Головна
>
Кіно
>

Світла безнадія в полоні безвідповідальності. Огляд на документальну стрічку «Будинок зі скалок»

Світла безнадія в полоні безвідповідальності. Огляд на документальну стрічку «Будинок зі скалок»

Документальний фільм «Будинок зі скалок» змальовує життя у лисичанському дитячому притулку у 2020 році. Лисичанський центр соціально-психологічної реабілітації дітей (повна офіційна назва) — тимчасовий прихисток для дітей, чиї батьки на цей момент не можуть за ними доглядати. Виходи три: або до прийомних батьків, або назад додому, або в інтернат.

Щемка і нескінченно сумна робота Україно-дансько-шведсько-фінської команди на чолі з режисером Сімоном Вільмонтом і лінійним продюсером Азадом Сафаровим, яскраво заявила про себе на «Санденсі» й на інших фестивалях, і врешті потрапила до шорт-листа «Оскара» в номінації «Найкращий повнометражний документальний фільм». Але програла стрічці «Навальний» від CNN.

Головний редактор LiRoom Олексій Бондаренко подивився «Будинок зі скалок», який зараз іде в українському прокаті, та розповідає про безнадію, світло, сум, безвідповідальність, а також чому фільм про притулок в Лисичанську кращий за «Навального», але логічно, що завойовував менше симпатії в Академіків.

Перехідний пункт

Попри те, що Лисичанськ знаходився неподалік від лінії фронту (а зараз в окупації), діти опиняються у центрі реабілітації не через бойові дії. Більшість з тих, кого ми бачимо на екрані – потрапили до притулку через алкоголізм батьків. Мати напивається, забуває про дітей і не цікавиться  їхньою долею, аж поки їй не подзвонять з притулку або суду.

«Мама знову пила?» — питає маленька Єва в бабусі телефоном у відкриваючій сцені фільму. «Мамо, від тебе такий перегар, ти вже сьогодні пила?», — питає 13-річний хуліган Коля, який потрапив до притулку з меншим братом і сестрою. Мама каже: «Одне тільки пиво». Після цього вона більше не приїжджала. «Тато напився і проштрикнув маму ножем. Потім відсидів 5 років, повернувся, вибачився, і в той же день знову напився», — розповідає хлопчик під час вечора секретів з друзями.

Діти в притулку живуть не довше 9 місяців. За цей час намагаються або нарозумити батьків, або позбавити їх батьківських прав через суд. Також підшукують прийомних, які приходять, знайомляться з дітьми.

Одна з найважчих сцен фільму — розмова потенційної прийомної мами із маленькою Сашею. У ній немає нічого такого, цілком нормальна бесіда, але в очах дитини настільки величезний сум і пустота, що це неможливо витримати.

Працівники центру розповідали авторам, що їм боляче дивитися, як цих дітей позбавили дитинства. Хуліган Коля за крок до того, щоб загриміти в колонію, але все одно поводиться набагато відповідальніше і доросліше за власних батьків. Його таки забирають до «санаторію» (так тут називають інтернат), вихователька запевняє: «Я даю твоїй мамі останній шанс, може вона ще до тебе приїжджатиме на вихідних». Коля в розпачі кидає: «Та нікуди вона не приїде. Якщо сюди не приїжджала, то й туди не приїде». Навіть згадувати цю сцену тяжко. 

Все закінчується так, як і починалося. До притулку привозять чергову дитину.

Майстерність бути поруч

Фільм знімали два роки. Як зізнаються самі автори, найважчим було стати привидами, — тобто зробити так, щоб діти й дорослі перестали помічати знімальну групу. Саме тому перші кадри, які можна було взяти до фінальної стрічки, почали з’являтися лише через пів року від початку роботи.

Тут немає жодного інтерв’ю. Є закадровий голос, який пояснює базові речі. Але загалом картинка побудована таким чином, що без зайвих пояснень, глядач прекрасно прослідковує долю дітей.

Усі герої фільму (окрім поліціянта) — російськомовні. Слухають російську музику. Через це в український прокат картина вийшла з двоголосним українським перекладом, який відверто вбиває емоції дітей і псує відчуття від перегляду.

