Приторно і не поживно. Рецензія на кулінарний ромком «Смак свободи»

7 березня в український прокат вийшов кулінарний ромком «Смак свободи» Олександра Березаня. Фільм зняли ще 2021 року, однак до прокату він дістався лише зараз. 

Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм і розповідає чому деяким фільмам краще лишатися проєктом. 

Сюжет фільму простий, як приготування яєшні. В маленькому містечку живе юне кулінарне талантище Варя. Наївна дитина з великим очима працює в генделику, де обідають далекобійники, які не можуть оцінити її ідеальні пашоти та декор аспарагусом. Тому Варя їде в «кулінарну столицю» України — Львів. Тут, як справжня діснеївська героїня, Варя селиться в якійсь конурі, де знаходить книгу рецептів Ольги Франко та своє справжнє кохання — сусіда й айтішника Тараса. А згодом неначе чи то казкова фея, чи то шизоїдна галюцинація, перед нею являється образ самої Ольги Франко, що всілякими порадами допомагає Варі освоїтися в ресторані високої кухні, піднести українську кухню, як вишукані страви та врешті-решт розібратися зі стосунками. 

До сюжету фільму звісно є певні питання, як, наприклад чому Львів — це кулінарна столиця України й звідки в книжці Ольги Франко кримськотатарські рецепти. Але спишемо це все на умовності, які є в кожному художньому кіно. Це не найбільші вади «Смаку свободи». А їх у цьому фільмі занадто багато.

В цілому сценаристка Олена Моренцова-Шулик не сильно приховує, що ця історія — це варіація на кулінарний ромком Нори Ефрон «Джулія і Джулія» з Меріл Стріп та Емі Адамс. Однак, якщо Ефрон — це режисерка, яка створила отой ідилічний ромком 1990-х, то Моренцова-Шулік — це сценаристка, яка взяла сюжетну схему Ефрон і замаринувала її в абсолютно безглуздих і непотрібних, але дуже солодко-приторних кліше, що намагаються хоч якось залатати сюжетні діри у стосунках її персонажів та наповнити якоюсь осмисленість їх пустопорожні діалоги. Так Варя озвучує ідеї героїні Меріл Стріп з «Джулія і Джулія», що хоч якось рухає стрічку від реаліті-шоу до художнього кіно. 

Перше, що впадає в очі — це гра акторів. Ірма Вітовська, яка грає Ольгу Франко, створює такий собі варіант галицької Мері Поппінс. Відверто кажучи, вона єдина хто справляється з роллю у кіно. Ще чудовий образ деспотичної матері вдається в Римми Зюбіної. Щоправда, акторка має незаслужено мало місця в кадрі. Щодо решти акторів починаючи від того самого хлопця-айтішника Костянтина Темляка і завершуючи суворим шеф-кухарем Томашом Собчаком, грають в кращому випадку у пів сили. Ритм фільму постійно збивається з ромкому з елементом фантастики до реаліті-шоу про кулінарію. Образи у фільмі настільки картонні (суворий шеф-кухар, стервозна су-шеф, наївно-романтичний бойфренд і так далі), що очікувати чогось від цих NPC-персонажів, окрім шаблонних фраз не варто.

Хоча, звісно, всі вони відходять в тінь перед виконавицею головної ролі Іриною Кудашовою. Ще на стадії її знімання у серіалі «Школа» можна було зрозуміти, що акторських талантів у неї, як кіт наплакав. Але тоді це можна було списати на поганий серіал та відносно юний вік акторки. Однак в «Смаці свободи» Кудашова повною мірою показала, що здатна лише відтворювати занадто прямолінійну пантоміму та проговорювати пластмасовими інтонаціями банальні діалоги. Іноді це дійсно виглядає комічно. Наприклад, коли CGI-шні зображення страв викристалізовуються з книг Ольги Франко, споглядати як Кудашова їм дивується і чарується — це окремий підвид комедії. 

Але проблемність цього фільму не обмежується сценарієм та акторами, бо ще ж є режисура Олександра Березаня, який примудряється всунути в романтичну комедію, якісь абсолютно не притаманні загальному вайбу фільму вульгарні жарти про «нічого не розумію в стояках» і сцени-натяки на мінет. В парі з оператором-постановником Євгеном Усановим вони створюють візуал фільму з панорамних зйомок Львова, залитих настільки яскравим світлом сцен, що буквально видно пилинки, а ще інстаграмними фільтрами, там, де освітлення не спрацює. Ще обов’язково треба кілька разів намочити героїв, бо так вони не надто романтичні. А всю історію врешті-решт вдається вивести до висновків, які вже перед Різдвом озвучив Тімоті Шаламе у мюзиклі «Вонка».

Цікавим хіба є те, що у фільмі згадали дійсно реальний артефакт — книгу невістки Івана Франка — Ольги «Перша українська загальнопрактична кухня». Цікавий куховарський збірник, який був заборонений в радянський час і дійсно отримав нове життя через сто років після виходу. «Смак свободи» знімала кінокомпанія Ganza Film, яка не так давно видала ще один фільм про родину Франків — «Інший Франко». Ця історична драма про Петра Франка (сина Івана та чоловіка Ольги) увібрала в себе усі вади історичних фільмів в сучасному українському кінематографі. «Смак свободи» увібрав так само найгірші риси глядацького кіно. 

Понад 10 років в національному кінематографі відбувалася «українська нова хвиля». Це період, коли в часи історичних потрясінь виникає плеяда режисерів, які створюють авторське кіно. Це звичне явище для розвитку культури багатьох країн: від США і Франції до Румунії й Гонконгу. За «новою хвилею» з її прогресивністю сюжетів, експериментальністю підходів до знімань, авторським почерком, орієнтованістю на соціальні проблеми та інтелектуальним навантаженням, як правило приходять доба глядацького і мейнстримного (в найкращому значенні цього слова) кіно. Це фільми, які увібравши підхід «нової хвилі» почали створювати якісне жанрове кіно, що розраховане на якомога ширшу аудиторію. І «Смак свободи» мав би стати одним з таких фільмів, але його «рекламна» візуальна стилістика, клішованість та вторинність сюжету заводять фільм у постійну пастку — телевізійність. Українське глядацьке кіно продовжує страждати хворою мімікрії під телефільм, який покажуть у прайм-тайм в неділю, після підсумкового випуску новин. Йому важко підібрати своє оригінальне звучання, щоб бути повноцінним культурним продуктом, нехай не блокбастером (просто не ті бюджети), але хорошим розважальним кіно. На жаль, але «Смак свободи» спіткала та саме така доля. 

Оцінка критика 4/10

Читайте також: Кохання під час війни. 4 мікрорецензії на добірку «Любов варта всього»