Короткий метр для майже кожного режисера — це старт у професії. Перші пошуки власної унікальної кіномови, перші спроби перетворити власні рефлексії на повноцінне художнє висловлювання. Майбутні зірки кінематографа виростають із коротких метрів. Однак подивитися цей короткий метр — зазвичай завдання із зірочкою. Адже демонструються такі фільми переважно на кінофестивалях, куди мейнстримний глядач нечасто заглядає. У прокат короткий метр потрапляє лише у виняткових ситуаціях.
Команда Довженко-Центру з 2013 року намагається здолати цю прірву між мейнстримним глядачем та короткометражним кіно, створюючи щорічний альманах «Українська нова хвиля», де демонструються до десятка найкращих короткометражок року. Так свої перші прокати отримали такі режисери, як Дмитро Сухолиткий-Собчук, Павло Остріков, Ірина Цілик, Аркадій Непиталюк, Анастасія Фалілєєва, Стас Сантімов, Ольга Журба, Микита Лиськов, Дмитро Грешко.
У 2026 році Київський міжнародний фестиваль короткометражного кіно презентував програму до свого 15-річчя, яка складалася з 15 коротких метрів, які кіноспільнота (включно з автором статті) обирала як найкращі за ці півтори декади. Дев’ятеро обраних фільмів із 15 були в різні роки в альманахах «Української нової хвилі».
З 24 вересня в прокат виходить черговий випуск «Української нової хвилі» з підзаголовком «На зближення». Кінокритик Ігор Кромф розповідає про шість фільмів альманаху.
«Тепер все» (Ліза Ігнатьєва)
Добірка починається з документального кіноесе про втрату дому через російську окупацію. Режисерка Ліза Ігнатьєва родом із Нової Каховки, і весь простір її дому так чи інакше пов’язаний з уже зруйнованою Каховською ГЕС чи Каховським водосховищем, яке всі місцеві називали «Каховським морем».
Домашні фотоархіви тут поєднані з історичними фото, щоб разом із закадровою історією розповісти глядачеві про теплоту ностальгії та біль від втрати дому. Такий прийом кіноесеїстки, звісно, не найоригінальніший, однак завжди дієвий. Ігнатьєва не просто демонструє фотоальбом, а створює з власних фрагментів пам’яті наратив про Нову Каховку як місце рідне, близьке, тепле, але, на жаль, тепер недосяжне.
«Котик та Песик шукають дім» (Георгій Гогатадзе)
В одному казковому світі живуть Котик та Песик, які люблять дивитися мультики та їсти пластівці з молоком. Однак їхній дім затопила повінь, і Котик та Песик на маленькій ванні попливли світ за очі шукати інший дім, де можна знову дивитися мультики та їсти пластівці з молоком.
Це дуже ніжна та химерна лялькова анімація з максимально простою технологією виконання, але при цьому досить сильним відчуттям щемкості.
Через дещо примітивну історію Котика та Песика (яка, як говорять титри, має мати продовження) розкриваються значно глибші другі сенси. В історії Котика і Песика можна легко розгледіти історію вимушеної міграції українців будь-якої доби: економічну міграцію початку ХХ століття, міграцію після поразки Української революції 1917–1921 років, під час Другої світової війни, другу економічну хвилю у 1990-ті чи нинішню, пов’язану з російсько-українською війною. Адже в усякім разі це історія про втрачений дім та страх нового світу, який має стати домом. Недарма ця маленька анімаційна казочка отримала спеціальну відзнаку Спілки критиків України на кінофестивалі «Молодість» минулого року.
«Природний баланс» (Олександр Миронюк)
«Природний баланс» — найсильніша стрічка кіноальманаху з усіх боків. Режисер фільму Олександр Миронюк — чистий дебютант. Учень курсу режисури монтажу Миколи Базаркіна, він створив «Природний баланс» як свою курсову роботу, водночас якість цього фільму — на рівні хороших інді-драм студії А24.
