Заґратоване материнство. Рецензія на фільм «Цензорка»

Головна

Кіно

Кромф Ігор

Кіно

Кромф Ігор

•

3 Листопада, 2022

З 20 до 26 жовтня у Києві відбувся 6-й міжнародний кінофестиваль Київський тиждень критики. До його програми входять фільми з лайн-апів головних міжнародних кінофестивалів цього року, культова ретроспектива та найочікуваніші українські стрічки, а саму програму формують професійні кінокритики.

Кінокритик Ігор Кромф відвідав покази усіх стрічок з програми Українських Ґала-прем’єр і спеціально для LiRoom підготував серію оглядів. У цьому тексті читайте його огляд на фільм «Цензорка».

Читайте також: Притча про повороти долі. Огляд на фільм «Клондайк» Марини Ер Горбач

Історія одного вафельного торта або чи дійсно «Цензорка» — це таке захоплююче кіно

«Цензорка» Петера Керекеша — це копродукція України, Словаччини та Чехії, стрічка отримала приз за найкращий сценарій у секції «Горизонти» Венеційського кінофестивалю у 2021 році та навіть була номінована на «Оскар» від Словаччини.

Сюжет фільму розповідає про молоду жінку Олесю, яка вбила власного чоловіка та потрапила вагітною до жіночої виправної колонії на Одещині. Тут вона народжує сина та виховує його до трьох років. За правилами після цього їй потрібно або знайти родичів, які заберуть дитину до себе, або віддати дитину до інтернату.

Петер Керекеш — це знаний у Словаччині документаліст. Першопочатково він задумував створити документальне дослідження про цензуру в сучасному світі, зокрема — зняти документальний фільм про цензорів Паризького метро, які відбирають, яку музику можна грати у підземці, а яку — ні. Згодом, була ідея розповісти про цензорів у бутіках арабських країн, які «цензурують» одяг відповідно до вимог ісламу. Окремо мала бути історія про цензорів у в’язницях, які перевіряють тюремне листування.

Власне, за історією тюремної цензури листування Керекеш приїхав в українську пенітенціарну установу. Вже тут виникла ідея створити перший у кар’єрі Керекеша ігровий фільм про материнство в ув’язненні.

У фільмі три героїні — оперуповноважена колонії Ірина, і дві ув’язнені мами — Леся та Надя. Єдина професійна акторка у кадрі — це Леся, її роль виконує Марина Клімова, яка раніше грала заручницю бойовиків «ДНР» у «Поганих дорогах» Наталки Ворожбит.

Усі інші актори — це реальні співробітниці колонії чи її ув’язненні. Попри те, що фільм ігровий, Керекеш залишає у стрічці велику документальну складову і робить це настільки тонко, що іноді важко вловити межу чи це дійсно ігрове, чи все ж таки вже документальне кіно.

Робоча назва фільму була «107 матерів» — рівно стільки матерів на той момент перебувало у колонії й історія Лесі мала стати певним уособлення материнства в ув’язненні. У документальній манері режисер показує нам інтерв’ю з реальними ув’язненими матерями, які розповідають свої життєві історії, ставлення до своїх дітей та плани на вільне життя. Керекеш максимально точно намагається подати побут та життя у колонії. Він показує здавалось би абсурдні ранкову зарядку та психологічні вправи з написання листа потерпілому від своїх злочинів, сцени з праці ув’язнених або ж неочікувані радості, як-то повна тачка кавунів.

Особливо драматично зображує Керекеш епізод зі святкування триріччя дитини, адже цього дня дитина прощається з матір’ю та їде до інтернату. Як і все в тюремному житті, цей процес має чіткий ритуал, коли мама робить дитині простий торт з вафель та згущеного молока, але кожна намагається прикрасити по-своєму — хтось свіжими заморськими фруктами, а хтось — робить цілий «зоопарк» з печива «Зоологічне». У такому, здавалось би, простому епізоді, Керекеш максимально проявляє свій талант режисера ігрового кіно, показуючи наскільки важливим для цих жінок є момент прощання та розставання. Де кожна матір намагається перетворити цей сухий та чіткий ритуал, особливим, але при цьому не порушити тюремні правила.

Оператор фільму — Мартін Коллар зняв більшість Керекешових документальних фільмів. Його камера намагається чередувати крупний та середній плани для кращої візуалізації емоцій у фільмі. Окрім того, оператор добре працює зі світлом. Знімаючи більшу частину фільму в природному освітленні, він робить стрічку дуже світлої та в чомусь теплою (попри казенну атмосферу колонії), мабуть, що таким світлим і теплим повинно бути материнство, навіть за ґратами.

Інший важливий персонаж стрічки — оперуповноважена Ірина Кірізєва показує нам зворотню сторону життя в такому герметичному просторі, як виправна колонія. Педагог за освітою, вона отримує задоволення від своєї роботи. Якщо у більшості фільмів про виправні установи ми бачимо певні садистські нахили наглядачів, то у випадку з Кірізєвою — це зовсім інше ставлення до ув’язнених. Для них вона щось на кшталт суворої класної керівниці в школі. Вона незаміжня та немає дітей, через що постійно відчуває пресинг збоку власної матері, яка «чекає на онуків». При цьому сама Кірізєва не спішить стати матір’ю, обираючи більше шлях кар’єри. Такий неочікуваний, як для такої стрічки, феміністичний дискурс, показує нам різноплановість життєвих моделей у замкнутому середовищі в’язниці.

Чого дійсно не вистачає в стрічці, так це історії про внутрішньо тюремну ієрархію між ув’язненими, позастатутні, «неписані» відносини. Адже така історія — це важливий елемент функціонування герметичного простору виправної колонії і він диктує певні умови існування в цьому просторі. Це можна було б пропустити, якби стрічка не тяжіла до документалістики. Однак, якщо нам подають кіно, завдання якого хоч і в ігровій формі, та все ж передати на великий екран якомога більш документально точно історію реальної людини, то втрата такої важливої складової видається разючою для фільму.

У цілому «Цензорка» видалась дуже світлим фільмом про сприйняття материнства у в’язниці, як тими хто відбуває покарання, так і тими, хто охороняє засуджених. Попри те, що фільм часто межує між документальною та ігровою картиною, стрічка цілком собі може сподобатись глядачеві не спокушеному фестивальним кіно, адже всі ми любимо свої мам.