Небайдужість в об’єктиві. Рецензія на документальний байопік «Глядєлов»

У межах міжнародного етнографічного кінофестивалю «Око» показали роботу Ксенії Кравцової «Глядєлов» — документальний байопік про відомого українського фотографа Олександра Глядєлова. Прем’єра фільму відбулася на торішньому Одеському міжнародному кінофестивалі, де стрічка отримала приз за найкращий документальний фільм.

Поки прокат стрічки ще попереду, кінокритик Ігор Кромф розповідає, чому варто її подивитися.

Олександр Глядєлов — це легенда української фотографії. Зараз йому 69. Його професійне становлення припало на злам епох, коли руйнувався СРСР. Сам Глядєлов ідентифікує себе як «емоційного фотографа», хоча доречно називати його і соціальним. Усі роки він незмінно працює з чорно-білою плівковою фотокамерою Leica M6. У центрі його чорно-білого світу — невітринна історія України. Глядєлов знімав соціально незахищені та часто стигматизовані верстви населення: безпритульних дітей, хворих на туберкульоз та СНІД, наркозалежних і ув’язнених. Також його камера фіксувала конфлікти в невизнаних Придністров’ї та Нагірному Карабасі, країнах Африки та, звісно, російсько-українську війну. Як воєнний фотограф Глядєлов був поранений під час конфлікту в Придністров’ї та під час боїв за Іловайськ у 2014 році.

Стрічка починається з того, як Глядєлов знімає щойно визволену Бучу у квітні 2022 року. Навкруги — руїни та смерть, а посеред них худорлявий бородань у бронежилеті з написом «Press», який намагається зафіксувати нефільтровану дійсність на плівку.

Ксенія Кравцова створює дуже тихий та неквапливий фільм-портрет про справжнього інтелігента. Людину, якій небайдуже й чия небайдужість проявляється у фотолабораторії у статичних історіях, які багато хто воліє не помічати. Глядєлов розповідає, як у 1990-х фотографував безпритульних, а також згадує своє дитинство в радянській Литві та соціалістичній Польщі. Ці спогади та роздуми Кравцова вдало поєднує з роботою Глядєлова на щойно деокупованих територіях, де фотограф знову знімає смерть, бідність і голод, але при цьому зберігає у своїх фото емпатію та людяність.

Кадри Глядєлова формують виразну картину світогляду режисера. Кравцова спеціально зробила весь фільм у чорно-білих тонах і форматі 35 мм, щоб показати життя свого героя тим самим кадровим діапазоном і формою, якими він відображає життя своїх героїв. Таке візуальне рішення створює відчуття особливої естетики фотографії, що ожила: навіть коли на екрані демонструються статичні світлини, динаміки їм додає закадровий голос Глядєлова, який розповідає історії цих фото.

У фільмі фотограф згадує, як малим ходив до природознавчого музею та міг погладити опудало тигра. Найбільше його вразило тоді те, що він і його батьки відображалися в очах тигра, і всі інші теж могли бачити своє відображення, але лише він зміг його погладити.

У цій дитячій думці насправді криється дуже важлива істина роботи фотографа. Будь-хто зможе побачити відображення того, що зафіксував фотограф, але лише він — це той, хто мав змогу бачити не відображення, а реальність. Лише Глядєлов зміг «погладити тигра», блукаючи підворіттями 1990-х та зруйнованими містами й селами у 2022 році.

Фільм Кравцової дуже делікатно й тонко підводить до думки про важливість особистості автора, що стоїть за фотографією. У наш цифровий час фотографія почасти перетворюється на майже фольклорний об’єкт, втрачаючи свого творця, якщо той вчасно не позначив її вотермаркою чи іншим способом. Проте роботи Глядєлова настільки пронизані його власною життєвою філософією, що творіння майже нероздільні з автором.

Саме про це — цей тихий, інтелігентний та неквапливий документальний фільм, який однозначно вартий більшої уваги глядачів.

Оцінка критика: 8/10

Читайте також: Велика мрія про щасливе життя. Рецензія на фільм «Куба і Аляска»