5 грудня у світі відзначають Міжнародний день волонтера. З часу повномасштабної війни майже кожен українець так чи інакше долучився до волонтерського руху. Зокрема вектор діяльності змінили й митці. Серед них — учасники й співзасновники харківського музичного гурту Курган і Агрегат Аміл і Раміл Насірови.
З першого дня війни Аміл та Раміл, використовуючи свою медійність інформували людей: робили репости з порадами куди звертатися, публікували важливу інформацію. А за кілька днів в Близнюках, що на Харківщині, вирішили відкрили перші збори на гуманітарку в ті регіони Харківської області, які постраждали. Волонтерську діяльність не покинули й досі чи не щодня допомагають підрозділам.
Про те, як вони почали волонтерити, початок війни та творчість — читайте у нашій розмові в межах спецпроєкту «Кожен на своєму фронті».
«Які дибіли рішили салюти пускать на фоні новин?»: про початок війни і волонтерства
Менеджер гурту Курган і Агрегат поступово готував музикантів до початку великої війни: постійно читав новини, інформував хлопців, розповідав, як поводитися на блокпостах, в окупації, де можна заховатися. у хлопців був тривожний настрій, але водночас, почувши вибухи о 5 ранку 24 лютого, брати подумали: «які дибіли рішили салюти пускать на фоні новин?».
Аміл: «Початок війни не був не очікуваний, тривожний настрій був весь час. Ми ще в грудні-січні обговорювали наскільки хуйло — хуйло: він хуйло тупий чи просто хуйло по жизні, виявилось, що тупий, бо вирішив напасти. 22 лютого ми навіть гроші з общака поділили на трьох з аргументами “ну єслі начнеться, то в нас хоча б бабки в кожного будуть».
Раміл: «Я весь тиждень читав новини і погружався в оцю нечисть. А 24 лютого Харків будити не треба було, я проснувся від вибухів, встав і думаю: “які дибіли рішили салюти пускать на фоні новин?”. Виглянув у вікно, побачив черги і поняв, що почалася війна».
Хлопці залишилися в Харкові. Спершу хотіли виїхати кудись в безпечніше місце, але поки щось вирішили, то передумали. Аміл поїхав на малу батьківщину — в Близнюки. Раміль ще тиждень побув в Харкові, сподівався, що скоро все закінчиться та зрештою приєднався до брата.
Аміл: «В Близнюках був штаб і вони збирали гроші на бензин, соляру, щоб їхати на Захід України й звідти привозити гуманітарку: продукти, засоби гігієни. Наш другий збір був для знайомих, які активно волонтерили в гарячих точках. Тоді ми збирали на продукти пенсіонерам, людям з інвалідністю. А потім поняли, що треба підключати аудиторію і свої зв’язки по Україні».
Раміл: «Ми ще купували рації та тепловізори, і це був поштовх до того, що треба по військовій амуніції допомагати. А коли побачили, що аудиторія помагає, та й взагалі — вони тільки раді скинути гроші тим, кому довіряють, то поняли, скільки всього можемо зробить».
Брати залучили усі свої знайомства, а за шість років виступів по Україні їх є чимало. Це активні люди, організатори, активісти й усі вони також зі зв’язками. Так і почали працювати. Перший місяць процес волонтерства був хаотичним, зараз же усе злагоджено.
Рміл: «Спочатку ми купляли все що бачили, думали що в наявності не буде потім. А тепер прокачалися: ми шукаємо не просто де купить, а де дешевше, де якісніше. Знаємо, що на взутті чи аптечках економити не можна».
Зараз Рамілю й Амілю приходять запити, а вони їх опрацьовують: перевіряють з якої частини військові, чи справді служать, складають списки й дивляться куди купити треба швидше. Якщо прохання масштабне — просять офіційний запит з печаткою від військової частини на їхнє ім’я. А коли купують річ, то роблять акт прийняття-передання, відтак річ стає на баланс частини. Хлопці працюють за принципами роботи фонду, але вдвох і кажуть, що так їм зручніше.
