«Коли закінчували продакшн, якраз велися бої на Шулявці», — режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук про участь у Каннах та «Памфір»

В межах самостійної програми Каннського кінофестивалю «Двотижневик режисерів» відбудеться світова прем’єра фільму «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, який покажуть 21, 22 та 23 травня 2022 року. 

Ми поспілкувалися з режисером про участь у Каннах, роботу над стрічкою, міжнародну підтримку та післявоєнне кіно в Україні.

Дмитро Сухолиткий-Собчук — український сценарист та режисер. Член Української та Європейської кіноакадемій. У його творчому доробку вже є кілька режисерських та сценарних короткометражних робіт. 

Фото: Тетяна Штифурко

Фільми Дмитра брали участь в десятках міжнародних фестивалях і успішно про себе заявляли. Наприклад, йогодебютна професійна короткометражна робота «Штангіст», створена у копродукції України та Польщі, була відібрана до конкурсної програми фестивалю класу А Warsaw Film Festival, де здобув нагороду GRAND PRIX. International Short competition.

Нині на одному з найпрестижніших кінофестивалів відбудеться прем’єра його дебютного повнометражного фільму «Памфір». Стрічка стала одним з 23 ігрових фільмів з усього світу, які було відібрано до участі в програмі. Стрічка здобула підтримку від Держкіно, Українського культурного фонду, копродукційних партнерів та низки міжнародних організацій на етапі виробництва.

«Памфір» — історія про хорошого сім’янина, який змушений звернути з чесного шляху заради своєї сім’ї. Події відбуваються на Заході України напередодні традиційного карнавалу Маланки. Головні ролі у стрічці виконали Олександр Яцентюк, Соломія Кирилова, Олександр Ярема, Римма Зюбіна. Також у фільмі знялись місцеві жителі.

Офіційний постер фільму

«Фестиваль — присутність голосів»

Дмитро Сухолиткий-Собчук зізнається, що він очікував відору фільму до програми великого фестивалю. 

«Якщо в тебе вже є короткометражка, яка заявляє про себе і ти розумієш, що фестивальні відбори та регалії — це певний шлях, свого роду становлення і дивіденди довіри. Після «Штангіста» й інших робіт, ми зрозуміли, що в нас цікавий та оригінальний проєкт, який однозначно буде відібраний на якийсь великий кінофестиваль. І наша перша заявка була на Канни», — ділиться режисер.

«Памфір» подали на участь у Каннах завершеним на 95%: не були готові титри, спецефекти, треба було затерти недосконалі моменти, наприклад відображення світлового прибору в дзеркалі. Однак за словами Дмитра, це дрібниці, адже комітет розуміє, що кіно потрапить на постпродакшн і не розцінює це як недопрацювання.

Після того, як фільм відправили на розгляд, залишилося лише чекати. І колектив «Памфіру» дочекався — вони пройшли до Двотижневика режисерів. Також серед учасників програми цього року — фільми Алекса Гарленда, П’єтро Марчелло, Міа Хансен-Лове, Ніколя Парізер, Аліси Уінокур та інших.

Дмитро каже, що його це тішить, адже ця програма розкриває саме режисерів з альтернативним поглядом на естетику кіно і на творчий пошук.

Знімати свій фільм з програми та відмовлятися від участі через присутність російських фільмів Дмитро навіть не думав. Зараз Росія розпочала повномасштабну війну, вони скидають бомби на нашу країну і намагаються зробити так, аби наших голосів ставало менше, але їх навпаки має ставати більше.

«Фестивалі — це присутність голосів. Цей голос може звучати особисто від людини. А може звучати з екрана і ретранслюватись на великі аудиторії, формувати меседжі. Зараз війна відбувається  з усією країною, з усіма громадянами. І ми мусимо бути присутні на таких майданчиках завжди. Ми маємо звертати увагу на присутність нас як країни, що протистоїть. Кожна картина, яка буде представляти Україну на фестивалях буде розповідати хто ми, чи ми є, чи ми існуємо. Це можуть бути різні відповіді на питання “чому ми такі?”».

Водночас Дмитро наголошує, що будь-яке російське кіно  на руку ідеологічному режиму і потрібно про це говорити всюди, зокрема у Каннах:

«Це будуть наші голоси про ситуацію, в якій перебуваємо. Про ситуацію в якій потрібно якось реагувати на прояв російської культури в будь-якій сфері чи то балет, чи то живопис, чи то кіно. Звісно, щось забороняти можна лише в авторитарному режимі. Ніякий міністр не заборонить показ російських фільмах в програмах, адже це ознака демократії. Але це закономірна реакція на країну-агресора, не існує в час війни поняття хорошого чи не хорошого русского, це представник країни-агресора».

Фото: Тетяна Штифурко

Непрофесійні актори, експедиції, ковід та війна

Конкретна робота над фільмом почалась у 2016 році з дослідження сеттингу, запису історій та спостережень. У 2018 режисер почав співпрацю з продюсеркою Олександрою Костіною. Зйомки ж почались у жовтні 2020 року і відбулися на прикордонних територіях в Івано-Франківській та Чернівецькій областях. Там виріс сам режисер, тож для творчої групи було важливо зафільмувати справжнє середовище, а не створити його. Для цього творча група максимально залучила місцевих жителів на різних етапах виробництва: адміністративні служби, митців, майстрів для виготовлення костюмів, ба більше — людей запрошували знятись у стрічці. Тож у фільмі ми побачимо і непрофесійних акторів.

