Читаємо рецензію Ганни Улюри на «Літопис Сірого Ордену» Павла Дерев’янка

Павло Дерв’янко — український письменник, який дебютував з романом «Аркан вовків» (видавництво «Дім химер») у 2019 році. Це перша книга із трилогії темного фентезі «Літопис Сірого Ордену». Трилогія написана у жанрі темного фентезі з елементами стімпанку та альтернативної історії. До речі, за другу частину — «Тенета війни» — автор отримав відзнаку The Chrystalis Award від Європейського товариства наукової фантастики (ESFS)

«Літопис Сірого Ордену» розповідає про лицарів Сірого Ордену. Про характерників, які мають свою закриту організацію, яка здійснює розвідку, контррозвідку, оборону українських земель. Коли людину приймають до лав Сірого Ордену, то вона служить державі. Головний герой історії — Северин. Він отримує потойбічні сили і переходить кордон світів, потрапляє до потойбіччя, підписує криваву угоду і отримує прокляття, а разом із цим і надсили.

Літературна критикиня Ганна Улюра прочитала «Літопис Сірого Ордену» й у цьому тексті описує свої враження.

---

Кажу: темне фентезі про український орден вовкулаків-характерників, що його намагаються знищити в міжусобній боротьбі кланів, а він тим часом  веде війну з зовнішнім ворогом та ще й опиняється в центрі тотальної змови посейбіччя з потойбіччям. Кажу: так, наче «Трьох мушкетерів» покусав «Марко Проклятий» і вони от-от обернуться на «Вогнем і мечем». Кажу: крута трилогія, її треба читати негайно. У відповідь люди, які до жанрової літератури особливої схильності не мають, трішки скептично піднімають брови (а аматори жанру уже ж знають трилогію Дерев’янка без мене). Але поганого нікому не пораджу: ми спраглі своєї міфології зараз як ніколи, «Літопис Сірого Ордену» цю спрагу годен втамувати. 

Але давайте все ж по порядку. І «нехай Мамай допомагає».

Де? (якісно пропрацьований світ)

Коли Богдан Хмельницький готовий заключити союз із Московією, славетний козак Мамай чує недобре: у віщому сні бачить роздерті хоругви Хмеля. Мамай, щоби захистити державу, ступає на стежину проклятих — стає перевертнем-характерником. Джури Мамая — Ведмідь, Вовк, Сокіл, Пугач, Лисиця (то була жінка) — по його смерті започатковують Сірий орден. Гетьман Тиміш Хмельницький (який в цьому світі дожив до сивини) дарує вовкам привілеї, вони звітують тільки гетьману, а недовіру їм можна оголосити тільки більшістю голосів Чорної та Червоної ради та особисто печаткою гетьмана. Завдяки відданості сіроманців, які воюють поруч із січовиками (так близько поруч, що навіть дозволяють людям бачити сакральний момент перетворення на вовка), Гетьманщина у війні 1822-го зберігає автономію. 

Республіка Хмельницького отож вистояла, столиця нині в Києві, кордони держави — від Дикого Поля до Карпат, тут стрімко розвивається промисловість (є цепеліни і парові чумацькі вози), держава відмовилася від кирилиці і перейшла на латиницю, активно торгують з сусідами і ведуть грамотну дипломатію.  Сірий орден стає наймогутнішою військовою ланкою держави (окрім них ще є Січове військо, Таємна варта, приватна армія православної церкви, сердюки). Владу сіроманців не ослабила навіть внутрішня війна (хоча репутацію їм добре зіпсувала). Значна частина вовків вирішила не підкорятися гетьману і зійти зі стежини, себто, знайти спосіб зняти прокляття. Загинуло чимало вовків, розбрат в лавах так до кінця і не придушили. Орден ослаб через той бунт. Химородників люди бояться та поважають, і бояться більше. Щороку все менше вовчат погоджуються прийняти прокляття, все менше до них поваги і страху    

Вовчики добровільно проходять три етапи ініціації і отримують три клямри: бронзову з тризубом, срібну з вовком, золоту з Мамаєм. Ренегати носять лише срібло. Сірий орден очолює Рада Сімох. У Сірому ордені є відповідні курені: вартові, призначенці, скарбничі, розвідка, контррозвідка, потойбічники, військові. Характерники різних земель різняться між собою: ті, що з Тавриди — смаглявці, добрі вершники і лучники, галичани часто походять зі шляхти і зі зброї віддають перевагу пірначам, слобожани — добрі фехтувальники, орудують відразу двома мечима, буковинців в Сірому ордені небагато, бо вони ідуть на навчання до мольфарів, а в ордені вони спеціалізуються на чарах крові, полішуки — мовчазні відлюдьки, яким комфортніше в звіриній подобі, а не в людській. На кожного з сіроманців між тим чатує Звір — внутрішній ворог, якого характерник має приборкувати протягом всього життя. В цьому і полягає прокляття Сірих. На одному місці вовки жити не можуть: їх не має застати три повні поспіль, інакше повернення в людську подобу стане неможливим. 

