Читайте уривок з книги «Хіросіма» Джона Герсі: Плоди. Отець Вільгельм Кляйнсорґе

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» на початку серпня вийде друком легендарна книга-репортаж американського письменника та журналіста Джона Герсі «Хіросіма». 

«Хіросіма» — класика художнього репортажу та взірець американської журналістики ХХ століття. Сукупний тираж книги у світі склав понад 3 млн. екз.

Шостого серпня 1945 року вперше в історії людства застосовано ядерну зброю: американський бомбардувальник скинув атомну бомбу на японське місто Хіросіму. Понад 100 тисяч людей загинули, сотні тисяч отримали поранення та променеву хворобу. Рік по тому журнал The New Yorker присвятив окремий номер репортажу Джона Герсі, який зафіксував, що сталося з шістьома японцями, які вижили під час і після вибуху.

У 1985 році Герсі написав новий текст, який став п’ятим розділом книжки: він докладно розповів, як склалася доля шести головних героїв книги.

LiRoom публікує фрагмент книжки.

*****

Вдруге повернувшись до токійської лікарні, отець Кляйнсорґе страждав від лихоманки, діареї, ран, які не гоїлись, різких коливань кількості кров’яних тілець та цілковитого виснаження. Решта його життя стала класичним прикладом історії цієї розмитої, граничної форми променевої хвороби, коли лише невелика частина симптомів, що виникала в людському організмі, була безпосередньо пов’язана з випромінюванням. Натомість інші симптоми так часто з’являлися у хібакуся, у різних комбінаціях і ступенях, що більшість лікарів та пацієнтів вважала їх наслідком вибуху бомби. 

Отець Кляйнсорґе прожив своє злиденне життя з надзвичайно самовідданим духом. Виписавшись з лікарні, він повернувся до невеличкої каплиці в Ноборіматі, яку допоміг побудувати, і там продовжив своє альтруїстичне пасторське життя. 

Року 1948 його призначили священником набагато більшої церкви в Місасі, що містилась в іншій частині міста. Тоді там високих будівель було не так багато, і сусіди називали велику церкву Палацом Місаси. При церкві стояв жіночий монастир Товариства помічниць святих душ, і, окрім своїх обов’язків священника — служіння меси, сповіді та катехизацій, він проводив восьмиденні реколекції для послушниць та черниць монастиря, під час яких жінки, причащаючись і слухаючи його повчання з дня на день, зберігали цілковите мовчання. Він усе ще навідував Сасакі-сан та інших хібакуся, які були хворими або пораненими, і навіть доглядав молодих матерів.  Часто приходив до санаторію в Сайджо, за годину їзди від міста, щоб втішити хворих на туберкульоз.

Отець Кляйнсорґе був ще двічі ненадовго шпиталізований у Токіо. Його колеги, німецькі єзуїти, вважали, що він надто багато піклується про інших і недостатньо дбає про себе. Крім затятого місійного почуття, йому був притаманний японський дух enryo — забував про себе, понад усе ставлячи бажання інших. Вони вважали, що так отець буквально може вбити себе своєю добротою до інших; він був надто rücksichtsvoll, тобто турботливим. Коли родичі з Німеччини передали йому ласощі, він усе роздав. Коли отримав пеніцилін від лікаря з окупаційних військ, то роздав його всім хворим зі своєї парафії. (Серед багатьох інших недуг у нього був сифіліс, який, мабуть, підхопив під час переливання крові, коли був у лікарні; зрештою, його вилікували.) Маючи високу температуру, проводив уроки катехизму. Повернувшись із довгої місійної подорожі, економка Місаси бачила, як він впав на сходах плебанії, опустивши голову, — здавалося, це фігура, що символізувала цілковиту поразку. Наступного дня знову пішов на вулицю. 

Поступово, за роки цієї невпинної праці, він зібрав свій скромний урожай: майже чотириста хрещень, приблизно сорок шлюбів. 

