У сталевих грозах Донбасу. Рецензія на «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова

Після гучної прем’єри на фестивалі «Санденс» та показів на Міжнародному форумі документального кіно в Копенгагені та Каннському кінофестивалі новий фільм Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» дістався України.

Українська прем’єра фільму відбувалась у межах Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays. Кінокритик Ігор Кромф розповідає про новий фільм документаліста.

З назви вже можна зрозуміти, про що буде мова в новій стрічці режисера. Андріївка — невелике село Донецької області, яке існує радше як контур на карті, адже війна його повністю знищила. У вересні 2023 року Андріївку визволили українські військові, насамперед із 3-ї окремої штурмової бригади. 2000 метрів — це той шлях, який українські військові повинні здолати для того, щоб над Андріївкою замайорів український прапор. Це два кілометри між посадками, всіяні мінами та вогневими точками росіян. Саме цей штурм фіксує камера Чернова, а також нагрудні камери штурмовиків із 3-ї ОШБ.

Минулого року Олег Сенцов представив стрічку «Реал» — півтори години бою під час контрнаступу на Запоріжжі, що був записаний на нагрудну камеру Сенцова, який командував ротою в тому бою. Власне, самого бою там не видно — лише нескінченний хаос та переговори в рації на тлі рудого степового ґрунту й виритих окопів. Важливим у «Реалі» стало те, що цей фільм дав змогу побачити чисту та концентровану війну на екрані.

Фільм Чернова — це теж концентрація війни на екрані, однак як майстер художнього репортажу, режисер вміло компонує відеоматеріал в один великий воєнний кінороман нашого часу. Епіграфом фільму слугує цитата з роману «Прощавай, зброє!» Ернеста Гемінґвея. Цю книгу Гемінґвей написав під впливом власного досвіду участі у Першій світовій війні, як водія санітарного авто. Гемінґвей, рівно як Еріх Марія Ремарк та Френсіс Скотт Фіцджеральд, були представниками так званого «втраченого покоління», яке пережило розчарування в житті, виживши в м’ясорубці Вердену та Белло Вуду.

Однак «2000 метрів до Андріївки» ближчий за своєю стилістикою та темою не до романів втраченого покоління, а до творчості німецького письменника та учасника двох світових воєн Ернста Юнґера. Юнґерівський роман «У сталевих грозах» є одним із кращих зразків воєнної прози у світі. Юнґер описує війну з погляду окопного життя, буднів та боїв — як частину побуту.

«2000 метрів до Андріївки» — це такий же юнґерівський кінороман. Чернов показує заворожливу у своїй смертності естетику простого пейзажу пощерблених полів та обпалених посадок. Його фільм — про те, що на війні треба мати менше рефлексій та більше рефлексів. Адже зайві рефлексії призводять до акубаротравм, а додаткові рефлекси дають шанс, що кинута в тебе граната буде відкинута моментально в обличчя ворога.

Штурмові операції у фільмі Чернова показані через бодікамери бійців 3-ї ОШБр. Одночасно пафосні та прості, вони змушують глядача відчувати хрускіт землі на зубах. Це дуже страшне, але водночас заворожливо захопливе зображення реальних боїв.

Сам режисер фільмує смолтоки з бійцями в проміжку між штурмами. Це дуже короткі розмови, переважно про побутові речі, однак у них завжди криється щось більше — так, розмова про шкоду куріння переходить в обговорення ритуальності процесу крутіння самокрутки, а балачка про харківські виші — у те, що минулі протистояння тепер виглядають кумедно. Особливо важливим стає голос військового, якому першому треба заходити в Андріївку. Хлопець, який акуратно пакує у свій рюкзак синьо-жовтий прапор, відповідаючи на питання, для чого воювати за Андріївку, яка тепер лише точка на карті та купа цегли, має дуже чітку відповідь про те, що цегла — річ наживна, а територія та люди — це те, за що варто стояти до останнього.

У своєму оскароносному фільмі «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов розповідав про злочини російських солдатів. У своєму фільмі «2000 метрів до Андріївки» він розповідає про героїзм українських солдатів. Розповідає просто. Без зайвого пафосу, але з великою честю.

Оцінка критика 10/10

Читайте також: Ляльковий театр геніальності. Рецензія на «Сентиментальну подорож на планету Параджанова»