Що? (динамічна історія з тих, що стає Історією)

«Диявольські виродки, бережи вас Господь! Пекельні бусурмани, хай Богородиця покровом захистить… Мамаїв послід», — кричить вслід вовкулаці п’яний січовик, що воював з вовками разом у війні 1820-х. І це те, що нам треба знати про воїнську славу Сірих. 

У державі ж недарма так багато воєнних утворень — вона на порозі великого збройного конфлікту. Герої трилогії будуть дорослішати просто на війні. Смарагдова орда поглинула території з московитами і почала війну з Китайською імперією. Україна вступила в Двоморський союз: Кримське ханство, Польське королівство, держава Литовська і український Гетьманат, до них проситься ще й Трансильванія, котрій загрожують Османи. У Трасвильванії є перевертні-кажани в лавах, але їх небагато і то в розвідці переважно. Втім, Османська імперія має види на Кримське ханство і Польське королівство так само, Трансильванія для них — явно перший етап завойовницької війни. А у держави Литовської на порозі стоїть Північний Альянс, за який воюють могутні перевертні-ведмеді, вовки ледь-ледь з ними пораються. Смарагдова орда теж раз по раз озвучує наміри підкорити Київ, а її ж очолює сам Темуджин. Він зветься Безсмертний і скидається на те, що це правда. 

Заповідається на велику війну. 

1847 року Північний альянс звинувачує Велику державу Литовську в ув’язненні шведських рибалок… Понеслося.  

Хто? (привабливі герої з переконливою мотивацією)

1845 рік. Северин Чорнововк із Наддніпрянщини — син сироманців-призначенців Ольги і Ігоря, вихованець відьми Соломії, джура вовка-скарбничого Захара. Малий проходить ініціації та отримує свої клямри. Відгукується на таємне ім’я Щезник. Його примічає курінь потойбічників, згодом він служитиме в елітних призначенцях, але спочатку, як і всі юнаки-вовки, проходить вишкіл у вартових.  

У Северина є вірні побратими. П’ятеро новоспечених вартових згуртовують випадковим чином: за символікою вони мали б стати таким собі «гомункулом» перших п’яти джур Мамая, але де факто через такі групи старійшини формують систему горизонтальних зав’язків між куренями – п’ятеро вовків служитимуть разом певний час, довірятимуть один одному протягом життя (або ні). Тімбілдінг, коротше. 

Киянин Савка — брат Павич — був сиротою-злодюжкою, коли вирішив пограбувати сірого з клямрами, той взяв його за джуру. Павич відритий і щирий, мріє про Мамаєву славу. Павич на самому початку історії потрапляє до Вільної зграї і зазнає тортур, що знищують його особистість. Покалічений Савка відтак тримається осторонь ватаги, він є кимсь на кшталт медіума на службі потойбічників. Його слава сягнула Мамая: Савка закінчив те, що Мамай почав і безпосередньо знищив головного ворога ордену. Але цей персонаж — таки трішки поодаль.  

Таврієць Пилип — брат Варган — скарбничий (то є тутешні розумаки), потім його перевели до контррозвідки, надто бо вдало викривав корупційні оборудки. Дрібний попелястий вовк, мовчун і розумака, в дитинстві зазнав родинного насилля, має відчутну проблему з самоконтролем. А там ще й нещасливе кохання і глибока втрата підточили. Варган зовсім відлюдьком стане. 

Гнат — брат Еней — зі Слобожанщини, він після перших обов’язкових років і надалі служитиме  в вартових, це його вибір і вдача. Гнат – чорноротий бабій, що закохатися, що в сварку кинутися — з місця прожогом. П’яничка і зрадливець, якому багато що прощають за потужну харизму. Він із роду характерників, в якому всі — включно з сестрою Катрею — вправніші за нього. Розвідниця Катря закохана в Северина і то взаємно. 

Ярема — брат Малюк — походить із галицької шляхти, його дід — один із семи осавулів ордену, його старший брат — в Червоній раді і претендує бути Гетьманом (і буде, всім на біду). Малюк — добродушний гігант, який ніяк не виборсається з гіперпіклування матусі. Суперсила малюка — в дипломатії. Та він і фізично ще той силач. Належить до куреню військових, котрий очолює дід Яреми, якого Малюк обожнює. 