На питання, чи не страшно було залучати людей без досвіду, Дмитро відповідає, що завжди треба дивитись на людину:

«Якщо ділити акторів на професійних і непрофесійних, то це завжди масштаб особистості. Треба дивитися на людину, яка перед тобою, з якою ти розмовляєш і хочеш провести з нею якийсь час, розкрити. Актор розуміє, що для нього це певний крок в професійному плані, крок до свого розвитку. Він розуміє, що це йому дає, як він розвивається і чи виходить у нього щось. Для непрофесійного актора — це одноразова пригода, в якій він грає сам себе. Все, що треба — бути собою і вміти повторити це дубль за дублем, щоб це виглядало органічно».

Тож акторів розділили на два табори. Перші, ті що професійні, мали вивчити діалект, пожити в селі, познайомитись із місцевістю. У інших це все було, але вони мали навчитись фіксувати, вивчити психологічні жести, відпрацювати їх.

«У нас була старша група акторів, з якими займався я. І були підлітки, з якими займався театральний педагог Ігор Колтовський. Ми з ним обговорили все, я пояснив що хочу. Тому це був так званий акторський табір, студія театру. Зранку до обіду вони займались з тренером,  робили вправи. А потім приходили до мене вже готові, і ми проводили репетиції», — розповідає Дмитро і додає, що це не додало складнощів на відміну від ковідних обмежень.

Фото: Тетяна Штифурко

Фільмування відбувались в експедиціях, які тривали від 22 до 35 знімальних днів, тож пандемія трохи відтермінувала організацію і підготовку.

Крім цього, через ковідні обмеження не зміг приїхати ніхто з іноземних партнерів, адже фільм створювався у копродукції України, Франції, Польщі та Чилі. Ці країни здобули фінансування для фільму в їхніх національних фондах. Але відсутність партнерів на зйомках жодним чином не вплинула на творчий процес:

«В авторському кіно це працює так: партнери можуть втручатись в процес організації тощо. Але у всіх творчих рішеннях, які не виходили за рамки бюджету і не перечили законодавству — я вільний».

Зрештою, навіть ці обмеження згодом виявились дрібницями. Адже на фінальному етапі продакшену в Україні розпочалась повномасштабна війна. Це могло відтермінувати усе ще на півтора місяця.

«Коли закінчували, то якраз велися бої на Шулявці, біля студії Довженка. Наш звукоінженер рятував матеріал — копії щоденної роботи автоматично робляться щодня, все зберігається автоматично. Але потім треба залити все це на диск і зберегти копії. Ми це робили раз на місяць, бо “ми ж на студії, що може статись?”. Але матеріал врятували, це було складно і могло відкинути усе назад».

Фото: Тетяна Штифурко

«”Памфір” — вільний пошук форми і естетики»

Окрім підтримки з боку копродукційних партнерів, «Памфір» здобув фінансування від Держкіно України, Український культурний фонд частково покрив витрати на розробку проєкту. У стрічки також є підтримка Чернівецької обласної державної адміністрації та низки міжнародних фондів: Польського Інституту Кіно (PISF), швейцарського фонду Visions Sud Est, одного із найбільш відомих фондів у Європі, які фінансують експериментальне кіно — Hubert Bals Fund, французького національного центру кіно CNC Aide aux cínemas du monde, міжнародного фонду Goteborg Film Fund.

Крім цього, «Памфір» став одним із 30 проєктів ігрових фільмів з усього світу, які відібрали до участі у кіноринку Venice Production Bridge 78-го Венеційського кінофестивалю. Там вдалося знайти ще кількох партнерів.

Таку прихильність міжнародної та української спільноти режисер пояснює тим, що проєкт цікавий через поєднання жанрів та свободу в пошуках форми:

«“Памфір”  це історія з мультинашаруванням. Я переконаний, що коли кіно вийде на екрани, кожен знайде свій пласт інформації, яка буде актуальна, або доступна, або цікава. Організатори фестивалю сказали, що ця стрічка — поєднання жанрів. У мене була художня задача перед собою — зайнятись вільним пошуком форми та естетики. В драматургію вкладався один жанр, коли працювали на майданчику — ми були вільні в пошуку. Мені здається, що в авторському кіно поняття жанру можна і треба розмивати. Його треба перевертати, комбінувати, щось зрушувати та міняти правила. Для цього треба мати підготовку, мені здалось, що я готовий до цього».

Фото: Тетяна Штифурко

Післявоєнне кіно

Дмитро Сухолиткий-Собчук каже, що після перемоги маємо готуватись до зменшення витрат на ігрове кіно. 

«Це будуть доволі бюджетні картини, в середньому 9-10 мільйонів гривень. Якщо думати, на що можна витратити ці кошти  у післявоєнний час, виміряти це у відбудові будівель, дитячих ліжечках чи їжі, то навіть такі бюджети — дуже великі витрати».

Також він вважає, що може змінитись естетика, продиктована обставинами: порушити закони, не знімати зі штучним світлом, не використовувати музику, взяти будь-яку камеру і фіксувати все там, де й відбувається кіно. Вплине на кіновиробництво й знаменник війни, оскільки ми будем переосмислювати усі події.

Навіть у «Памфірі», де дії відбуваються в далекому селі у Карпатах, в найбезпечніших горах, є відголоси Майдану й АТО. Тож і відголоси цієї війни будуть у кінороботах. 

«Цей політичний аспект буде завжди, доки не припиниться війна, не настане перемога, доки не повернемо території. І після того також: ми будем говорити й рефлексувати. Це буде одна з головних тем. Вона вже була однією з головних, але якщо раніше вона торкалась деяких, то у цьому випадку це точка перезавантаження, бо війна торкнулася всіх».


Читайте також:

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.