Читаємо уривок з книжки «Проєкт “Лабіринт”» Олени Кузьміної

«Проєкт “Лабіринт”» — дебютний роман Олени Кузьміної, що вийшов у видавництві «Фабула». За словами видавництва, це перший в українській літературі роман-антиутопія у напрямку Young adult.

Анотація: Соціальні мережі, кіно та телебачення заборонені. Щодня проходять загальнодержавні медитації, психотерапія є примусовою, панує культ здорового способу життя. Держава — найвеличніша соціальна установа у світі. А ще щороку будь-хто може потрапити до «Лабіринту» — засекреченого проєкту, участь у якому — найбільша честь. Кожен порядний громадянин знає, що всі чутки про смерті у «Лабіринті» — це лише ниці маніпуляції так званого «Опору». Пані Сорок Третя, високопоставлена керівниця, втратила сина у шостому «Лабіринті». Тепер вона очолює десятий проєкт і намагається врятувати одного з учасників хлопця, на ім’я Тео, бо сама знає не з чуток, що насправді там відбувається…

LiRoom публікує один із розділів книжки.

---

Розділ 8

Із протоколу терапевтичної сесії за номером 315-К від першого лютого 2029 року, категорія «Посттравматичні стани»

— Отже, ви досі не думали про нові відносини? 
— Мені вистачає роботи (сміється). 
— Нічого смішного. Мушу нагадати, що Держава не схвалює дисбаланс. Як лояльна соціальна працівниця, як психотерапевтка та, врешті, як людина я наполягаю: подумайте про це.
— Добре, п-подумаю. Ні, Клото, тільки не це кляте колесо балансу! 
— Реє, сонце, не для протоколу: ти нестерпна. І послухай, що тобі каже розумна жінка. Близькість — це базова потреба психіки. Припиняй її ігнорувати. Ти ж не можеш, наприклад, взяти і не дихати, коли раптом вирішиш, що дихання — це для слабаків?

Автобус трясе, заносить на кожному повороті, дорога вельми складна, ще й розбита. Пані Сорок Третя навіть не здогадувалася, що в Державі такі ще залишилися. За вікном темно — як завжди перед світанком. Нічого не видно, крім дерев. Неможливо зрозуміти, куди вони їдуть. 

Більшість учасників не сплять. Лише Ясон Джонсон хропить так, ніби відбуває номер за всіх десятьох.

Персональний супровід залишився у Столиці, учасників передали особливому підрозділу — і тепер всі посідали як завгодно. Атропос займає останні чотири сидіння, розвалилася, наче королева. Пат з Еолом прилаштувалися поруч, триндять усю ніч, ніби взагалі не втомилися. Тео разом із ними — старанно вдає, що знати не знає пані Сорок Третю, як і домовлялися. Молодець, тримається добре, наскільки можна добре триматися дорогою до Лабіринту. 

Гестія не відчіпляється від Аріадни, розумно тримається подалі від хлопців. Вона з дівчам на першому сидінні, Талія позаду неї. Пані Сорок Третя радіє тому, що після оголошення останнього учасника Ахілл Ейвері спілкується виключно з нею, тим самим рятуючи її від товариства Ясона й Талії. Ахілл, звісно, не бозна-який співрозмовник, але кращий за тих двох. Та врешті й він замовкає — стомився чи задрімав. 

Пані Сорок Третя дивиться в непроглядно темне вікно. 

Мамине обличчя і досі не йде з голови. Вона здавалася такою розгубленою, ніби раптом стала маленькою, безпорадною дівчинкою, а пані Сорок Третя — навпаки, аж занадто дорослою. Мама клопоталася, наготувала силу-силенну якоїсь їжі, метушилася від кухні до столу, намагалася жартувати з усіма учасниками — і як же жалюгідно це було… Наодинці вони залишилися на декілька хвилин — і замість того, щоби проститися, вона переказала доньці прогноз погоди на тиждень і почала вмовляти взяти із собою спаковані нею сумки. 

А потім, коли пані Сорок Третя відмовилася,— розплакалася й образилася. Заявила, що краще знає, що треба дитині в подорожі. Дитина мовчала, аж поки супровід не попросив її на вихід. 

Отак і попрощалися. Хотілося би наостанок глянути на парк, де бігала ранками, але часу не вистачило. Одразу після тієї недолугої вечері всіх спакували до автобуса.

Пані Сорок Третя почувається на диво спокійною. Незрозуміло, звідки він узявся, той спокій, і куди поділася звична тривога. Якесь химерне відчуття — щось схоже на звільнення. Мабуть, так почувався Тео, спаливши свої речі, а Еол — дозволивши собі вголос висловити сумнів у політиці Держави. Учасники у певному сенсі стають невразливими. 

Окрім, звісно, моторошної смерті. Пані Сорок Третя не встигла проглянути найсвіжішу статистику проєктів — ледве її обрали, до проєкту всі наявні в неї коди доступу було анульовано. Увесь попередній день вона в шаленому темпі проходила необхідні тести — а краще би просто спокійно полежала. 

Пані Сорок Третя перебирає в пам’яті все, що їй відомо про проєкт. За дев’ять років звідти повернулися лише десять учасників. Невтішна цифра. Даних про їхній фізичний і психологічний стан немає. І жодної відповіді на питання, чому саме вони. 