Їм всім по шістнадцять років. «Досі не розумію, чого в тобі більше, лайна чи фудулії», — такою є найбільш вдала характеристика цієї різношерстої ватаги.

Уже в першому романі їх назвуть Атосом, Партосом, Арамісом і Д’Артаньяном — за цими типажами герої і будуть розподілені на початках: двоєдушний бабій, богемний страждалець, миролюбний громила і юний авантюрист. 

Северин — істота непроста: його поцілувала мавка, він уміє відтак мандрувати між світами. Світи, між якими Северин шастає, ще й літературного походження: він син Ігоря і Ольги, вікопомних княжих імен нашого епосу; але виховують малого Соломія і Захар, гоголівська відьма і знахар Франка. От так між крапельками високого епосу і «низьких» легенд Северин і намагатиметься проскочити.  Ім’я Северина – теж, ясна річ, літературне і доля його стати літературою (читай: міфом), уже в першому романі його любовна історія з відьмою стане основою для думи, цю думу нам не заспівають, але згадають її назву. За щедру пожертву кобзар співає на Софіївській площі популярну «Думу про Северина». Кажемо «Северин» — відгукається «Наливайко». Канонічна дума про Наливайка починається з опису хмільних гулянок і ратних подвигів, а закінчується смертю героїв у «мідному бику». Такий у нас в літературі шлях героїв — від дурощів до трагедії. Його Северину і топтати.

Темне фентезі вам приємно не зробить — за визначенням: зі сцени у сцену, з розділу у розділ події трилогії стають все тривожнішими. Зрештою, саму «велику останню битву» — добро стає проти зла, де перемога по суті неможлива і на переможців очікує хіба лише достойна смерть, її вигадав саме цей жанр. І «Літопис Сірого Ордену» свідомий свого трагедійного пафосу. Тут будуть переможені. Переможців тут не буде.

Навіщо? (цікава ідея)

Ініціація вовка — загнати собі в серце ніж і так перейти в потойбіччя, де треба буде підписати кров’ю контракт з Ґаадом. Зійти зі стежки вовка після того не можна. Северину після підпису договору Ґаад пропонує зіграти в карти (згодом дізнаймося: всім пропонував, майже всі і погоджувалися). Сім білих, одна червона, одна чорна карта. Біла — нічого не станеться понад те, що мусило. Червона — матимеш додаткову здібність понад ті, що й так мав мати. Чорна — тут же помреш. Северин грає і здогадується: в колоді є лише білі карти. 

Ця історія не про те, що обіграти зло не вийде. Уже тут заявленна ідея фатуму, приреченості. «Вороття не буде», — з таким вітанням ступають вовки на стежку. Це стосується всього: в мить, коли вони заганяють ніж у серце, вони стають частиною прокляття, якому мусять підкоритися. Доля. Характерники обирають таку долю, щоби іншим не довелося. Вони захисники за призначенням.

В кожному томі трилогії — свій режим оповіді. Спочатку ми бачимо світ виключно очима Северина, все, що знає він, знаємо ми, все для нього поки що незвідане, і нам невідоме; оповідь лінійна, скерована виключно в майбутнє. Цікаві юнаки починаються своє життя. В другому томі ми чуємо історію кожного з чотирьох вовків, перебуваємо всередині їхніх сподівань і міркувань, а головне – спогадів; оповідь в другому томі мішана — лінійна плюс дуже часті флешбеки, які є синдромом ПТРС, що його переживають вовки після Острівної війни. Молодики все ще мають плани і мрії, але спогади з минулого все більше відволікають їх від планів  на майбутнє. Вони мають, що втрачати і навчаються жити з втратами. У фіналі трилогії ми так само сидимо в головах різних героїв по черзі, але флешбеки тут замінені на флешфорварди — передчуття, пророцтва, віщі сни. Орден помирає. Передвіщень нібито і не потребують ті, хто от-от зникнуть. Здатність жити майбутнім до обраних вовків приходить тоді, коли майбутнього у них більше й нема. В мить, коли помирає вовк, він отримує те, чого не мав за життя (кожен своє), вовк переходить у засвіти щасливим (яким не був за життя). Прокляття нема, бо нема душі: післясмерття порівно обдаровує всіх тим, чого вони найбільше потребували за життя (і не мали).