Фільм вплинув на долі героїв. Після перегляду один із глядачів навідався до Колі та забрав його до себе в сім’ю. Дві працівниці притулку поїхали на «Оскар». За іншими дітьми команда фільму продовжує спостерігати, зараз із ними все нормально, притулок евакуювали. Завдяки стрічці фонд «Голоси дітей», який консультував і допомагав знімальній групі, зміг значно розширити свою діяльність і навіть потрапив в топ-10 українських благодійних фондів за версією Forbes.

Діти Лисичанська vs Навальний

«Будинок зі скалок» і «Навальний» дуже важко порівнювати між собою передусім через те, що це дуже різні жанри. 

«Навальний» — кримінально-політична документальна драма з елементами трилеру і більш-менш класичної форми: з інтерв’ю головних героїв, кадрами з новин і хронологічною послідовністю. «Будинок зі скалок» — фільм-спостереження, який розповідає про проблему, рішення якій немає і навряд чи коли-небудь буде. Це історія про камінь Сізіфа, який працівники центру щодня котять на гору. 

Але порівняння неминучі, бо фільми боролися в одній номінації. Нюанс у масштабі. З точки зору майстерності документальної зйомки й глибини показаного, «Будинок зі скалок» упевнено випереджає продукт CNN. Проте це історія про маленьких людей у маленькому місті із їхніми власними, локальними проблемами.

«Навальний», попри те, що значно простіший з точки зору драматургії і складності знімального процесу, — це фільм про політичні процеси, які впливають на весь світ. У боротьбу російського опозиціонера з Путіним включається Європа, розслідувачі допомагають викрити схему ФСБ, відео Навального набирають мільйони переглядів на день, а окремі дії змушують тисячі росіян виходити на вулиці. 

Через сучасну українську оптику ми розуміємо, наскільки сильно романтизовані російські ліберали та їхня здатність до протесту. Дратує також поголовне бажання світу шукати «хороших росіян». Дратує, що нічого не сказано про війну в Україні. Дратує, кінець кінцем, відсутність емпатії. Попри те, що, в тому числі через дії російської опозиції, в Україні та інших країнах, на які нападала Росія, вмирали, і вмирають тисячі людей, «Навальний» змушує переживати тільки за нього одного. 

І в цьому глобальна філософська дилема західного світу сьогодні. Співчувати й допомагати кільком дітям у Донецькій області, чи шукати месію, який якимось чином скине Путіна.

Ми (наважуся сказати від імені певної спільноти) уже давно не віримо, що проблема тільки в Путіні. І фраза Putin’s War не викликає нічого, окрім роздратування (особливо іронічно, як вона римується із головним гаслом мітингів Навального — «Путин — вор»). А дивитися на дітей, які, цілком імовірно, повторюватимуть долю своїх батьків, подовжуватимуть це колесо сансари між алкоголізмом, байдужістю і недбальством, — неприємно і боляче. Щоправда, звідси на це дивитися ще болючіше, бо це наші діти. Але ми вже звикли до болю, і що з ним треба щось робити. Змушувати до цього міжнародну спільноту — не факт, що правильний напрямок.

У будь-якому разі, сам факт потрапляння «Будинку зі скалок» у шортлист «Оскару» — це велика перемога для українського кіно та культурної дипломатії (яка для цього нічого не зробила). 

Це дійсно майстерне, щемке, глибоке, багато в чому безжалісне й безнадійне кіно, але із якимось особливим світлом всередині. В ньому дуже багато любові попри те, що хепі-енду не передбачається. І в цьому воно так сильно резонує із сьогоденням. Як казав класик, світло завжди перемагає темряву.


9/10

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Від Melovin до My Personal Murderer: як звучить Одещина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
22 хв. тому
Музика
jockii druce — trashhouttttttt. Роздуми про життя, війну і суспільство, загорнуті у найпримітивнішу форму
Олексій Бондаренко Олексій Бондаренко
15 Квітня, 2024
Новини
Від Сусіди стерплять до Këkht Aräkh: як звучить Миколаївщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
9 Квітня, 2024