Atlas Festival 2025. Фестиваль на четвертому році війни

Вдруге за час повномасштабної війни організатори фестивалю Atlas наважилися на його проведення. Якщо минулого року він мав назву Atlas United, то цього року став просто Atlas Festival.

Фестиваль знову відбувся на парковці та в приміщенні Blockbuster Mall, знову зібрав кількадесят тисяч людей і знову вдалося зібрати шалені суми грошей. Станом на сьогодні — понад 116 мільйонів гривень.

Головний редактор Лірум Олексій Бондаренко знову відвідав фест і розповідає, що запам’яталося з виступів, що відбувалося під час повітряних тривог і чому цей фестиваль — один із небагатьох променів світлого й доброго, що трапляється протягом року.

Бетонні укриття

Якщо перший фестиваль у декораціях бетону, сітілайтів та підземних приміщень здавався чимось дуже дивним, то вдруге це сприймалося набагато звичніше. Хоча мене й досі щоразу дивував трансфер з відкритої Main Stage всередину ТРЦ, що працює, — на сцену біля місцевого фудкорту.

Загалом організатори відточили схему роботи ще минулого року й цього разу просто дотримувалися її. Серед організаційних проблем — задовгі черги на активацію квитків, хоча й не тривали годинами. Щодо звуку — усе було трохи врізнобіч і залежало радше від конкретного артиста, ніж від налаштувань сцени. Мабуть, найбільшою проблемою був вихід із головної сцени крізь Star Stage, де в момент перетину артистів усі змішувалися докупи й ставало доволі клаустрофобно.

Щодо фудкортів, барів, туалетів та інших яток — особисто мені жодного разу не довелося стояти в черзі понад 15 хвилин.

А от що приємно вразило — це робота персоналу фестивалю та волонтерів, особливо в кризові моменти. А їх було кілька. Під час виступу Kola, праворуч від сцени, де йшов основний потік людей, охорона створила імпровізований коридор для тих, хто проходив далі. Дуже мудре рішення, яке полегшило логістику.

Коли почався дощ, до нас підбігли волонтери, вручили безплатні дощовики й попросили прибрати парасольки, щоб не закривати вид на сцену. Я не можу уявити собі таке на європейському фестивалі — там би ці дощовики продавали по 10–15 євро.

Ну і головним викликом була повітряна тривога. Вона пролунала двічі у перший день — обидва рази під час виступу Бумбокс. Попри те, що значна частина людей рушила в напрямку укриття, як це часто буває, багато хто туди й не рипнувся. Але організатори відчайдушно робили все, щоб загнати туди якомога більше людей — що насправді дуже круто, враховуючи масштаби проблеми. Усі бари й торгові точки під час тривоги закрилися, а тих, хто залишався на поверхні, ввічливо, але наполегливо скеровували або на вихід, або в укриття. На щастя, в районі фесту нічого не прилетіло, тож перевіряти систему безпеки на 100% не довелося.

Від Козловського до Жадана

Велика проблема українських фестивалів (тих, що залишилися) — збирати цікаві лайнапи. З року в рік артисти (особливо хедлайнери) повторюються. Сцени виглядають дедалі більш схожими між собою. А закордонні артисти все ще бояться їздити в Україну.

І це дійсно впадає в очі, якщо почати порівнювати лайнапи. Видно, що організатори з усіх сил намагалися урізноманітнити склад артистів, але це банально складно. Перестановка музикантів зі сцени на сцену глобального ефекту не дала.

Менш із тим, Atlas вкотре вдається зібрати ледь не найбільших українських артистів сьогодення. Фестиваль продовжує дотримуватися принципу мультижанровості: тож на Main Stage може звучати як альтернативний рок від The Rasmus і Бумбокс, так і радіопоп від Анни Трінчер та навіть інді-поп від Tember Blanche.

Цього року за масштабністю концертів головну сцену й Star Stage було важко відрізнити. Враховуючи, що друга вміщає не так багато людей, як мейн, це іноді створювало проблеми. На Віталія Козловського банально не вмістилися всі охочі, а на Жадані і Собаках знайти хороше місце було теж вкрай важко.

На Aurora Stage мені критично не вистачає екранів, бо сама вона видовжена, наче вагон поїзда, і розгледіти, що відбувається на сцені, виходить не завжди. Сцени Coca-Cola Stage та Blockbuster Stage все ще залишаються для мене таємничими, але цього року їх відвідувало значно більше людей. Та й, справедливості заради, саме там і на Shelter Stage грали наймолодші й, у багатьох аспектах, найцікавіші артисти.

Звісно, всіх артистів мені подивитися не вдалося, тож поділюся субʼєктивними спостереженнями переважно про хедлайнерів.

Жадан і Собаки. Досі дивуюся тому, що я застав, коли цей гурт грав для 20 людей у пивному пабі. Сьогодні Жадан і Собаки — один із найсильніших концертних гуртів країни з, що дуже важливо, лірично актуальним матеріалом, який активно цитується в суспільстві. Протести в Києві не дадуть збрехати. Особливо мило, що гурт дав 20 хвилин свого часу, щоб Курган & Agregat дограли сет, який їм за три дні до того перервала повітряна тривога. До речі, Холодна гора — хітяра вже з перших виконань.

Kola. Приємне відкриття фестивалю. Я пропустив її лайви в Палаці спорту, та й фанатом її музики себе не вважаю. Але це був виступ цілком світового рівня: інструментал у дусі Super Bowl, красиві костюми, постановка, якість виконання, взаємодія з аудиторією — все на дуже високому рівні. Абсолютно заслужений слот на найбільшій сцені фестивалю.

Бумбокс. Уже вдруге на Atlas мене дивує сетлист гурту, який має статус культового. Зазвичай на фестивалях я очікую від артистів головних хітів. Бумбокс же ніби свідомо обирає програму, у якій загальновідомих пісень мінімум. З «класики» зіграли лише Наодинці, Рожеві сиропи прозвучали після завершення тривоги, а Зцапала-злапала через ту саму тривогу взагалі випала з сету. Загалом у знайомих і в мережі реакція на виконання Андрієм Хливнюком наживо була змішаною — зовсім не так, як у записі. До музикантів — жодних питань.

Tember Blanche. Не можу бути обʼєктивним, але дуже тішуся, що гурт із якісним інді-попом і вже солідним концертним досвідом доріс до головної сцени.

O.Torvald. Видали ностальгійний сет, у який увійшли навіть Радіомережі та Без тебе. Вийшло надзвичайно душевно.

Shmiska. Одне з найбільших відкриттів останніх років. Я очікував побачити скромний виступ артистки, яка тільки починає, а побачив дуже впевнений навколо-рок із елементами I Feel Like I’m Drowning. А це саме той вайб, у який намагається влучити мало не кожен останніми роками, але майже нікому не вдається.

Курган. Отримав рівно те, чого очікував: глибинні потоки розуму від одного з головних філософів української сцени. Загалом, Аміл, Раміл і Жека заслуговують похвали за те, як відпрацювали фестиваль: бігали між сценами, постійно збирали гроші, а за перші 30 хвилин концерту примудрилися розіграти лотів на кілька сотень тисяч.

The Rasmus. Без перебільшення — важливо й легендарно, що вони взагалі приїхали й виступили. Розкачувалися спочатку невпевнено, але до кінця вийшли на переконливий рівень. Вихід Kalush цього разу був дуже в тему. Проте варто зазначити, що багато наших артистів, які виступали на мейні, вже переважають фінських легенд альт-року за рівнем сценічної майстерності та сонграйтингу.

Віталій Козловський. Не був. Але всі, хто були — в екстазі.

То яким був Atlas Festival?

Радісним. Щасливим. Корисним. Унікальним. Велелюдним. Гучним. Можна вигадати ще багато епітетів, і частина з них звучатиме як рекламні слогани — але всі вони будуть правдивими.

Організатори подолали чимало торішніх проблем. Гості фестивалю й артисти звикли до думки, що таку масштабну подію справді можна провести в Києві — навіть попри регулярні обстріли. Війна була вписана в концепцію фестивалю, мабуть, навіть краще, ніж торік. А понад 100 мільйонів, зібраних разом із фондом «Повернись живим», — зайве тому підтвердження.

Музичні фестивалі важливі — як для індустрії, так і для самих музикантів та їхніх фанатів. І, на щастя, цього року майже не лунало обурення на кшталт «танцюють, поки там війна». Думаю, не в останню чергу завдяки тому, що серед артистів було чимало чинних військовослужбовців, а ще — через потужні збори. Збір коштів сьогодні — не жест доброї волі, а необхідність, і Atlas це дуже чітко комунікував.

Ці три дні в Києві вкотре довели: українських організаторів та митців після війни можна сміливо запрошувати читати лекції з кризового менеджменту. Досвід, що накопичується в Україні, здається, абсолютно унікальним.

Та й, просто кажучи, — відчути себе частиною настільки світлої спільноти (я не бачив жодної сильно п’яної чи неадекватної людини) й послухати артистів, які з кожним роком стають усе кращими — попри все — це суцільний кайф. Це ті дні, заради яких хочеться жити й виживати.

---

Читайте також: «Наша музика — це 60-70% імпровізації». Інтервʼю супергурту Sigmund Friends