Сльози та біль Святої Марії: огляд на документальний фільм «20 днів у Маріуполі»

3 червня 2023 року на кінофестивалі Docudays відбулася українська прем’єра стрічки «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова.

Кінокритик Ігор Кромф подивився стрічку і спеціально для LiRoom описує свої враження.

LiRoom є інформаційним партнером Docudays UA, де був представлений фільм.

---

«20 днів у Маріуполі» — це режисерська документальна робота відеографа американського інформагентства Associated Press Мстислава Чернова, який разом із фотографом цього ж медіа Євгеном Малолєткою та продюсеркою Василісою Степаненко провели два десятки днів у Маріуполі від початку повномасштабного російського вторгнення. У якийсь момент ці відчайдушні люди були єдиними незалежними журналістами, які могли передавати вісті (наприклад, про розбомблений росіянами пологовий будинок) з уже оточеного міста.

Стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала приз глядацьких симпатій на головному фестивалі американського незалежного кіно «Санденс», а згодом автори фільму отримали Пулітцерівську премію за свій, безумовно, журналістський подвиг.

Перша спокуса, яка виникає при написанні огляду на «20 днів у Маріуполі» — це бажання порівняти її з іншою стрічкою про облогу Міста Марії — «Маріуполіс-2» Мантаса Кведаравічюса, якого росіяни убили в оточеному місті, а саму роботу доробляла його наречена Ганна Білоброва. Однак це різні історії, адже Кведаравічюс знімав хоч і документальне, але все ж дуже поетичне кіно. У його фільмі є хоч і нескладний, але сюжет того, як громада стає родиною в підвальних стінах баптистського храму.

Читайте також: Світло крізь темряву та звуки канонад. Рецензія на документальний фільм «Маріуполіс-2» Мантаса Кведаравічюса

У Мстислава Чернова зовсім інше завдання — він насамперед репортер, який веде репортаж з оточеного місця. Звідси інша манера подачі та зйомок. Адже, як влучно зазначає сам Чернов (він у цій стрічці режисер, сценарист та оператор — така от особливість людей із професією відеограф), вони тут не просто так, вони документують «історичну війну». Тому Кведаравічюс та Чернов розповідають різні історії сліз і болю міста Святої Марії.

Розбиваючи фільм на глави, де кожна глава — це прожитий день серед абсурду та пекла оточеного міста, Чернов фіксує насамперед людей, які за ці неповних три тижні озлобилися та зневірилися на десятки років уперед. Кожен герой тримається в його кадрі кілька хвилин, але хвилин вистачає, щоб розповісти історію особистого болю кожного: матері, чий 18-місячний син загинув на операційному столі. Комунальника, який привозить пакети з мерцями у великий рів, що став братською могилою, бо інакше ховати людей уже неможливо. Медика, який уже тиждень без відпочинку, тягає ноші з пораненими й мертвими та надає допомогу сотням, якщо не тисячам пацієнтів. Простого цивільного дядю Сашу, який волоче під обстрілами тачку з усіма пожитками в інший кінець міста «потому что дом мой закончился. Расстреляли его».

Нескінченну кількість історій сповнених сліз, трагізму, болі та невизначеності фіксує камера Чернова. А поруч із ними інші історії — у них не менше болю, але це вже про стійкість, обов’язок, подвиг. Це й медики, які борються до останнього й не стримують сліз, коли на столі помирає 4-річна Євангеліна. Або ж не втримують радощів, коли вдається реанімувати щойно народжене немовля. Це військові, поліціянти та рятувальники, які цілодобово евакуюють людей у підвали, надають першу медичну допомогу, гасять пожежі, ганяють мародерів і врешті крепко ризикуючи собою, допомагають журналістам АР вийти гуманітарними коридорами на підконтрольну Україні територію.

Дивитися цей фільм людині з принаймні базовим рівнем емпатії без клубка в горлі неможливо. Безпрецедентність зла, яку творить Росія в Маріуполі досі не піддається розумінню здоровому глузду. Те, що Мстислав Чернов зумів зафіксувати це на відео — це вже вносить його в історію світової документалістики та репортерства, адже якби не його робота, ніхто б у світі поза Маріуполем, ніколи б не дізнався, а що ж там відбувалося насправді. Цікава в цьому контексті і зміна ставлення до знімальної групи в людей. Якщо на початках правоохоронці просять Чернова не знімати, а дехто з місцевих буквально посилає на х*й, то вже за кілька днів лікар кличе їх в операційну зі словами «знімайте, як ці під*ри не стріляють у цивільних», а військові просять знімати, бо «коли світ побачить, то зрозуміє значення цього жахіття». У цьому й полягає значущість фільму «20 днів у Маріуполі» й робити Мстислава Чернова.

«Мій мозок намагатиметься забути те, що я бачив. Але камера не дасть мені забути», — каже за кадром Чернов. І не дасть забути й всім нам.

---

Оцінка критика: 10/10

---

Нагадаємо, що з 15 по 20 червня у Чернівцях пройде всеукраїнський кінофестиваль глядацького кіно «Миколайчук Open». 19 червня в межах фестивалю відбудеться показ «20 днів в Маріуполі».