Українська анімація 80-90-х. Розповідаємо про три фільми, які покажуть у KINO42

Цього тижня, 14, 16 і 17 липня, у межах серії кінопоказів «Дивне, химерне, фантастичне» від Довженко-центру і KINO42 показують сім коротких анімаційних метрів. Наша журналістка-фрилансерка Марія Васильєва розповідає про анімацію 90-х, три найцікавіші, на її думку, короткометражки із альманаху та їхню стилізацію.

«Дивне, химерне, фантастичне» — це серія кінопоказів від Довженко-центру у KINO42, в межах якої можна подивитися українське класичне та раніше приховане кіно, об’єднане чимось дивним, химерним і фантастичним..


80-90-ті роки минулого століття в українському кінематографі — це про широкий спектр експериментів із жанрами і формою. Звернення до фентезі та фантастики давало змогу митцям говорити про важливе, але не завжди нормативно прийнятне, завуальовано, метафорично. Так жанровість формувала специфічну зону безпеки й комфорту для авторського висловлювання.

Українська анімація тоді була свого роду плавильним котлом із екранізацій відомих американських авторів, адаптацій середньовічного фольклору, гостросоціальних побутових трилерів і меланхолійних фантазійних притч. Разом вони формували повноцінний пласт непересічного «дивного, химерного, фантастичного» кіно.

Усі сім картин альманаху, сформованого командою Довженко-центру й експонованого у КІНО42, заслуговують на окремі рецензії, проте я розповім про три (суб’єктивно) найцікавіші.

Дивне: «Любов та смерть картоплі звичайної» (1990), Наталя Марченкова

В українських 90-х сімейні мелодрами ще не викристалізувались у однойменний феномен, де будь-яку життєву історію позбавляють останніх ознак її життєвості. До них ще не дістався «1+1». Відтак, у межах жанру був простір для експериментів із сенсами та формами. 

Перед нами розгортається побутова трагікомедія (із виразним акцентом на трагічній складовій). У її центрі — звичайна картоплина, одна із тисяч тих, які стабільно вирощувалися на українських колгоспних полях. Архетипічно вона є головною героїнею без особливих рис, такий собі «чистий лист» — будь-який глядач може легко себе з нею проасоціювати. Разом зі своїми товаришками картоплина потрапляє на типову кухню радянської господині, де у процесі адаптації до нового середовища знайомиться із ножем. Між ними спалахує раптова пристрасть, що (і у цьому, власне, трагедія) кожним персонажем сприймається дуже по-різному.

Стилістично робота — це своєрідний ф’южн, поєднання низки різних візуальних підходів і технік. І воно досить вдале, бо асоціативно структурує і динамізує історію. Зачин за своєю похмурою естетикою відсилає до німецького експресіонізму 10-20-х, а розвиток дії, кульмінація та кінцівка за формою нагадують звичну радянську мультиплікаційну традицію, а змістовно ретранслюють уже «буржуазну» мораль. Контрастність цього поєднання надає стрічці особливого шарму.

Більше шарму надає хіба що музичний супровід — патетичний спів молодого Павла Зіброва. Але таке неможливо вкласти у слова — ліпше просто слухати. І, звісно, дивитися.

Химерне: «Бій» (1986), Михайло Тітов

Ця стрічка — перша українська адаптація твору Стівена Кінга, про яку він найімовірніше не здогадується. Попри те, що у 1986 році почалася горбачовська лібералізаційна перебудова, персона Кінга у радянському культурному дискурсі й далі асоціювалася із мистецтвом «неправильним», «небезпечним». Тому екранізація оповідання «Поле бою» була антисистемним кроком.

Починається історія у помешканні головного героя Джона Реншо, кілера із військовим бекґраундом. За його плечами, з-поміж іншого, убивство директора іграшкової фабрики. Цього разу анонімна Феміда не оминула нашого героя, і Джон отримав посилку, наповнену іграшковими солдатиками й технікою. Це міг би бути чийсь дивакуватий жарт, якби раптом вміст посилки колективно не ожив. Новоявлені створіння розпочинають проти Джона бій, а нам залишається спостерігати, хто (та як) врешті виявиться сильнішим.

Стилістично анімації притаманна не анімаційна, а саме кінематографічна естетика. Помічаємо її у ракурсах, планах, композиції кадру, «реалістичній» конфігурації не менш реалістично зображених об’єктів. Нам пропонують різні позиції споглядання історії — так, ніби бавляться із ручною камерою, знімаючи андеграундний (чит: хоум-відео) трилер. Доповнює усе це похмура, стримана колористика, яку часом розбавляють спалахи агресивних барв. Крізь призму нинішнього глядача естетику «Бою» можна назвати дещо фінчерівською («Зодіак», «Бійцівський клуб», «Дівчина з тату дракона»). Через це «Бій» сприймається навдивовижу свіжо й актуально. Насправді ж автори орієнтувалися на тодішні західні бойовики — саме ними натхненна така анімаційна техніка і естетика загалом.

Авдіальний супровід із повторюваної, гіпнотичної електронної композиції огортає напружений сюжет інакшою настроєвістю: набагато менш серйозною, мовби граєш на приставці у «Соніка». Це влучно передає тенденційний дух того часу. Здається, якби ранні Depeche Mode колаборували із Девідом Фінчером, вийшло би щось дуже схоже на «Бій».

Фантастичне: «День народження Юлі» (1995), Наталя Марченкова

Іще одна, пізніша праця уже знайомої нам мультиплікаторки. Хронологічно – одна із найновіших робіт у альманасі.  Це одразу помітно як за стилістичною специфікою, так і за сюжетними деталями.

Головна героїня старшокласниця Юля фарбує нігті яскраво-рожевим лаком, носить кислотно-зелене убрання, курить цигарки прямо під домом, катається на мотоциклі по вечірньому місту, а потім закохується у молодого американця, і той навіть не намагається її скривдити — так на наших очах розпадається закостенілий дискурс радянської моралі. На стіні Юлиної кімнати календар за 1994 рік із пасторальними київськими пагорбами змінюється гламурним зображенням американського міста із блискучим надписом «1995» — так у пострадянській Україні квапливо тече час у найширшій інтерпретації цього поняття.

Згідно з сюжетом, наречений Юлі трагічно гине. Дівчина переживає цю історію, і незадовго зустрічає нове кохання — молодого американського дипломата. На святкуванні дня народження до героїні являється дух загиблого колишнього і забирає її душу у царство мертвих. Уся подальша історія розгортається довкола намагань дівчини повернути своє втрачене єство – аби здобути шанс на нове щастя.

По своїй суті сюжет не має територіальної прив’язки. Таку міську легенду, із незначними варіаціями, можна уявити у будь-якому контексті в межах сучасного постколоніального простору. Утім, авторка вдало насичує історію автентичними, свого роду фольклорними деталями. Вони проявляються, зокрема, коли героїня намагається впоратися зі своїм заплутаним психоемоційним станом. Тут чітко усвідомлюємо: дивимося саме українське кіно, бережно вималювану сатиричну соціалочку із десятками рівнів, які, в принципі,  можна залишити недоторканими — якщо хочеться просто посміятися.


Читайте також:

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.