Фізіологічна огида таки сильніша за моральну відразу. Рецензія на «Танці з кістками» Med Goblin

Спеціально для LiRoom книжкова критикиня Ганна Улюра зробила огляд п’яти книжок, які увійшли до короткого списку та претендують на звання найкращої книжки 2022 року за версією BBC.

• Читайте інші огляди у нашому проєкті за посиланням.

Северин Романович Доник — бухий патологоанатом з Виноградаря. Живе в квартирі коханки-манікюрниці Люди, їздить на її ж «Ланосі». Перша родина зруйнувалася через проблеми Севи з грошима і алкоголем, колишня дружина вийшла заміж за іноземця, увезла сина за кордон і сказала малому, що тато помер. Сева ж вижив(ає): неамбітний хлопака, сорок два роки пливе за течією — і то стічними водами пливе. Але раптом йому захотілося більшого — для початку вирішив заробити грошей. На горизонті виникла фірма, яка закуповує зразки тканин для експериментів, зветься «Materia Obscura» (це «темна матерія» в перекладі — оцініть добрий дотеп). Северин починає нелегальну співпрацю і поволі втягується. Попереду на Доника очікує чарівливий світ чорного ринку трансплантології.

Коротке резюме роману: «Сева відверто загрався. Він хотів стати акулою у зграї таких самих акул. А виявився дурним гупі». І хай підзаголовок «медичний трилер» не вводить в оману: нічого схожого на романи Патрісії Корнвел у «Танцях із кістками» не знайдеться. Дія розвивається занадто повільно і занадто передбачувано, щоби книжка була трилером за визначенням. Це похмура дуже чорнушна «соціалка» про невдах і психопатів штибу сучукрпрози початку-середини 2000-х. «Трилер» має натякнути, що перед нами – жах-жах-жах яке життя, а «медичний» — що те життя проживає лікар. Якщо ви бодай раз читали блоги чи слухали подкасти Мед Гобліна (а то уже встигли й прочитати його нонфікш), то певно що потішилися, коли цей автор взявся писати художку. Письмо у Андрія Сем’янківа дуже, ну дуже харизматичне. І воно однозначно «витягує» цей нетрилер.

Чим, до речі, трилер принципово різниться від соціальної прози? Зло в останній буде покарано, точніше так: опис аморальних вчинків в ній неможливий від морального уроку. Один із героїв роману, отримує до болю прекрасну авторську характеристику: «Настільки позбавлений сумління, що межує зі святістю». Цю фразу можна масштабувати і весь роман.

Герої так уміють раціоналізувати кожний свій гріх, що ледь не праведниками з того всього виходять. Убив бомжа — зекономив місту витрати. Ну молодець же, правда? У Мед Гобліна нема при тому іронії чи сарказму.

Підробити підпис пацієнта. Кинути важкою пляшкою від шампанського в компанію, що розгулялася під вікнами. Заїхати чоботом у пику нахабі, котрий образив дівчинку-колегу. Переїхати кішку. Приписати пацієнтці хибний онко-діагноз і відправити на операцію. Організувати напад на сімдесятирічного старого. Убити знахабнілого торчка… Це не саспенс, напруга не наростає. Северин рухається не за еспланадою від ризикованого до ще ризикованішого вчинку, нарощуючи швидкість свого морального падіння. Це таке собі етичне танго: він коїть лихо, затим помірковане лихо, знову відносне лихо, потім абсолютне лихо — і герої, і читач наче навчаються нюансувати зло… Чого не варто було і починати, ясно.  

Сева з подивом фіксує: він не почувається винним, максимум —загидженими. Читач із подивом фіксує: сцени вівісекції викликають більше емоційного відгуку, ніж особистісний розпад головного героя. Фізіологічна огида таки сильніша за моральну відразу.  

Агов, а книжка ж таки реально страшна виявляється!