Головна
>
Інтерв'ю
>

Андрій Хливнюк: “Аеропорти, вокзали і прес-конференції – це робота. А репетиції, студії та концерти – це кайф”

Андрій Хливнюк: “Аеропорти, вокзали і прес-конференції – це робота. А репетиції, студії та концерти – це кайф”

Бумбокс з’явився 2004 року і з того часу встиг стати одним із найпопулярніших гуртів в Україні. Свої перші альбоми тріо Андрія Хливнюка, Андрія Самойло та DJ Valik записувало на домашній студії в Києві, протягом доби. Тепер, заради запису майбутньої платівки, гурт поїхав на легендарну студію La Fabrique у Францію та зняв серіал про процес запису альбому.

Минулого року Бумбокс випустили міні-альбом Голий король, згодом проїхались туром Україною, виступили у київському Палаці Спорту та дали кілька зарубіжних концертів. А потім почався запис нової, повноформатної платівки Таємний код, вихід якої заплановано на 2019 рік.

Наприкінці 2018 ми зустрілися із Андрієм Хливнюком, щоб поговорити про запис альбому, українських музикантів, уміння писати хіти та зверхність.

Про новий альбом

– Розкажи про запис нового альбому. Я знаю, що ви їздили на студію у Францію і проводили на ній цілі дні.

– Це дуже крута студія. La Fabrique. Одна із 40 найкращих студій світу. Раніше це була фабрика у Провансі, на якій шилася форма ще за часів наполеонівських війн. Тепер це Residential Studio, тобто ти там і живеш, і записуєшся. Там найбільша приватна колекція вінілу в Європі. У ціну запису входять перш за все досвід і техніка інженера, у нашому випадку власника цієї студії пана Ерве Ле Гуля. Він записував Ніка Кейва, Тома Йорка та ще багато кого.

Ми записали там декілька пісень. Запис альбому Таємний код продовжується. Паралельно пишемося  у Києві. І ще плануємо роботу в Берліні на дуже крутій студії “Trixx”. Колись ми записували там кліпову версію пісні Ти одна. Прийшов час повернутися і випити пива ще раз.

Думаю, до кінця холодного сезону ми закінчимо запис альбому. До нього увійде 11 пісень, можливо ще бонус-треки. Дві пісні з платівки ви вже чули: Тримай мене та Твій на 100%.

В альбомі буде і титульний рок на кшталт Audioslave. Буде і ритм-н-блюз, буде і хіп-хоп. Буде багато лірики. Будуть пісні російською також – і це поза. Я спеціально обрав ліричні пісні. Це буде весело, от побачите.

– В коментах писатимуть «Чому російською?».

– Та це смішно. Ми ж з Пушкіним не воюємо.

– В останніх інтерв’ю я читав, що зараз, коли ви пишете пісні, ви звертаєте увагу на безліч деталей, на які раніше не звертали. Аж до того, з якого дерева зроблені барабани.

– Ні, коли ми пишемо пісні – ми пишемо пісні. А коли доходить справа до техніки – тоді ти маєш змогу обирати. Я раніше цим зовсім не опікувався. Мені було байдуже. Я віддавався смакові тої студії та людей, які це робили.

Можливо ми просто подорослішали. Ти просто багато пробуєш та потім вибираєш щось, що тобі подобається зараз. І я тобі відкрию секрет – все одно ти врешті не задоволений. Все одно врешті-решт думаєш: «А, можна було краще зробити».

– Але потім звичайний слухач це буде слухати з телефону, або колонок ноутбука і не відчує різниці.

– А мене це не обходить.

– Тобто ви це не для слухача робите.

– В мене є один слухач, звати його Коля, він в минулому нейрохірург, а зараз великий фахівець по Hi-Fi та Hi-End системам. У нього в розпорядженні будь-яка техніка, але в машині він слухає музику із телефона.

Я собі це роблю. Але головне, що нам разом просто класно. Нам треба виплеснути із себе погане або хороше. Нам подобається грати разом – от і все.

– Перший альбом ви писали за 26 годин на домашній студії. А зараз – їздите по всьому світі. Від цього пісні стають кращими?

– Ні, пісні залишаються такими як і були. Від цього звук стає кращим. В Україні вже теж з’являється така індустрія звукозапису. Ми вчимося це робити. Але у нас навіть немає такої професії в реєстрі як звукоінженер. У нас не отримують роялті ні студії, ні продюсери. У нас є тільки «автор музики» і «автор тексту». А там є індустрія, яка вже сотню років працює і записала альбоми, без яких моє життя було б інакшим.

Про індустрію

– Разом із Олексієм Согомоновим ви певний час займалися продюсуванням гуртів O.Torvald і Pianoбой. Чого перестали?

– Мені треба накопичити трохи крові. Вони ж п’ють мою кровяру. Я не можу тільки віддавати.

Загалом, мені і так було чим зайнятися. Я хотів привезти Білоруський вільний театр із виставою “Burning Doors”. Зібрати хоч якісь кошти сім’ям полiтв’язнiв. І взагалі цю виставу показати. Це світовий суперхіт. І це відбулося! Взагалі класно, що кіношно-музична тусовка зробила десять кроків вперед.