Найчастіше у Лабіринті гинуть школярі та службовці. Загалом за ці роки шестеро. Не відстають військові — п’ять тіл. Вогнепальні та ножові поранення, побої, жахливі травми. Принаймні, це свідчить про те, що «пакет учасника» передбачає наявність зброї. Або про те, що на території Лабіринту діє ще хтось — і цей хтось озброєний і агресивний. Такий собі Мінотавр. Це взагалі не смішний жарт, його навіть Патрокл Донован не оцінив би, але пані Сорок Третя тихенько сміється, прикривши рота долонею. Все дуже погано, ніхто не зважає на міфічне першоджерело — учасників має бути чотирнадцять, порівну чоловіків та жінок, і чому це нікого й досі не засліпили?

— У вас усе в нормі? — питає військовий. 

— Що, надто голосно сміюся? 

— Та ні, але… Ахілл Ейвері здається по-справжньому хорошою людиною. Він простий, незграбний, щирий, хоча надто захоплюється величчю Держави. Крім того — він дужий і вправний, тож якщо дійде до насильства, добре було би мати його у своїй команді. 

— Вибачте. Я трохи схвильована. 

— Я теж. Не можу дочекатися початку проєкту! Бовдур. 

Пані Сорок Третій кортить пожартувати, що єдина причина, із якої вона чекає на початок проєкту,— це надія, що десь у Лабіринті знайдуться м’які ліжечка і можливість виспатися. Але Ахілл цього не зрозуміє. Він уже й так дивиться на Еола як на зрадника. Краще поводитись обережніше — аж до входу в Лабіринт. Досить і того, що пані Сорок Третя наговорила в Центрі. Якщо її дійсно викрили і вважають причетною до Опору, то в її «пакеті учасника» у кращому разі виявиться дитяча рогатка, а в гіршому — міцна мотузка та шматок мила. 

Дещо про вміст пакетів вона вичавила з Кея Макдугала, службовця з п’ятого проєкту,— той протягом розмови кілька разів поскаржився на те, що отримав. Пані Сорок Третя зробила логічний висновок: таким чином дуже різних учасників намагаються трохи зрівняти. Фізично сильним й агресивним, а також, імовірним, і зрадникам, годі сподіватися отримати вогнепальну зброю. Єдина надія пані Сорок Третьої — застуда Тео, завдяки якій йому, можливо, перепаде щось вартісне. Якщо, звісно, до того часу він не передумає бути в одній команді з нею. 

— Як гадаєте, ще довго? — питає Ахілл. 

Йому тридцять п’ять, він майже її ровесник, але поводиться як дитя. Хочеться відповісти йому уїдливим жартом, але пані Сорок Третя не повинна ризикувати. Досить вже, награлася в опозиціонерку, тепер треба сидіти тихо й намагатися вижити — всупереч статистиці щодо службовців. 

— Сподіваюся, що ні,— відповідає вона.

Звучить не надто щиро, але Ахілл не настільки уважний співбесідник, аби відчувати нюанси.

Ніби почувши Ахілла, автобус починає потроху гальмувати. 

Це добре, бо останні пів години його так жбурляло з боку на бік, що навіть Ясон прокинувся. І недобре, бо означає близькість старту проєкту. 

Чи змогли б учасники захопити автобус? Дурна думка, але пані Сорок Третя дозволяє собі погратися. Трохи помріяти. Новий супровід не представився, вона не знає їхніх номерів, чим вони озброєні, скільки їх. Декілька машин рухаються попереду й позаду, а в салоні автобуса — лише водій та один військовий. Ідея, мабуть, полягає в тому, щоби надати учасникам більше особистого простору, дозволити трохи розслабитися після цілодобового нагляду. Але якби в автобусі виявився хтось із учасників Опору, захопити його було би нескладно. Одна-дві жертви, а далі — роззброїти охоронця, відірватися від автівок супроводу — і вперед, до кордону, до іншого майбуття.

Пані Сорок Третя сама собі смішна. Як Клото нібито уявляла вбивство Президента, так і вона колись складала численні варіанти блискавичних втеч. Мінімум два плани евакуації протягом кожної нудної наради. Шкода, що вона ще вчора не скористалася жодним із них. 

Можна пояснювати це чим завгодно: надто великий ризик, неможливо залишити у Державі маму або Тео в Лабіринті, небажанням втратити надію дізнатися хоч щось про долю сина. Але правда в іншому — вона злякалася. Це не той страх, коли виникає сліпа панічна атака,— бездумний, звірячий. Навпаки — це дуже розсудливий страх. Він усе розклав по полицях, зважив наявні шанси. І тільки тепер пані Сорок Третя остаточно зрозуміла, чому Тео відмовився тікати разом із Ем Те. Держава — це отрута. Вона проникає в тіло та свідомість кожного, паралізує, змушує змиритися.

Пані Сорок Третя усміхається — от почув би ці її думки Ахілл! Той одразу всміхається у відповідь.

— Уже майже на місці! — захоплено вигукує він. 

Автобус востаннє долає крутий віраж. Судячи з дороги — це гірська місцевість.

— Шановні учасники, вітаю,— каже водій у мікрофон. — Ви прибули на підготовчий майданчик проєкту «Лабіринт».

---

Олена Кузьміна — графічна дизайнерка. Засновниця школи дизайну Easy та співзасновниця маркетингової агенції Senses. Акторка плейбек-театру (театру психологічних імпровізацій) «Вільне місце».

«Проєкт “Лабіринт”» — літературний дебют Олени Кузьміної. У роботі над цим текстом авторка застосувала декілька незвичних для традиційного письма технологій, зокрема, розбила роботу на тридцятихвилинні проміжки, сюжет роману створювався за допомогою гугл-таблиць та ментальних карт.

---

Читайте також: «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття» Віри Агеєвої