Отець Кляйнсорґе любив японців та їхню культуру. Один із його німецьких колег, отець Берзікофер, жартував, що отець Кляйнсорґе одружений з Японією. Переїхавши до церкви в Місасі, він прочитав, що уряд ухвалив новий закон про натуралізацію із такими вимогами: людина повинна прожити в Японії щонайменше п’ять років, їй має бути більше двадцяти й вона повинна бути здоровою, мати хороший характер, могти утримати себе, бути готовою прийняти єдине громадянство. Отець поспішив надати підтвердження того, що відповідає всім критеріям, і за кілька місяців опрацювання документів йому надали громадянство Японії. Він став громадянином цієї країни з іменем, яке мав до кінця життя, — отець Макото Такакура.

Протягом кількох місяців навесні та влітку 1956 року, коли і так поганий стан його здоров’я ще більше погіршувався, отець Такакура тимчасово почав працювати в невеликій парафії у дільниці Ноборімато. За п’ять років до цієї події превелебний Кійосі Танімото, якого отець Такакура добре знав, почав катехизувати дівчат, чиї обличчя були спотворені келоїдними рубцями. Пізніше декого з них, так званих Хіросімських дів, відправили до Сполучених Штатів, щоб зробити пластичну операцію. Одна з них, Томоко Накабаясі, яку отець навернув та охрестив, померла на операційному столі в лікарні Маунт-Сінай у Нью-Йорку. Її прах привезла сім’ї перша група дів, яка повернулася до Хіросіми влітку 1956 року. Коли отцю Такакурі довелось провести її похорон, під час процесії він ледь не знепритомнів. 

У Ноборіматі він катехизував трьох жінок — матір та її двох дочок із заможної та інтелігентної родини Наганісі. З лихоманкою чи без він щовечора йшов до них пішки. Іноді приходив завчасно, тоді гуляв вулицею, а рівно о сьомій вечора натискав кнопку дверного дзвінка. Заходив у передпокій, заглядав у дзеркало, поправляв зачіску та рясу і прямував до вітальні. Лекція тривала годину; потім Наганісі подавали чай і солодощі, розмовляли рівно до десятої вечора. Тут він почувався як вдома. Молодша донька Хісако захоплювалася отцем, а коли через вісімнадцять місяців його здоров’я настільки погіршилося, що довелось його шпиталізувати, вона попросила охрестити її. Отець зробив це в переддень відбуття до хіросімської лікарні Червоного Хреста, де перебував увесь наступний рік. 

Особливо тривожним симптомом його хвороби була дивна інфекція пальців рук, на яких з’являлися наповнені гноєм, роздуті виразки, що ніяк не загоювалися. Вони супроводжувалися високою температурою та ознаками грипу. Кількість білих кров’яних тілець була дуже низькою, боліли коліна, особливо на лівій нозі, а також інші суглоби. Йому прооперували пальці, які потім повільно загоїлись. Отця лікували від лейкопенії. А перед випискою офтальмолог виявив, що у нього почалася катаракта. 

Він повернувся до великого храму в Місасі, з часом йому ставало все важче і важче виконувати свої милі серцю обов’язки. З’явилися болі у спині, причиною яких, за словами лікарів, були камені в нирках. Але отець Такакура нічого з цим не робив. Обтяжений постійним болем та інфекціями, спричиненими нестачею лейкоцитів, він накульгував своїм життям, несучи непосильний тягар.

Врешті 1961 року духовенство змилостивилось над ним та перевело до маленької католицької церкви в містечку Мукайхара, туди, де процвітала приватна клініка лікаря Сасакі. 