– Порівняно з чим?

– Порівняно з десятьма роками тому. Вже 15 років ми у статусі популярного поп-рок колективу. І за останні 10 років просто стрибок відбувся. Це так цікаво.

– Нещодавно я сперечався із одним музикантом, який мені доводив, що більшість артистів, які стали популярними в Україні, на початку ставали популярними деінде. Здебільшого в Росії. І як один із прикладів він наводив Бумбокс.

– Ми були популярними в Україні до Вахтерам. Альбом Меломанія став суперхітом. Він ще не вийшов, а ми вже мали повні зали. Це були клуби, але це були клуби по 500 чоловік і це були солдаути. У Львові у мене був перший стейдждайвінг через два місяці після того як ми почали концертну діяльність. Це був шостий чи сьомий концерт в принципі. Тоді спрацював найкращий спосіб промоції музики – коли люди передавали один одному болванки.

А другий альбом Family бізнес і пiсня Вахтерам дали медійну славу. Ми просто збільшили аудиторію постійною важкою роботою.

Не буває такого, що ти раптово стаєш популярним. І не в популярності суть. У будь-якому випадку це робота багатьох дуже впертих і талановитих людей. Головне в цьому є сам процес.

Можливо, ти маєш рацію, у нас є певний комплекс меншовартості. Але в усьому світі так. Хочеш стати легендарним в Італії, мусиш ще бути в Америці популярним. International завжди дає поштовх. Це нормально. Є такий вираз – «Big in Japan» – це і є те, про що ми зараз говоримо.

– Наскільки при цьому важливий менеджмент?

– Настільки, наскільки важливо вміння гітариста грати на гітарі. Настільки, наскільки важливо вміння вокаліста не ховати емоції. У цій грі не може бути слабких фігур.

Про інтерв’ю і змісти

– Ми раніше не спілкувалися, але я читав твої інтерв’ю та ходив на прес-конференції. У мене склалося враження, що ти не дуже любиш давати інтерв’ю і ходити на прес-конференції.

– Так і є.

– Чому?

– Бо я хочу говорити на ту тему, яка мені цікава, а не відповідати на питання, на які я вже відповідав тисячі разів. По-друге, це все одно не весь ти. Комерційна мета інтерв’ю – це розказати про щось. З іншого боку – освітити якусь подію. Але врешті-решт я знаю, що медіа дає тільки найгостріше. І повної картинки не виходить.

Я поважаю дуже журналістів і їх роботу. Без них моя робота була би неповною. Але це для мене якраз робота, а не кайф. Аеропорти, вокзали і прес-конференції – це робота. А репетиції, студії та концерти – це кайф.

– Про що ти хотів би говорити на інтерв’ю?

– Я хотів би мовчати. Розумієш в чому дисонанс – ти і так говориш у своєму музичному щоденнику максимально повно. А потім тобі доводиться досказувати те, що вже сказано.

Мене часто питають – про що та пісня? Ну як про що пісня? Послухай її, там же все сказано. Нє, ну Ви повинні щось сказати…

– Це як про прихований зміст у «Вахтерам» (наприкінці цього року фейсбуком поширився пост, у якому користувач віднайшов у тексті пісні відсилки до наркотичних речовин – прим.ред.)?

– Він там існував і я про це питав людей 10 років. Ви серйозно? Я отримав дві з трьох найбільших музичних нагород пост-радянського простору за пісню, у якій йдеться мова про: так, плюшки – це гашиш. Але люди, вибачте, ви тільки зараз це зрозуміли?

Але ж це не пісня про наркоманів. Це романтична пісня, яку я підперчив реальністю. Якби вона була високопарною, абстрактною, форматною – це була б неправда. Я би не показав свого внутрішнього чорта людям. А значить, це вже не мистецтво. Це вже значить просто ремесло.

Так, Чіуауа – це район. Так, там були найбільші нарковійни. Але це ж алегорія. Ти використовуєш її, щоб пояснити, що відбувається в тебе в серці, коли ти на ножах із найближчою людиною.

– Ти усвідомлено додаєш конкретику в пісні? Конкретні імена, ситуації, райони?

– Так. Я намагаюсь зовсім не лити воду. Здебільшого, це мій досвід, або досвід моїх найближчих. Я можу зібрати декілька досвідів в один, але один все одно домінуватиме. І там буде якийсь фактаж, який, якщо цікаво, можна погуглити і зрозуміти, про що йде мова.

Наприклад, в одному моменті я згадуватиму «Бойню №5» Курта Воннегута. Але довелося скоротити і вийшло «Ти мене як Курт бомбила». І буде питання – який  це Курт? І для цього треба буде зрозуміти, що Воннегут був свідком бомбардування Дрездена.

Про українських музикантів

– Як тобі новий альбом Фріла?