Робиш те, що мусиш і не можеш не робити —  і називаєш це долею та призначенням: «Виграш, за який платять смертю, зветься програшем». Є фатум. Є герой, який протистоїть фатуму. Герой гине. Але природа речей змінилася.  

Як? (сучасна архаїка)

Ми читаємо «Літопис Сірого Ордену». Точно таку книжку пише один із персонажів трилогії — літописець Володимир Буханевич, власник корчми «Під тисячею лез» у Буді, столиці ордену, де стоїть дуб Мамая. Сіроманці по смерті стають дубами; в нашій реальності це є дуб Залізняка, під яким присягалися гайдамаки. 

Буханевич все життя збирав оповідки вовків, що зупинялися в корчмі (часто замість плати за їжу та напої) та систематизував їх. Ніхто не вірив, що та хроніка колись побачить світ. Аж от до Буханевича звертаються зацікавлені видавці і за чималі грошики видають «Літопис Сірого Ордену». Книжка, видана як свідчення самих вовків, є брехнею. Всі історії перекрутили. Твір Буханевича використали ті, хто прагнули Орден знищити. «Літопис» стає чимсь на кшталт «Протоколів сіонських мудреців» — сфальшованим свідоцтвом-самозвинуваченням, яке підживить фобії, спричинить моральну паніку і матиме цілком реальні геноцидні наслідки. Буханевича намагалися за його «Літопис» стратити, давні друзі відбили. Але ізганьбився той хронікер навіки. Намагався спокутати: і гроші вовкам віддав, і будинки і землі. І навіть спромігся згодом видати правдиву версію «Літопису», але уже було пізно.

Два «Літописи Сірого Ордену». Буханевича і Дерев’янка. Одному з ним вірити не можна. Другому… теж не особливо. В цьому світі нам пропонують нічому не довіряти — ні писаному, ні читаному. Нам натякають: ідеальний читач трилогії — закінчений параноїк.  Даруйте, але в основі базового міфу ордену про Мамая та його джур — брехня, сфальшована біографія і зрада. В основі світу — брехні і маніпуляції. Виживуть тільки циніки і параноїки (а коли читали чи будете читати, то зверніть увагу: хто в фіналі з героїв вижив і скільки разів кожного з уцілілих перед тим зрадили найближчі люди: проблеми з довірою подовжують життя).  

Щоби обернутися з вовка на людину, характерники згадують тих, кого люблять і мить, коли були щасливі, мить розділеного щастя. Без цього Звір підкорює Людину. Коли характерником опановує вовк брати і наставники мусять його убити. Северину передрікали, що він уб’є батька. Саме це і сталося, він мусив убити Ігоря, який в певний момент перестав контролювати вовка. Те, що має статися в світі Дерев’янка — це антонім абсолютного щастя. Воно не мусить бути, просто часом буває. В трилогії багато смертей, чимало з них — смертей-відплат. Але по суті покарані тільки дві істоти (ні, не скажу хто), які прагнули безсмертя (най не лише для себе) і почасти досягли його. Смерть означає наближення миті розділеного щастя. Покарані не ті, хто порушив призначення, а ті, хто позбавив себе щастя.  

І що далі? (перспективна тема)

Троє заколотників мають таємну зустріч. Один запізнюється. Інший зкічевя гортає книжку, що потрапила під руку. Це збірник філософських есе «Про природу світу» (ясно що латиницею, хто ж ту кирилицю зараз вживає). Красномовна назва трактату, що зацікавив головних учасників всесвітньої таємною змови. Природа світу полягає в тому, що він мусить мінятися: міняється людина, військо, держава. В романі є одне селище, куди втекли поганці, коли Русь хрестити почали, і їх «прикрив» там володар лісу. Вона віками там жили, відтворювали самих себе. Новий голова вирішив відрити село, він же перший помер від інфекційної хвороби, але його люди можуть жити, а не захлинатися в наслідках серійних інцестів. Світ мусить мінятися, щоби існувати.  

За знищенням Ордену стоїть воля і дія однієї людини (з надприродними здібностями, але людини і то одна). Всі біди і трагедії спричинила хижа воля однією людини.  «Щезнику, ти й досі вважаєш, що все на світі можна виправити одним убивством?», — неймовірної краси репліку, було, адресували Северину. І в цій репліці — головна ідея трилогії. Неодмінний атрибут фентезі, а тим більше темного фентезі: уявлення, що все зло походить від однієї істоти, від одного вчинку, підконтрольне волі однієї людини. Уявлення про те, що зло має джерело, а отже начало і кінець. А отже зло може бути покаране — достатньо убити одну людину, най би вона вважалася за безсмертну…