Парафіяльний комплекс у Мукайхарі, що містився на вершині крутого схилу над містом, складався із малої каплички з дубовим столом, який слугував за вівтар, та місця для пастви (максимально двадцяти осіб), які, згідно з японськими традиціями, молилися навколішки на розкладених килимках, а також тісної плебанії, розташованої трохи вище. Отець Такакура обрав собі за спальню приміщення, площа якого не перевищувала шести квадратних футів, таке порожнє, як келія ченця. Їв у подібній сусідній кімнаті. Кухня та ванна, що містились поряд, були темними, прохолодними та гнітючими приміщеннями, не більшими за інші. Через вузький коридор, що тягнувся вздовж будинку, містились кабінет та набагато більша спальня, яку отець Такакура у своїй манері забронював для гостей.

Тільки-но приїхавши, він був сповнений ентузіазму і, керуючись принципом, що найлегше спіймати чисті душі, винайняв будівельників, щоб прибудувати до каплиці дві кімнати, та заснував там те, що називав дитячим садком Святої Марії. Так почалися сумні часи чотирьох католиків: священника, двох японських черниць, які опікувалися дітьми, та японки, що готувала їжу. Небагато вірян навідувалося до церкви. Парафія складалася з чотирьох раніше навернених сімей, приблизно десяти вірних. Ніхто з них не приходив на месу щонеділі.

Після початкового натхнення отець Такакура швидко втрачав запал. Раз на тиждень він їздив потягом до Хіросіми в лікарню Червоного Хреста на огляд. На хіросімському вокзалі брав те, що любив читати під час подорожі, — брошурки з розкладом поїздів, які курсують по всьому острові Хонсю. Лікарі вводили стероїди в його зболені суглоби та лікували симптоми, що нагадували ознаки грипу. Одного разу він повідомив лікарям, що побачив сліди крові на спідній білизні, причиною яких, зі слів лікарів, стали нові камені в нирках. 

У Мукайхарі він щосили намагався не виокремлюватись серед інших японців. Іноді носив японський одяг. Не бажаючи, щоб хто-небудь вважав, що він живе на широку ногу, ніколи не купував м’яса на місцевому ринку, часом крадькома привозив його з Хіросіми. Японський священник, який час до часу його навідував, отець Хасегава, захоплювався спробами отця Такакури повністю вбутися в японському середовищі, але в багатьох питаннях отець залишався непохитним німцем. Зазвичай, коли отцю відмовляли в якомусь із його починань, він уперто просував справу далі, тоді як японець шукав би іншого способу, тактовнішого. Отець Хасегава помітив, що коли отця Такакуру шпиталізували, він суворо дотримувався графіка відвідування пацієнтів у лікарні, і якщо люди приходили до нього, навіть з далеких місць, у неналежний час, він відмовлявся їх приймати. Одного разу, обідаючи зі своїм другом, отець Хасегава відмовився від запропонованої господарем миски рису, сказавши, що вже ситий. Але потім на стіл подали смачні квашені огірки, з якими рис японцеві добре би смакував, тож він усе-таки вирішив з’їсти порцію. Отець Такакура був обурений (на думку його гостя, як справжній німець): «Чому він просить рис із квашеними огірками, якщо раніше говорив, що вже ситий і не може з’їсти рису?».

Тоді отець Такакура був одним із багатьох людей, у яких доктор Роберт Джей Ліфтон взяв інтерв’ю, готуючись до написання книги «Смерть у житті: Вцілілі Хіросіми». В одній із розмов священник натякнув, що більше чується хібакуся, ніж японцем:

«Коли людина скаржиться мені, що вона втомлена [darui], я по-різному сприймаю, коли це каже хібакуся і коли про це говорить звичайна людина. Хібакуся не мусить мені нічого пояснювати. Я розумію, що означає ця тривога, знаю, наскільки великою є спокуса піддатися і впасти в депресію, знаю, як потім починати знову, щоб перевірити, чи зможу далі виконувати свою роботу… Коли японець чує слова tenno heika [Його Імператорська Величність], це зовсім інше, ніж коли їх чує людина Заходу. В обидвох виникають різні відчуття у серці. Так само різні відчуття з’являються у жертви й того, хто нею не є, коли йдеться про інших жертв. … Одного разу я зустрів людину і сказав їй: “Я пережив бомбардування атомною бомбою” — після цього розмова одразу змінилася. Без зайвих слів ми розуміли почуття один одного». 

