“З Postman я не парюсь, якщо сьогодні на мою сторінку Facebook зайшло менше людей, ніж учора” – Костя Почтар про свій сольний проект

Восени 2015 Костянтин Почтар, гітарист та вокаліст гурту 5 vymir, презентував альбом свого сольного проекту Postman під назвою «Бали і Кораблі», створений в традиціях сонгратйтерів та фолк-виконавців, дуже особистий та інтимний, але зрозумілий кожному.

22 січня відбудеться концерт Postman у книжковій лавці «Хармс» в Києві, який стане точкою відліку зимового туру українськими містами. Після нього Костянтин планує зробити паузу в діяльності свого проекту, та сконцентруватися на записі нового альбому 5 Vymir.

Ми зустрілися із Костянтином, щоб поговорити про зашифровані образи в текстах та свободу писати музику для себе.

Десь близько року тому, весною 2015 мені захотілося пограти самому. В мене назбиралася велика кількість пісень, які ми не можемо грати з групою, які просто не підходили для музичного гурту. Я подумав, що їх було б непогано записати. Для себе, щоб я їх не забув і колись до них міг повернутися.

Мені здається, що це одні з найкращих пісень, які я писав в житті. В першу чергу через тексти. В мене є два еталони: один із них, як не дивно прозвучить, Андрій Макаревич, інший – Боб Ділан. Ці люди могли надзвичайно тонко, грамотно і красиво передати ті моменти, про які ти теж думав, але ніколи не міг оформити вербально. Наразі тексти значать для мене набагато більше, ніж музика. Я не певен, що мені є про що сказати в цьому альбомі музично, але саме цей реліз набуває змістовності саме через тексти. Всі треки, окрім «Не тікай», я написав спеціально для альбому.

Postman існує абсолютно паралельно, і не йде в розріз з групою. Перші акустичні концерти були в серпні. Я взяв з собою гітару, і мені не знадобилося її підключати жодного разу. Перший концерт відбувся в готельному номері, в якому я жив. Взагалі, він мав відбутися в музеї, але почався сильний дощ, і концерт перенесли просто до мене в номер. Я сидів у кріслі, розповідав історії та грав.

Наступний у – Чернівцях, на вулиці, біля книжкового магазину, бо всередину всі не вмістилися. Я грав, повз проходили люди, проїжджали авто. Хтось навіть послав мене на**й: чувак на «Лексусі» зупинився, відкрив вікно і крикнув «Та пошел ты на х*й!». Потім закрив вікно і поїхав далі.

Саша Буль надихнув мене на те, щоб грати самому. Він вплинув на мене більше не музичним, а особистим прикладом. Тому що я теж такий чувак, який більшу частину свого життя проводить на самоті. Важко нести відповідальність за когось. Коли ти сам по собі, ти знаєш, що за тебе ніхто не заступиться, але й знаєш, що ніхто тобі не зробить підніжку. Я записав цей альбом, щоб перестати боятись бути собою.

Коли ти приносиш пісню в групу, вона пишеться за 10 хвилин, а далі ви всі разом над нею працюєте. Над деякими треками з «Бали і Кораблі» я працював рік.

Альбом «Бали і Кораблі» – це шматочок мене, без пафосу та таємниць. Дуже щирий, дуже відвертий. Мені приємно, що музика, яку я написав для себе, приносить позитивні емоції ще комусь.

«Бали і Кораблі»

Я не пам’ятаю, як написав цей трек. Його не було, а потім він просто з’явився. Я не пам’ятаю ані день, ані момент, коли я закінчив текст.

Музику, яку я граю, можна віднести до фолк музики. Ця пісня найбільш фолкова по своїй суті. Трек має певний посил, який зрозуміє кожен. Ти ніби оголюєш рани, проблеми, які є в суспільстві. Коли ти співаєш про те, як ти любиш свою дівчинку – нікому це не цікаво, тому що кожен і так знає, як він любить свою дівчинку. Я хочу відкривати людям очі.

Більшість медіа в Україні вважають свою аудиторію бидлом. З телебачення та радіо ллються історії про те, як хтось щось вкрав або хтось когось вбив. А люди, знаєш, коли ніколи не їли шоколаду, хавають гівно і вважають, що це ок, бо вони так звикли. Питання в тому, що якщо людина сама не захоче отримувати якісну інформацію та жити в гарних умовах, ніхто їй цього не дасть. Це стосується не тільки ЗМІ. В цій пісні я хотів наголосити на тому,  що поки ми не будемо вимагати правду, нам ніколи її не дадуть.

«Острів»

Мені стало нецікаво слухати пісні, в яких музиканти говорять «Подивіться, який я класний рокер!» В кожній пісні має бути біль, радість, щось унікальне, що людина від себе відриває. Там є мій прихований біль через те, що я пишу музику, а її не сприймають. У кожного музиканта таке є. Коли тільки 10% того, що ти пишеш, потрапляє у вуха слухачів, тобі трошки неприємно.

Також є більш тривіальна сторона. Коли з’являються люди в твоєму житті і вони ніби твої друзі… Але є такі, які не залишають тобі простору. Це відбувається потрошку, а потім ти розумієш, що зв’язаний по руках і ногах.

Тобто дві лінії. З одного боку – краще бути самим, і ніхто не буде керувати тобою як лялькою, а з іншого – ти залишаєшся один на один з музикою, яку ти пишеш.

«Київські вулиці»

Спочатку це була інструментальна мелодія, я не збирався писати до неї текст. А потім я не хотів щоб там звучало саме «київські вулиці». Дуже не люблю давати людям щось конкретне. Але не зміг підібрати риму і замінити чимось «київські вулиці». Найбільш пряма і найбільш конкретна пісня. Про те, що тут пройшло моє дитинство, тут колись була війна, тут було погано і було дуже добре. Що є речі більш вічні за самих людей.

«Сотні різних слів»

Про те, як я поїхав в серпні у свій перший тур. Я сів у поїзд, грати концерт у Кам’янці-Подільському. Приїхав сам, прокинувся зранку, пішов випив кави, зіграв концерт, а наступного дня сів в автобус і поїхав в Чернівці. Їхав в автобусі і відчував свободу. Їхати і дивитися з вікна на те, що відбувається навколо – такі моменти роблять мене щасливим.

«Не тікай»

З цієї пісні для мене почався альбом «Містолінія». Я написав одночасно два треки, один з них, здається є в альбомі, але я не пам’ятаю який саме. А другий «Не тікай». Першу пісню ми взяли, а цю ні.

Текст тут вміло зашифрований. Він про конкретну людину, яка мене надихнула на створення багатьох пісень. І мені подобається, що ця людина не знає, що я співаю тут про неї.

Але зазвичай я не пишу музику про конкретну людину. Завжди є дві-три історії. Якими б різноплановими ми не були, більшість історій, які відбуваються з нами, – однакові. Більшість почуттів, які ми переживаємо, однакові. Тому, якщо пишеш пісні з таким посилом, важко сказати, про кого саме вона. Вона про всіх.

Порівнюючи 5 vymir та Postman, у другому випадку я не парюсь, якщо сьогодні на мою сторінку Facebook зайшло менше людей, ніж учора. Звісно, я дивлюся скільки в мене прослуховувань на Soundcloud, але це не є головним. І це розв’язує руки.

Текст и фото: Евгения Люлько