«Нам потрібно зрозуміти досвіди наших батьків, бабусь і дідусів»: режисерка «Фрагментів льоду» Марія Стоянова про пам’ять, архіви та документалістику 

«Фрагменти льоду» — це документальне кіноесе режисерки Марії Стоянової, яке складається з домашніх архівів її батька — відомого фігуриста українського ансамблю «Балет на льоду», який фільмував власне життя та гастролі в інші країни. Прем’єра фільму відбулася на фестивалі Docudays UA. Стрічка стала справжнім тріумфатором фестивалю, отримавши одночасно низку призів: Головний приз конкурсу Docu/Україна, спецвідзнаку конкурсу Docu/Світ, а також приз від Спілки кінокритиків та головний приз Студентського журі.

З 9 січня фільм виходить в прокат. Кінокритик Ігор Кромф поговорив напередодні прокату з режисеркою фільму Марією Стояновою про роботу з архівами, тему пам’яті у документалістиці та важливість ролі батька в фільмах про українське минуле. 

Як ви прийшли до ідеї створити повнометражний документальний фільм на основі батьківського архіву?

Насправді це було зовсім неочевидно. Довгий час я взагалі не помічала, що у батька є архів. Ми не передивлялися ці касети. Є така особливість: те, що близьке, менше цінується. Лише у 2017 році, коли я працювала над короткометражним фільмом «Ма», змонтованим із відео мами моєї подруги з Маріуполя, я оцінила, наскільки цінним може бути аматорський відеоархів.

Згодом подумала: «А щось подібне ж було вдома». Знайшла оцифровані записи, які батько колись зробив. Після перегляду стало зрозуміло, що масштаб зйомок дозволяє створити повнометражний фільм. Відтоді, десь із 2019 року, я працювала над проєктом, залучивши згодом продюсерів Аліну Горлову й Максима Наконечного. У 2021-му почався монтаж з Віктором Ониськом, а у 2023-му після трагічно загибелі Віктора на війні, ми завершили цю роботу з Мариною Майковською. 

Ви багато працюєте з тим, що можна назвати медіаархеологією, тобто коли певні медійні продукти з минулого знаходять і стають свідчення епохи. Наприклад, ваші короткометражні роботи «Ма» та «Ліс, ліс», тепер от і повний метр — «Фрагменти льоду». Чому вас цікавить підхід медіаархеології та наскільки цей підхід важливий для документального кіно?

Щодо «Ліс, ліс», то це була робота в межах створення «Фрагментів льоду», певного пошуку. Мені було важливо подивитися, в якому медіаполі знаходяться родинні зйомки тих часів.

Для цього в Центрі міської історії у Львові, де я була на резиденції, я віддивлялася відеозаписи інших родин. Їх люди приносили на безплатне оцифрування та давали дозвіл зберігати в медіаархіві Центру. З тих відеоматеріалів і виник свого часу «Ліс, ліс».

Документалістика займається фрагментами реальності. У цьому випадку — це фрагменти медіареальності, опосередкованої. Це захопливо й цікаво. В Україні таких фільмів небагато, але останніми роками їх стало більше, і це дуже тішить.

Чому зараз, на вашу думку, є така хвиля інтересу до медіаархеології в документалістиці?

Цю тенденцію я помітила ще раніше на міжнародних фестивалях. Ми трошки наздоганяємо. Мені здається, що це пов’язано з накопиченням масиву не відрефлексованих медіа. Можливо, це також поколіннєва історія. Нам потрібно зрозуміти досвіди наших батьків, бабусь і дідусів. Якщо ти знаходиш вдома чи в архіві такі записи, вони стають відправною точкою для роздумів про себе і попереднє покоління.

Розкажіть більше про роботу з архівами. Чи було щось несподіване?

Це шлях неочікуваних відкриттів. Я шукала все, що стосувалося ансамблю «Балет на льоду». Відеоматеріалів з часів, які мене цікавили, знайшла нуль, хіба якийсь ролик на YouTube. А з текстами пощастило. Наприклад, протокол засідань художньої ради. Назва нудна, але відкриваєш, і це схоже на сценарій: репліки розписані, уявляєш себе присутнім. Десь це була настільки от зразково така ригідна мова пізньорадянська, що просто хотілося зацитувати дослівно. І у нас для прокату в прокаті все озвучено українською, а це ми зберегли тексти архівні російською. 