Року 1966 отець Такакура змушений був змінити кухаря. Він запропонував цю посаду тридцятип’ятирічній жінці на ім’я Сацуе Йосікі, яка нещодавно вилікувалася від туберкульозу й охрестилася, запросивши її на співбесіду до церкви Мукайхари. Знаючи тільки японське ім’я священника, вона була вражена, коли її привітав великий gaijin, іноземець, одягнений у тепле кімоно. Обличчя, округле та опухле (безсумнівно, від ліків), здалося їй дитячим. Вони одразу сподобалися одне одному, і незабаром між ними склалися стосунки, у яких панувала цілковита взаємна довіра. Її роль, схоже, була неоднозначною: трохи дочки, трохи матері. Зростаюча безпорадність отця упокорювала її, вона трепетно його доглядала. Жінка непогано готувала, але отець був примхливим. Він говорив, що може їсти що завгодно, навіть японську локшину, але з Сацуе Йосікі був вимогливим щодо їжі, як ніколи ні з ким до того. Одного разу він розповів їй про запечену картоплю, яку колись готувала йому мати. Жінка спробувала так приготувати. Проте він сказав: «Вона не така, як у моєї матері». Йому смакували смажені креветки, він їв страву з креветок того дня, коли їздив на обстеження в Хіросіму. Жінка теж спробувала їх приготувати. Але він поскаржився, що вони спалені. Сацуе Йосікі стояла поруч із ним у крихітній їдальні, її руки за спиною так міцно стискали одвірок, що з часом з нього злізла фарба. Однак отець відчував вдячність до неї, звірявся їй, жартував з нею, перепрошував щоразу, коли втрачав самовладання. Вона вважала його — окрім коротких хвиль, коли відчувала біль, — ніжним, світлим, терплячим, милим, жартівливим і добрим у глибині душі. 

Одного дня, пізньої весни, невдовзі після прибуття Йосікі-сан, на дереві хурми за вікном священникової кімнати сиділи горобці. Він поплескав, щоб їх відігнати, і незабаром на його долонях з’явилися фіолетові плями, яких боялися всі хібакуся. Лікарі в Хіросімі хитали головами. Ніхто не міг пояснити, чим вони були. На перший погляд, це були петехії, але аналізи крові не виявили лейкемії. У нього спостерігали незначні крововиливи в сечовивідні шляхи. «А якщо кров дістанеться до мозку?» — якось запитав він. Його суглоби все ще боліли. Прогресували дисфункція печінки, високий тиск, болі у спині та грудях. Електрокардіограма виявила аномалію. Йому давали ліки, які мали б запобігти серцевому нападу, та інші гіпотензивні засоби. Йому призначали стероїди, гормони, протидіабетичні засоби. «Я не вживаю ліків, я їх їм», — сказав він Йосікі-сан. У 1971 році його шпиталізували, щоб зробити операцію. Лікарям потрібно було перевірити, чи на печінці є ракові пухлини. Нічого не виявили. 

Протягом цього важкого періоду до нього приходив натовп відвідувачів, щоб подякувати за те, що він колись для них зробив. Особливо часто приходила Хісако Наганісі, жінка, яку він охрестив за день до цілорічної шпиталізації; вона приносила йому бутерброди з німецького житнього хліба, який він любив. Коли Йосікі-сан потребувала відпустки і її не було біля отця, Хісако Наганісі переїжджала й доглядала його. Отець Берзікофер приходив на кілька днів, вони розмовляли та пили багато джину, який отець Такакура також полюбив. 