– Це, сука, тру. Так і запиши. Я зараз його покликав на студію, ми щось з ним розмутим разом. Я пам’ятаю його маленьким чуваком в “Бабуїні”, який сидів і знав всі тексти напам’ять на нашому першому концерті. Його і Чеха (Артем Чех – український письменник – прим.ред.). Тепер у одного книжки перекладають на чортзна-скільки мов і мужик відвоював, красавчик. А другий робить такі альбоми. Спалах залишиться. Це вже частина історії української музики.

– Що ще з української музики тобі зараз подобається?

– Я багато років люблю «Димну Суміш». Дуже шкода, що вони розвалилися. Але я дуже тішуся з того, що Чемєров зараз робить зі своїми південноамериканськими чуваками, The Gitas. Саня, насправді, тільки починає говорити. Нам у якийсь момент здалося, що це вже легенди української рок-музики. А це тільки початок.

Я тішуся із того, що тусовка дуже змінилася. Раніше в обличчя тобі «Егей, привіт!», а за спиною «Тьфу-тьфу-тьфу!». Зараз тусовка починає бути нормальною. Не було б щастя, а нещастя допомогло. Війна швидко показала хто є хто.

– Мені здалося, чи ви видалили Сергія Бабкіна із відео на Наодинці, яке показували на концерті?

– Так, я прибрав його. Але це було давно. Коли він не зрозумів, що до чого. Він у Харкові прийшов на наш концерт, зайшов у гримерку, сказав: «Чувак, я так люблю твою лірику, ти крутий», а я йому розказав все, що думав. Він не зрозумів трошки мене, але бачиш, час минув. І зараз, наскільки я знаю, все трошки інакше, ніж було у 2014.

Я не зверхній, я вважаю його дуже талановитою людиною. Деякі його речі геніальні – наприклад Ще осінь зовсім молода. Вони взагалі з Запорожцем круті чуваки. Але на той час був рубікон. Для мене все було очевидно. Вони, можливо, не зрозуміли.

Але це не суть. Я не хотів би щоб нас ділили на хороших чи поганих. На патріотів чи не патріотів. Це хуйня, чувак.

– Але це постійно відбувається.

– Так, але це хуйня. Завтра Сергій знову сяде в 1+1-івську програму, почне говорити щирою українською і назвуть патріотом його. А я випущу пісню російською – і я вже буду поганий. Не треба ділити на хороших і поганих. Дивіться на дії.

– Ви починали із багатьма музикантами водночас. Але зараз ви збираєте Палац Спорту і навіть більші майданчики, а більшість із них – ні. Як думаєш, чому?

– Знаєш, це неважливо. Завтра буде новий хіт, і вони з клубу одразу гратимуть на «Олімпійському».

Має значення тільки те, хто що хоче сказати. Якщо ти маєш щось путнє сказати і в тебе це виходить – клас. Якщо ти йдеш на повідку в аудиторії і знаєш, що можеш сказати якусь хєрню і вона буде популярною, і ти це робиш – це ганьба.

А у тебе була така спокуса?

– Вона у мене постійно є. Чувак, я знаю як робити суперхіти. Це дуже просто. Я знаю, які голосні після яких приголосних стоять найпростіше. Які гармонії в яких тональностях заходять зараз, коли є популярним такий чи інший стиль. Але це тупо.

Хоч завтра можна зробити суперпопулярний поп-проект. Береш чуваків, які хворіють класною картинкою, професіоналів сцени і додаєш туди трошки цукру. Ну і ще треба бити по попі ту дитину, яка буде виконувати роль токінхеда. Щоб вона займалася постійно, не сходила з розуму, не бігла купувати наркотики тощо.

Головне пам’ятати, що зверхність вбиває людяність. Якщо вам здаватиметься, що ви отримали якийсь статус: ви легендарні або ж андеграунді, або справжній рок – це буде перший крок до того, що вам [капэц].

– Гілмор не зверхній (Бумбокс виступали разом із Девідом Гілмором у Лондоні у рамках благодійного концерту «I’m with the Banned» – прим.ред.)?

– Нє. Чим крутіша особистість, тим вона простіша. Він чітко розуміє що він робить і ти його не зіб’єш зі шляху. Це не панібратство. Ти можеш бути щирим, але це не значить, що тебе можна трахнути. І кожен раз, коли зустрічаєш колись недосяжних людей, розумієш що це дуже прості люди. Просто ти не зможеш на них хайпанути.

Не дадуть себе використати?

– Так. Якщо хочеш, ставай поряд. Якщо можеш запропонувати щось цікаве, давай робити. Якщо нє – не дьоргайся.

– Три гурти, які ти зараз слухаєш найбільше?

– MTV Unplugged – Alice in Chains. Audioslave – Audioslave. Arctic Monkeys та Billie Holiday – Big Band Hits.

Фото: Женя Люлько

Фото зі студії: Валентин Матіюк

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Від Melovin до My Personal Murderer: як звучить Одещина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
2 дні тому
Музика
jockii druce — trashhouttttttt. Роздуми про життя, війну і суспільство, загорнуті у найпримітивнішу форму
Олексій Бондаренко Олексій Бондаренко
15 Квітня, 2024
Новини
Від Сусіди стерплять до Këkht Aräkh: як звучить Миколаївщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
9 Квітня, 2024