Аміл: «Офіційно ми не зареєстровані, як організація чи фонд. Я думаю, шо ми тоді не зможемо так активно допомагати. В основному всі наші чеки — це скріни переказів в Монобанку, або на ринку можемо щось купити. А якщо працювати як фонд, то мають бути квитанції».
Раміл: «Там тре звітувати за кожну гривню. Ми теж звітуємо, бо мусимо це робити, хоч люди й не просять. Але звітуємо навіть якщо це труси, носки чи скотч. Але, наприклад, за посилки на Новій Пошті ні, а вони дорогі й тисячі гривень пішли на оплати доставок».
«Шо вам раніше мішало робити пісні? Ніби шось в сраку вкусило»: про творчість у часи великої війни
Вже дев’ять місяців брати активно волонтерять і до музичної діяльності не повертаються. Але в серпні вони почали їздити містами України з «Деганськими історіями» поєднуючи це з волонтерством.
Аміл: «Ми взялися за волонтерство, бо в нас є додаткові доходи і є за шо жити, а часу багато. Ми дуже хочемо, щось наше життя з концертами повернулося, тому і взялися за це».
Музиканти отримують дохід зі стримінгів. Кажуть, ці суми не космічні, але мінімальну українську зарплату отримують. Крім того, Аміл навчається на аспірантурі й отримує стипендію. А Раміл — барбер-майстер.
Раміл: «Мені батя завжди казав: “найди професію, яка тебе прокормить в любий час”. Виходить я найшов. Місто маленьке, сарафанне радіо запрацювало, тому клієнти є».
Після робіт та волонтерства часу на створення нових пісень в артистів особливо не залишається та й що писати — поки не знають.
Аміл: «Треба зрозуміти, шо зараз писати. На жаль, те, що я чую, зроблено тільки тому, що патріотизм залітає. Музику штампують, виходить конвеєр. Я себе питаю: от шо вам раніше мішало робити пісні? Ніби шось в сраку вкусило. От пісня, яку можна буде слухати після війни, там буде посил — то вона нормальна, а зараз може 1 з 10 нормальна».
Організатори вже самі пишуть музикантам, пропонують робити концерти, їх запрошують на корпоративи, весілля, дні народження. Але і концертну діяльність хлопці поки не відновили. Зокрема через те, що третій учасник гурту Курган і Агрегат — Євген Володченко — ще воює.
Раміл: «Раніше ми не хотіли їхати і розважати. Але так, як це затягнулося, то треба розслаблятися. Є ще й друга сторона — якщо ми будемо виступати, то можна вже не просить гроші у підписників, а самим віддавати відсоток на потреби ЗСУ».
Зміни, що прийшли з війною
Російський контент у житті братів Насірових був присутній, але після 24 лютого це змінилося. І хоч заміни в українському YouTube вони поки не знайшли, але від російського відмовилися.
Раміл: «Я дивився деякі шоу, реперів слухав, але перестав. Навіть тих, що не підтримують Путіна, а просто мовчать. В треках круті такі, а я думаю “ти ніхуя не крутий, чо я буду твої треки слухать? Якщо в треках ти крутий, а в жизні язик в жопу засунув? Ти фальшивий репер, ти не справжній, ти не відповідаєш діям і словами”. Ким замінити поки не знайшов ким замінити, але я й часу немає, щоб слухати щось».
Аміл: «Я дивився багато російського контенту пов’язаного з футболом. Я дав тим росіянам день-два часу, хотів подивитися чи шось скажуть, але вони виявилися звичайною русньою. Українські ютуб-канали про футбол є, але там акцент на український футбол, а мене цікавить світовий. Тому заміни теж поки не знайшов і вже сам думаю про те, шоб робити огляди свої».
Про те, що тримає і ні, та плани на після перемоги
Аміл: «Я часто думаю чи поїхав, якби знав точно, що почнеться велика війна. І з кожним днем розумію, шо нє. Може поїхав би в безпечніший регіон або не купив квартиру. Але ці люди, які воюють, вони тримають мене тут, бо я мушу їм помагати».
Раміл: «Я не ліз у військкомат, бо я знав місця, де буду корисніший. Зараз я відчуваю, що повністю на своєму місці, там де я корисний. І зупинятися не збираємося. Поки люди будуть донатити — будемо займатися цим. А коли чуємо подяку за будь-що: від павера до машини, то розуміємо, шо нам довелось небагато докласти зусиль, а для них то важно».
Бувають дні, коли Аміл та Раміл, як і всі втомлються. Є речі, які вибивають їх з колії, але вони не зупиняються — «посплять і дальше їбошить».
Раміл: «Якось в Жовтих Водах я побачив похорони героя і це мене прям вразило. Я в той день погрузився дуже сильно, поняв скільки тих прощань в різних селах, містах. Було прям хуйово».
Аміл: «У мене одна із найважчих ситуацій, це коли допомагали бійцю в Авдіївці. Це брат нашого знайомого, ми відправили посилки: тепловізори, форми, взуття, павербанки. Бійці нам були дуже вдячні і наступного разу ми відправили їм ще одну посилку, ще більшу. Але вона не доїхала до них і вже не доїде. Той підрозділ вбили росіяни. Це так прибило. Я думав, шо ми не змогли йому помогти й що наша діяльність нікому не допомагає і не треба. Я був дуже деморалізований, сидів і втикав. Не плакав, але якби знаві шо від того попустить, то поплакав би».
Раміл: «А так поспав, проснувся і дальше їбошить. Всі дні розписані, це день сурка. Я не надаю значення сильного наші роботі. типу “ого скільки всього ми робимо”, але деколи думаю, шо було б з моїм психічним станом якби нічо не робив. Думаю, тоді певно прийшла б пізда. Бо розумієш, шо ти ніхера не робиш: ти не на фронті, військовим не допомагаєш».
Аміл: «Щодо планів на “після перемоги”, то мені не подобається, коли питають “як будем святкувати перемогу”. Коли я думаю про перемогу то я точно не думаю про святкування. Це горе, спочатку оплакати все, що відбулося. А ще нам спершу треба зробити базу, фундамент того, як лікувати і працювати з усіма, хто повернеться з війни. А потім вже думати про святкування. Ну і ясно, шо хочеться вернутися до своєї діяльності, просто їздити і давати концерти, мандрувати Україною».
Про улюблений Харків
Раміл: «Я в першу чергу дуже хочу в український Харків. Я люблю це місто. я не нажився в недавно купленій квартирі. Хочу вернутися в місто-герой Харків, яке вистояло, я хочу вернутись в Харків і буду там з гордістю жити. А коли майорить наш флагшток — найбільший в Україні — то взагалі розйоб».
Аміл: «Я тоже купив квартиру в Харкові, і коли я виходжу зі свого будинку, то якраз стоїть найбільший в Україні флагшток. Я завжди на нього дивися як проходив. Навіть 23 лютого йшов і думав: “от українське місто, люди щасливі, як тут може бути війна?”. А зараз боляче дивитись на місто. Там зруйнували спорткомплекс, де кліп знімали, тут прилетіло, а ми з пацанами лазили. З початку війни дуже полюбив Харків, ше більше. І якшо я приїду в Харків і мені нічим будем займатися, то я буду ходити і прибирати вулиці, бо я люблю це місто».
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «MC2C (Media City to City): Creating city-to-city media connections for local and Ukrainian diaspora audience needs». Його реалізує Львівський медіафорум у партнерстві з Thomson Media та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
Читайте також: «Ми на екрані теж боремося, по-своєму тримаємо фронт», — акторка Марина Кошкіна про волонтерство, створення МУРу та творчу діяльність
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: