку, є приклади The National та Elbow, які довго та вперто лупали сю скалу і змогли досягти ледь не культового статусу та хедлайнять найбільші фести.

Складається враження, що O.Torvald – це гурт, професіоналізм якого росте швидше за ринок. Як із технічної точки зору, так і з музичної. От тільки підліткам, які раніше складали фан-базу гурту, цей професіоналізм не потрібен. Їм потрібен бунт і панк – успіх Пошлой Молли це доводить. 

Diller Kaifu – це спроба по-дорослому говорити з дорослими. І водночас Галич робить акцент на молодій (і безумовно напрочуд крутій) Хебі, яка одним своїм виглядом викликає ностальгію за 2007-м. 

Альбом умовно поділений на дві частини – “злу” та “легку”, темну та світлу. І в першій, темній частині сконцентровані сильні, ба навіть агресивні пісні. Починати платівку та концерт із фрази “Я ненавиджу вас всіх” – це нахабний та рокерський крок. І саме через це друга, легка частина звучить якось легковажно. “Дональд Трамп” повертає в період “Містер Діджей”, але сильно не дотягує за накалом до “В Подушках”. А від ліричної напів акустичної пісні вже чекаєш чогось рівня “Не мовчи” Димної Суміші, а не “Осень сосет”. Складається враження ніби гурт співає одразу для двох, абсолютно різних за віком та переконаннями аудиторій, і врешті-решт зраджує обом.

Тож хто має стати новим ядром фан-бази O.Torvald поки не зрозуміло. Можливо десь тут і криється відповідь на запитання, чому O.Torvald досі не стадіонний гурт при тому, що у нього для цього є абсолютно все і навіть більше.

Фото: Ольга Закревська