Одного зимового дня на початку 1976 року отець Такакура послизнувся і покотився крутим схилом, що вів до містечка. Наступного ранку Йосікі-сан почула, як він її гукає. Вона знайшла його у ванній: схилившись над умивальником, він не міг підвестись. З усіх сил та з любов’ю — він важив сто сімдесят футів — вона дотягла його до ліжка. Протягом місяця він не міг рухатися. Вона поставила біля ліжка горщик і доглядала отця вдень та вночі. Врешті жінка позичила в міській раді інвалідний візок і відвезла його в клініку лікаря Сасакі. Чоловіки були знайомі багато років, але тепер один жив у чернечій келії, а другий — у своїй великій квартирі в чотириповерховій клініці. Вони перебували один від одного на відстані світлових років. Лікар Сасакі зробив рентген і нічого не побачив, діагностував невралгію і порадив масаж. Отець Такакура не міг погодитись на те, що масаж робитиме йому жінка, тож найняли чоловіка. Під час вправ отець Такакура тримав Йосікі-сан за руку, а його обличчя почервоніло. Біль був нестерпний. Йосікі-сан замовила автомобіль, щоб відвезти отця Такакуру до міста, до лікарні Червоного Хреста. Рентген, який зробили на більшому апараті, показав переломи одинадцятого та дванадцятого грудних хребців. Отця прооперували, щоб зняти тиск на правий сідничний нерв, а потім одягли в корсет.

Відтоді він був прикутим до ліжка. Йосікі-сан його годувала, змінювала підгузки, які виготовляла для нього, мила. Він читав Біблію та розклади потягів — тільки два види текстів, як сказав він Йосікі-сан, які ніколи не брехали. Отець міг би вам розповісти, яким потягом куди можна доїхати, скільки коштуватиме їжа у вагоні-ресторані, на якій станції і куди пересісти, щоб заощадити триста єн. Одного дня він схвильовано покликав Йосікі-сан. Знайшов помилку. Тільки Біблія говорить правду!

Співслужителі нарешті переконали отця звернутися до лікарні Святого Луки, що в Кобе. Йосікі-сан навідувала його. Якось, прийшовши до лікарні, побачила копію медичної карти отця, на якій було написано «Живий труп», він витяг її зі своєї книги і сказав, що хоче повернутися з жінкою додому. Вона його забрала. «Завдяки тобі моя душа змогла пройти через чистилище», — промовив до неї, коли знову опинився у своєму ліжку. 

Він дуже ослаб, а співслужителі перенесли його до двокімнатного будинку, трохи нижче від їхнього новіціату в Нагацукі. Йосікі-сан сказала, що спатиме з ним у кімнаті. Він відмовився, зауваживши, що цього не дозволить його обітниця. Вона збрехала, мовляв, так наказав настоятель. З великим полегшенням він погодився. Після цього отець Такакура рідко розплющував очі. Їв тільки морозиво. Коли прийшли відвідувачі, усе що він зміг їм вимовити — «Дякую». Він впав у кому, а 9 листопада 1977 року при лікареві, священникові та Йосікі-сан, які сиділи поруч, цей постраждалий від вибуху чоловік глибоко вдихнув і помер. 

Його поховали в тихому сосновому гаю на вершині пагорба біля новіціату.

FATHER WILHELM M. TAKAKURA, S. J. R.I.P.

Отці та ченці Нагацукського новіціату з роками помітили, що на цій могилі майже завжди були свіжі квіти.

---

Джон Херсі — американський письменник та журналіст.

Закінчив університети Єлю та Кембриджу. Під час Другої світової війни працював воєнним кореспондентом журналу Newsweekly, писав репортажі для журналів Time і Life. Джон Херсі автор багатьох романів, зокрема «Дзвін для Адано» (Пулітцерівська премія 1945 року), «Стіна», «Горіхові двері», «Білий лотос», «Надто далеко йти».

31 серпня 1946 року The New Yorker вийшов друком з єдиним текстом — репортажем «Хіросіма».

Переклала з англійської Юлія Семенюк, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.

---

Читайте також: Видавництво «Човен» видасть книгу репортажів про Сєверодонецьк