Робота з архівом також був спосіб перевірити хронологію, адже спогади — річ мінлива. Тато вже точно не пам’ятає, в яку країну в якому році він їздив і ці «плани гастрольної діяльності», наприклад, були дуже підручними. 

Ваш фільм — це історія про пам’ять. Як ви бачите процес формування історичної пам’яті в нашому суспільстві?

У нашій свідомості історія — це така собі послідовність подій з прогалинами: є яскрава подія, а далі — ніби пустота, потім знову подія. Людина, яка намагається осмислити це, прагне відновити тяглість історії. Це досить складний процес, бо наше суспільство травмоване різкими, інтенсивними досвідами, що часто змінюються.

Мені здається, багато сучасних авторів намагаються показати зв’язок між різними періодами нашої історії. Наприклад, розпад Радянського Союзу для багатьох виглядає як різкий злам, але це був процес, який не виник «нізвідки» і також залишив по собі довгий «шлейф». У моєму фільмі я хотіла показати цю тяглість.

У вашому фільмі йдеться про ваших батьків. Наскільки складно оцінювати їх через призму великих історичних подій?

Це було непросто. Я намагалася уникати оцінок, бо розумію, що вони жили у зовсім іншій реальності. Їхній досвід сформований тим часом і системою, в якій вони існували.

Під час розмов із батьками я помічала цікаву річ. Коли я ставила їм запитання про історичні події, наприклад: «Ви ж жили поруч, коли шахтарі виходили на Майдан, ви пам’ятаєте це?», то спочатку вони просто уникали відповіді. Я повторювала це питання кілька разів, і зрештою вони сказали: «Що ти від нас хочеш? Ми обивателі».

Оця позиція обивателя, яка була нав’язана радянською системою, і стала для мене предметом дослідження. Радянська влада цілеспрямовано формувала таку незалученість до політичного життя, створювала реальність, в якій «краще триматися далі від усього ідеологічного». Розуміння цього змінило мій підхід. Я перестала чекати інших відповідей і почала досліджувати саме цей феномен.

Як батьки сприйняли фільм?

Це було несподівано, бо ми завжди досить скромно оцінювали наші сімейні справи.

Я вирішила не показувати фільм батькам до прем’єри на Docudays. Це була свідома позиція. Мені здається, що найкраще дивитися фільм разом із залою, коли ти бачиш реакцію глядачів. Це допомагає подивитися на історію збоку, відчути її як мистецький твір, а не особисту історію.

Їм сподобався фільм, але як відмежуватися від своїх емоцій і побачити в ньому загальний сенс — це, мабуть, ще потребує часу.

У багатьох сучасних документальних фільмах про минуле важлива фігура батька. У Ольги Черних в «Фото на пам’ять», в Ірини Шостак в «Мій батько — дослідник блискавки». Чому рефлексія минулого у нашого покоління так тісно пов’язана з фігурою батька?

Я думаю, це частково пов’язано із технологіями. У більшості родинних архівів камера була в руках чоловіка. Це було характерно для того часу: чоловік купував камеру, знімав дітей, родину, побут.

У архівах, де я віддивлялася, майже всі зйомки — чоловічі. Лише один раз я побачила відео, яке знімала жінка, і ще один раз — підлітки, які знімали самих себе. Все інше — це записи, які зробив батько.

Тому батько і стає провідником у цей світ. Він не тільки фізично тримає камеру, а й задає оптику, через яку ми бачимо ту реальність. У моєму фільмі мати теж присутня, і її роль дуже важлива. Але фільм все ж базується на матеріалі, який знімав батько і переважно з його оптикою я як режисерка вступаю у діалог.

І наостанок, назвіть п’ять улюблених документальних фільмів?

«Назви своє ім’я» Сергія Буковського, «Акт вбивства» Джошуа Оппенгаймера, «Цей дощ ніколи не скінчиться» Аліни Горлової, «Приборкання саду» Саломе Джаші, «Шкільні перерви» Клер Сімон

---

Читайте також: Скресання тоталітаризму у форматі VHS. Огляд на «Фрагменти льоду» Марії Стоянової