У центрі сюжету студент-режисер Артем (Григорій Наумов) намагається зняти документальну дипломну роботу про звичайного українського діда (Сергій Ворона). Власного діда хлопець не мав, тому фільмує випадково зустрітого на вулиці. Робота над фільмом врешті показує ідею того, що по-справжньому близькими часто бувають далеко не найрідніші люди.
Миронюк створює дуже цілісну трагікомедію, де смішне і щемке існують пліч-о-пліч. При цьому в короткому метрі режисер дає достатньо простору для акторських талантів Григорія Наумова та Сергія Ворони, адже у фільмі чимало діалогів та монологів, які, однак, існують у прекрасному природному балансі з більш динамічними сценами, щоб цей фільм витримував жанр та не скочувався до банального мамблкора.
«Креветка, Вимикач, Бичок та Пляшечка» (Ольга Пирожик)
Режисерка Ольга Пирожик (також відома під псевдонімом Olha Vitenko / Vitenko) створює сюрреалістичну подорож двох сестер, де є місце рефлексії про пам’ять, втрати, переживання болю, трагедію суїциду.
Чотири взагалі не пов’язані між собою предмети стають маркерами цієї складної для розуміння історії, яка більше нагадує марення чи страшний сон. Завдяки саме цим предметам глядач має рухатися цим сюжетом та намагатися знайти розгадки до ключів, які закладає Пирожик.
«Креветка, Вимикач, Бичок та Пляшечка» — найбільш експериментальна робота альманаху, однак також і найслабша на тлі цілісних стрічок.
«Прелюдія» (Аліна Панасенко)
Дівчина катається нічним містом та шукає сексу на одну ніч. Усіх претендентів фільмує на відео. Ці пошуки врешті завершуються знайомством із військовим, який описує усіх знятих претендентів з погляду військової людини.
Фільм намагається показати, як армійська структура перетворює будь-яку людину на функцію, проникаючи навіть на рівень тілесного досвіду. Водночас сам фільм виглядає досить схематичним та явно потребує чіткішого режисерського бачення висвітлених ідей. Намагання викликати реакцію публіки провокативним фіналом, звісно, показує певне бунтарство стрічки Панасенко, однак, окрім провокації, хотілося б і трішки глибшої сенсовості для цього фільму.
«Комендантська година» (Єлизавета Топтигіна)
Ще одна сильна стрічка альманаху — це дебют Єлизавети Топтигіної. Історія про випадкове знайомство молодих людей: фотографки (Олександра Барсток) та військового (Павло Логвін), які раптом застрягають у нічному Києві.
Фільм явно натхненний італійським неореалізмом у прагненні до живого візуалу та освітлення, а діалоги — у дусі «Перед світанком» Річарда Лінклейтера. Топтигіна створює досить красиву та меланхолійну історію випадкової закоханості на тлі війни, коли відчуття часу особливо загострюється.
Альманах цікаво починається фотографіями війни у кіноесе Ігнатьєвої та досить ловко завершується фоторепортажем героїні «Комендантської години», якраз вдало фіксуючи те, як змінюється наша реальність за роки війни та чому час стає, можливо, найдорогоціннішим ресурсом.
«На зближення»
Минулорічний альманах майже кричав на глядача своїм підзаголовком «Ми є!», декларуючи чи то факт існування українського кіно попри війну та хронічне недофінансування. Чи то це команда Довженко-Центру намагається нагадати, що вона досі існує попри все те ж хронічне недофінансування та минулі конфлікти з Держкіно. Чи то це було глибше послання про те, що всі ми досі є, попри намагання Росії стерти нас із лиця землі.
Цьогоріч ламповий постер альманаху має підзаголовок «На зближення». Зближення дійсно стає лейтмотивом цього кінозбірника, який крутиться навколо тем дому, сестринства, дружби, кохання, відчуття рідності. Добірка була б, можливо, повнішою, якби мала також історію воєнного побратимства, яке є важливою частиною зближення в часи війни. Але й так ці шість коротких метрів цілком показують важливість близькості в такі непрості часи.
Оцінка критика — 7/10
Читайте також: «Мрія Кіри». Рецензія на фільм, який не знає, чим хоче бути, але з піснями та танцями
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: