В межах програми «Документальні гіти» на Одеському міжнародному кінофестивалі відбувся показ документального фільму Корнія Грицюка Zinema. Стрічка що має на меті розкрити російську пропаганду шовінізму, ксенофобії та імперства у кіно.
Спеціально для Лірум кінокритик Ігор Кромф розповідає, чому Zinema — це радше велике відеоесе для ютуб-каналу, ніж повноцінне документальне дослідження пропаганди.
Документальний фільм Zinema обрамлений короткою історією життя Грицюка. Спершу режисер розповідає про те, що починає працювати над цим фільмом під час повномасштабного вторгнення. Тобто йому доводиться створювати кіно в укритті та під час блекаутів через російські обстріли. Таким чином автор вводить глядача в контекст, а навіщо взагалі говорити про пропаганду в російському кіно.
У назві фільму режисер спеціально пише першою літерою Z, яка стала російським символом вторгнення та рашистської ідеології після 2022 року. Цікаво, чи Грицюк перевіряв, що, наприклад, у Швейцарії існує кінотеатр Zinema-Zinema, назва якого ніяк не пов’язана з рашизмом.
Zinema — повністю авторський документальний проєкт Корнія Грицюка. Зокрема він не вводить політологів, культурологів, кінознавців, які могли б пояснити, як пропагандистські наративи існують у російському кінематографі. Все, що демонструє нам фільм — це авторське висловлювання Грицюка на цю тему.
Фільм нагадує велике відеоесе, яке складається з численних нарізок російського кіно, де пряма мова героїв фільмів перетинається з закадровими роздумами Грицюка про російську пропаганду кіно. Однак, саме це і зумовлює велику проблему цього фільму, адже приклади, які наводить Грицюк у своєму фільмі досить «лубочні», а аналіз пропагандистських наративів — поверхневий, зокрема і через підбір відеоматеріалу з російських фільмів.
Грицюк розмірковує про російську пропаганду під час воєн в Чечні та створені образи. Тобто, як з чеченських повстанців зробили терористів та дикунів.
Використовує для цього фільм Алєксандра Нєвзорова «Чистилище», а як додаткові референси фільми Алєксєя Балабанова «Брат», «Брат-2» та «Война». Проте варто розуміти, що «Чистилище», якраз був прикладом «опозиційного» (спеціально вношу в лапки) кіно. Російський Міноборони відмовився від підтримки фільму, зокрема через те, що там зображена бездарність та хаотичність російського командування.
Водночас там немає, наприклад того, як російське кіно відбілювало дії російської армії в Чечні на міжнародних кіномайданчиках. Зокрема фільм Сєргєя Бондарчука «Кавказский пленник» отримав приз Міжнародної федерації кінопреси у Каннах та сценарну відзнаку Європейської кіноакадемії. А також був номінантом на Оскар та Золотий глобус.
Окрім того, якщо вже у фільмі досліджується російська пропаганда в кіно про війну у Чечні, то дивно, що не згадали фільм «Грозовые ворота» Андрєя Малюкова. Саме ця стрічка була головним пропагандистським фільмом про війну в Чечні. При чому буквально пропагандистським, адже стрічку показували солдатам строкової служби під час годин політично-виховної роботи.
Згодом Грицюк починає розповідати про те, як російська масова культура створювала образ українця. Наприклад, як хамуватого та обмеженого селюка на прикладі серіалу «Моя прекрасна няня», де головна героїня — няня Віка — це колишня маріуполька. Але знову ж таки, режисер не намагається створити генезу цього явища. Бо російський штамп про те, що українець — обмежений, хамуватий та жадібний селюк — це один з фундаментів російської пропаганди з дуже давніх часів.
Тут варто згадати культову радянську телепрограму про Тарапуньку та Штепселя, а потім і «Шоу кроликів», які адаптували той самий формат. До слова, артисти цього дуету, Владімір Данілец і Владімір Моісєєнко, активно підтримують російську агресію з 2014 року.
Проблема фільму Zinema в тому, що пропаганда у ньому виглядає так, наче вона виникла нізвідки й існує як річ в собі. Грицюк не намагається зробити якийсь аналіз звідки ростуть ноги у цих шаблонах, типажах та сюжетах. Хто і коли створив ці наративи, які російська пропаганда сьогодні вдало адаптовує для свого масового споживача.
Кумедним фейлом у фільмі виглядає момент: у пришвидшеній нарізці фільмів, які закадровий голос Грицюка оголошує, як знімання псевдоісторичних фільмів про українців виникають кадри з фільму «Адмиралъ» Андрєя Кравчука, який взагалі немає жодного відношення до України. Це байопік про російського діяча Громадянської війни адмірала Алєксандра Колчака, який воював з більшовиками у Сибіру та на Далекому Сході, Україна там фактично не згадується.
З історичним кіно теж є свої моменти. Грицюк нагадує про створені кліше українця-зрадника через образи петлюрівців та бандерівців. Однак дивно виглядає те, що він не згадує, що це кліше має коріння з часів Російської імперії, починаючи з «мазепинців». Ба більше в російському кіно, хоч і побічне, але йому є відображення у фільмі «Слуга государев» Олєга Ряскова. Тобто ще одне російське пропагандистське кліше Грицюк береться опрацьовувати, але не доводить думку до кінця.
Режисер намагається розповідати про сучасне кіно, яке прославляло російських авіаторів у Сирії (фільм «Небо» Ігоря Копилова) та вагнерівців у Африці («Турист» Андрєя Батова). Однак не згадує, що весь російський кінематограф після 2014 року працює над створенням загального тла ностальгії за імперією. Наприклад, знімаючи фільми про те, чим у своїй державній пропаганді пишався СРСР, як от спорт («Легенда №17» Ніколая Лєбєдєва, «Движение вверх» Антона Мєгєрдичева) та космос («Время первых» Дмітрія Кісєльова).
Тобто всі згадки про російське сучасне кіно у Zinema теж не виглядають одним великий механізмом державної пропаганди, що працює на конкретну мету. Хоча так і є. У фільмі Грицюка ці фільми виглядають якимись розрізненими, атомними історіями.
Він показує, як російська пропаганда намагалася виправдати свою агресію у Грузії під час так званої П’ятиденної війни у 2008 році. А також про те, як вона знімає пропагандистське кіно про російсько-українську війну починаючи з 2014 року. Але знову ж таки — у фільмі мало аналізу цих стрічок. Про те, які є кліше та шаблони, як працює мотивація цих персонажів, як це співвідноситься з реальністю. Яка доля цих фільмів в самій Росії? Чи доходять вони до цільової аудиторії та як нею сприймаються? Тобто Zinema нам буквально говорить, що існує пропагандистське російське кіно, але як там працює пропаганда і які її наслідки, показано слабо.
Корній Грицюк уже створив досить помітний документальний фільм ЄвроДонбас про європейське коріння у Донецькій області, а також став шоураннером аудіосеріалів про Куренівську трагедію 1961 року та постать футбольного тренера Валерія Лобановського. Однак проєкт Zinema вийшов занадто слабким та поверховим як на документальне дослідження такої масивної теми, як російська пропаганда в кіно.
Весь фільм Zinema нагадує більше відеоконтент з ютубу, який намагається висвітлити російську пропаганду, ніж повноцінне документальне дослідження теми. Дуже поверховий підбір відеоряду, що має лише одну більш-менш сформовану думку — росіяни використовують кіно, як інструмент пропаганди.
Грицюк намагається розповісти якісь факти про російську пропаганду в кінематографі та якісь окремі теми пропагандистських наративів, однак все це виглядає дуже «сирим», як для якісного документального дослідження. Аналіз виглядає дуже спрощено та місцями вирвано з контексту.
Zinema — це продукт контрпропаганди, що ставить на меті зіграти на емоційності та, завдяки набору різких кадрів і окремих фактів, переконати глядача, що російське кіно — це пропаганда, при чому поганої якості. Чи потрібен такий продукт під час війни? Скоріше за все так, бо глибокий аналіз пропагандистських наративів необов’язково може спрацювати з масовою аудиторією, якій варто пояснювати, що російський контент (у цьому випадку кіно) — це також різновид зброї у гібридній війні.
Водночас варто зауважити, що такого контенту досить в ютубі, створеного блогерами за досить скромні бюджети й без копродукції з Люксембургом, як це у випадку фільму Zinema.
Оцінка критика: 3/10
Читайте також: Злочин, який чомусь не розслідують. Як «Дім за склом» Тараса Дроня показує кризу жанрового кіно в Україні.
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: