«Ми на екрані теж боремося, по-своєму тримаємо фронт», — акторка Марина Кошкіна про волонтерство, створення МУРу та творчу діяльність

Марина Кошкіна — українська акторка, заслужена артистка України. У її портфоліо близько 40 ролей у театрі та кіно: у стрічках «Із зав’язаними очима» та «Забуті», а також у фільмах «Віддана» та «Захар Беркут». Із початком повномасштабної війни Марина змінила сцену на залізничний вокзал, а сценарії — на списки необхідних для військових речей. Також заснувала благодійний фонд МУР, який допомагає працівникам мистецьких сфер і творчим дітям. 

15-19 червня в Чернівцях відбувся фестиваль Миколайчук Open, де акторка представляла прем’єру стрічки «Будинок “Слово”. Нескінченний роман» Тараса Томенка. Там ми й зустрілись. 

Про війну і волонтерство, створення МУРу, театральну діяльність та «Будинок “Слово”. Нескінченний роман» читайте у нашій розмові в межах спецпроєкту «Кожен на своєму фронті».

Фото: @koshkina_marina__/Instagram

Напередодні повномасштабного вторгнення Марина Кошкіна була на Заході України, у Воловці, де проводила акторський тренінг. 24 лютого вона поверталася в потязі до Києва. Близько 5-ої ранку їй зателефонував друг і сказав, що почалася війна:

«Було страшно. Я одразу подумала про сім’ю, про молодших братів і маму. В потязі не було зв’язку, а вони живуть усі в різних кінцях Києва. Що з ними — невідомо, і ось це було найстрашніше».

Того дня Марина вже в Києві зібрала сім’ю з різних куточків міста у себе вдома. Вони взяли речі та пішли ночувати в укриття. За два дні вирішили їхати на Закарпаття. 26 годин за кермом, сім людей у машині, вперше така велика для Марини як водійки відстань. 

«Я взагалі нікуди не хотіла їхати. Але, коли дізналась, що укриття не бомбосховище і може завалитися, то перед очима застигла ця картинка. Врешті, ми їхали, як у консервній банці, але це нас дуже згуртувало. У мене ще й дзеркало водійське відпало, це було смішно», — розповідає акторка.

Фото: Міла Софович

Вокзал, канапки, фільми

У Воловці Марина не могла знайти собі місця, бо хотіла допомагати, а там — тиша. Зрештою, їм із чоловіком друзі запропонували житло у Львові. Спершу Марина тинялась містом, заходила у різні штаби і запитувала чи потрібна комусь допомога:

«Зайшла у кінотеатр “Копернік”, де колись у мене були прем’єри стрічок “Забуті” та “Із зав’язаними очима”. Там був гуманітарний штаб: усі бігали, щось робили, а я згадувала, де тоді висіли афіші. Дивне відчуття. Запитала у них, чи потрібна тут ще волонтерка. Сказали, що ні. Було так самотньо. З одного боку — неприємно, коли ніде немає для тебе місця, а з іншого —відчуваєш гордість від того, наскільки всі об’єднались».

Згодом Марині запропонували волонтерити на вокзалі. Вона допомагала з інформацією людям, які прибували, робила їм чай, підбадьорювала і намагалась багато жартувати.

«Коли люди приїжджали їм хотілось просто виговоритись – я старалась бути доброю слухачкою, інколи було складно триматись, але в мені було багато любові до людей, яких зустрічала».

За кілька днів до неї приєднались акторки Настя Пустовіт та Марина Клімова. 

«Ми втрьох стояли в помаранчевих жилетках сміялись і згадували, як вдягали сукні на фестивалі, а тут —  ніхто не знав, ані хто ми, ані звідки. Нам було добре разом». 

Вночі дівчата були на вокзалі, зміна з 21 до 7.30. Вдень висипались і могли поїхати в Театр Лесі, де перебирали речі й робили канапки. 

«Це був такий ніби підробіток, — жартує Марина, — але без грошей».

Коли потік людей на вокзалі зменшився, Марина почала шукати ліки, гуманітарку, амуніцію, їздила в селища до дітей-переселенців проводити арт-треніги і показувати фільми. 

«Пам’ятаю, мене запросили в Стрий представити “Із зав’язаними очима”. Я не хотіла, але мене вмовили. На показ прийшло 200 людей і серед них — військові. Один чоловік сказав: “спасибі, що ви приїхали, бо без творчості нудно. Ми їдемо туди, щоб ви тут жили, дивились кіно”. Мені це такого стусана дало».

Створення Мистецького Українського Руху

З часом у Києві відновив роботу театр і акторів попросили повернутися. Марина приїхала та знову виступає на сцені, втім, волонтерство не покинула.

«Зараз театр відчувається для мене складно: я постійно думаю, чи треба це комусь? Я дуже люблю сцену, але у розмовах із собою постійно намагаюся з’ясувати: це важливо зараз для мене чи ні? Я розумію, що жити своїм повноцінним творчим життям не буду — це неможливо і я не хочу. Волонтерство, як наркотик: щойно починаєш, ні про що інше вже не думаєш».

Ще до війни Марина хотіла створити фонд, який би допомагав дітям із малозабезпечних сімей. У дитинстві акторка, яка сама походить із багатодітної родини, не могла здобути музичну освіту — у її матері не було грошей на музичну школу та інструмент.

Раптом ідея, яку Марина виношувала два роки, втілилася в реальності — акторка заснувала фонд Мистецький Український Рух (МУР)

Фонд надає підтримку дітям-сиротам, дітям із малозабезпечених та багатодітних родин та дітям-переселенцям: забезпечує музичні інструменти, спорядження для тренувань, книги, все для малювання, оплачує гуртки та допомагає розвиватись під час війни. Крім цього, команда МУР надає гуманітарну та ментальну підтримку усім працівникам творчих сфер (крім митців, це й обліківці, прибиральники, менеджери) та їх сім‘ям. 

«Наш фонд про життя. про майбутнє, про освіту. Про те, що, як би складно не було — ми маємо продовжувати працювати, творити і не здаватись.  І я хочу знаходити все що треба, аби діти продовжували займатись творчістю в нашій країні», — пояснює Марина.

Зараз команда МУРу шукає можливість повернути гуртки в деокуповані селища Київщини та готується до благодійного ярмарку. Фінансово фонду можуть допомогти усі охочі вільними донатами.

Тримати культурний фронт

Усі кінопроєкти Марини через війну зупинились. Та акторка приїхала на фестиваль Миколайчук Open, щоб представити українську прем’єру фільму «Будинок “Слово”. Нескінченний роман» Тараса Томенка:

«Я бачила фільм вперше і переконалась, що він важливий. Він розповідає нашу історію про людей, які боролись за те ж, за що боремось ми зараз. Мені це додало сил. Ми на екрані теж боремося, по-своєму тримаємо фронт. Треба робити свою справу, бо вони прагнуть знищити і нашу культуру також». 

Фільм «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» розповідає про один із найбільших злочинів радянської влади — знищення потужного мистецького руху, що виник у 1920-1930 роках у Харкові та відомий як «Розстріляне відродження».

У 66 квартирах будинку під назвою «Слово» жили найвідоміші митці української культури: Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Павло Тичина, Наталія Ужвій, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Лесь Курбас, Іван Багряний та інші. Стрічка показує, як українську інтелегенцію зібрали в одному місці, а згодом репресували і змушували ставати співцями партії.

У фільмі Марина Кошкіна зіграла дівчину, що допомагає на кухні будинку «Слово» — дещо наївну, захоплену мешканцями, персонажку Галю. Це одна з перших її ролей в кіно, але світ її побачив після усіх інших проєктів. 

Марина у ролі Галі
Фото: @koshkina_marina__/Instagram

Щодня робити щось задля перемоги

«Я собі сказала, що кожного дня робитиму щось задля нашої перемоги. Мені дуже соромно за попередні вісім років, бо за цей час можна було зробити більше, а ми звикли до війни. Зараз не маємо права звикати.

Я вірю, що ця війна поставить хрест на всьому російському і для нас стане великою трансформацією. Якщо цього не буде, то я не знаю, чи зможу тут залишитись і пробачити людям, які будуть це допускати. Я люблю Україну, але іноді люди в нашій країні, навіть зараз, роблять мені боляче».

На запитання, що хочеться зробити після перемоги, Марина відповідає: 

«Я хочу обійняти бабусю, зараз не можу, бо вона на окупованій території в Луганській області. Хочу повернути до себе бажання займатись театром і кіно, тому що в цьому вся я. Страшно, коли втрачаєш частинку себе. Дещо з того, що я хотіла б зробити, вже не зможу ніколи. З Пашою Лі ми вже ніде ніколи не зустрінемось, тільки на небі і тільки у кіно, бо кіно вічно живе».

Паша Лі — актор театру і кіно, співак і композитор. На початку війни вступив до тероборони. 6 березня Паша загинув від куль росіян, віддавши свій бронежилет дитині, — прим. ред.


Читайте також: «Кіно знімають для того, аби показувати», — Олексій Гладушевський про створення Мистецького штабу та фестивалю «Миколайчук OPEN»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.