Головна
>
Музика
>

Нове життя Христини Халімонової. Рецензія Сергія Боричевського на альбом «Прокидатися навесні»

Нове життя Христини Халімонової. Рецензія Сергія Боричевського на альбом «Прокидатися навесні»

LiRoom LiRoom
28 Квітня, 2023

9 квітня Христина Халімонова випустила дебютний повноформатний альбом Прокидатися навесні.
Культурний оглядач Сергій Боричевський вважає цю платівку геніальною. Свої враження описує в рецензії для LiRoom.


     (засновок)

Генії — це не про розум, це жодним чином не зачіпає твоє его та не змагається з твоєю ерудованістю. Геніальність — це дух. Це бачення світу під іншим кутом. Бачення світу інакше. Тому це дисконект із більшістю. Людська реакція на це — максимальна з усіх сторін: максимальне захоплення чи максимальне нерозуміння, несприйняття як чужого, незвичного. До генія треба звикнути, щоб принаймні зрозуміти, не те що полюбити. Геніальність — це химерність духу. Це і боротьба себе звичайного із собою незвичайним. Людство завжди цікавилось новим, шукало нове, але й боялось його.

Те ж саме відбувається і з першим дебютним повноформатником Христини Халімонової Прокидатися навесні.

Давайте означимо: цю роботу не варто оцінювати лише з боку музики. Бо це не музичний твір, це мистецько-духовний акт: мінімалістична, але дуже чесна, тонка та сильна робота зі словом, голосом, музикою та емоціями. Без жодного зайвого видиху чи вдиху. Без зайвої тиші. Це розмова із самою собою, що поступово переростає у молитву, зачитану до світу. Що веде нас до народження чогось нового. Сповідь перед смертю і життям. Очищення задля воскресіння.

І у цьому пафосі немає надмірності. Надміру було б вимагати від Христини, тонкого емпата, веселощів та розмаїття у цей тяжкий для усіх нас час однієї спільної домінуючої емоції. Яку ніхто з артистів досі не наважується проговорити. Христина наважилась.

Причому, зробила це настільки життєствердно, як могла, як їй було дозволено тим вищим, з чого вона черпала сили та міць: увесь альбом прозвучав в до-мінорі, та до-мінор у Халімонової не сумний та похмурий, швидше самотній, інколи — відсторонений, іноді — зболений, але ця зболеність яскрава, явна, не сутінкова. У ній народжується надія. Ось вам і вся радість. Хіба цього не достатньо?

Це альбом прощання. Халімонова не змінюється, вона стирає всю себе минулу. Це прокидання із довгої сплячки. Не факт, що це заплановане прокидання. Можливо, спровоковане війною.

Це прощання з дитинством. Христина чіпляється за нього щосили з метою уберегтися від великого світу.

Це чітка емоційна палітра, настільки інтелігентна, що людині, звиклій слухати голосно, межує з беземоційністю. Коли одноманітність перетворюється в концепт. Коли концепт — виклик. Усвідомлений виклик.

Не геніальна, проте «потужна авторка з великим обдаруванням”, «діамант, що потребує огранки», — саме такими епітетами колеги по цеху заперечували геніальність Халімонової, зронену випадковою фразою слухача в мережу.

То ж, на прикладі Христини та її первістка хотілося б поговорити про межі та сентенцію геніальності.

Я б визначив два ключових інструменти, якими звертається до нас авторка: слово та голос. І ота сила поєднання кожного з цих інструментів, помножена на віртуозність володіння кожним із них окремо, насичена ритмом та мелодійною монотонністю музики, — тобто, тим, що не заважає ні голосу, ні тексту — й дає нам означення тієї геніальності. Все достатнє у своїй простоті. Бо це — Новий завіт, спроба спасіння, проговорена максимально доступно, на думку Христини. Та чи достатньо доступно?

     (слово)

Тексти Халімонової — це не вірші. Це саме тексти пісень, віршовані, з красивою ритмікою, зрозумілі та чіткі настільки, що самі по собі є музикою.

Аналізуючи їх, не просто не бачиш сенсу щось змінювати, а й не наважуєшся. Бо відчуваєш — ці тексти настільки належать авторці, що втрутитися у їхнє тло, зіткане з емоцій, наче з того тіла здирають шкіру, — щоб втрутитися сюди — треба самому це пережити. Та якщо ти пережив подібне, пропустив крізь себе — ти розумієш наскільки тонкими є матерії, з яких складається цей цілісний та болісний твір. Якщо ж не розумієш, то цілком може бути, що ритуальний перфоманс Халімонової назовеш «дитячим», підлітковим бунтом проти всіх. Так, це і є той бунт. Але назвати себе дитиною, зраненою, скаліченою, і при цьому оголосити месією — це і є той шлях муки, на який виходить справжній геній. Геній намагається витягнути норму у свою площину сприйняття. Площина пручається. Норма пручається. Вічний конфлікт. Досмертний двигун.

І. Прокидатися навесні

Очільний текст альбому. Перше ж слово — «жаль». «Я не одна із тих». Одразу і бачимо те підліткове зречення, бунтарське розділення на себе і них. Те, за що ми любимо рок-музику. За внутрішній протест. За протиставлення себе світу. Халімонова — це не романс, не бард, це сонграйтер на шляху Боба Ділана чи Джейсона Моліни, Паті Сміт та Курта Кобейна. За це ми полюбили Моррісона. І за їхнє месіанство також. Усі вони хотіли врятувати світ своєю музикою. І кожен став краплею в океані. То ж і Халімонова не здається. Вона йде проти течії. Вона розуміє, що цей шлях непокори усталеним очікуванням до саунду, до настрою, до хітовості, до вокальної манери — усе буде нею зруйновано і перезібрано з новою силою, здатною дивувати щось знову живе всередині. Плакати і сміятися.

Халімонова прокидається у світ, тисячоликий герой, кидаючи виклик йому та собі. Чи виграє вона цей двобій? Вряд чи. Але стане краплею в океані.

ІІ. Сонце сходить не там, де зійшло

«Хто ще не спить, у місці, якого нема?», — шукає Христина собі подібних у своїй порожнечі. То вона — рятівний круг чи потопельник?

«Погрійся», — каже Христина, роздаючи осколки тепла руками, скривавленими тими скалками. Тут вона свідомо чи ні оголошує себе Прометеєм, що несе вогонь крізь ніч у пошуку людей. І розуміє, що це вже було не раз. І кожного разу сонце шукали там, де воно сходило. Вона ж вказує інший напрям. Погляньте на сонце. Оця співзвучність із Моррісонівським очікуванням сонця. Очікування разом із людьми.

ІІІ. Колискова для батьків

Тут Христина намагається порвати з батьками (не читайте це слово буквально), порвати зі старим світом і оголосити себе вільною остаточно. Це можна розбирати з точки зору психології: донька співає колискову батькам, присипаючи їх, а не навпаки. Донька сильніша у цій спільній трагедії. Вона виживе, не зважаючи ні на що. Зранена, зболена та стривожена дитина все одно співає колискову своїм батькам, а не навпаки. Вона не просить її жаліти. Вона сильна.

І саме тут, вкінці третьої та на початку четвертої пісні – перша кульмінаційна точка альбому. І ми зробимо перерву в аналізі текстів та проговоримо кілька слів про другий інструмент.

    (голос)

Халімонова емоційно бездоганна всередині  тексту: це очевидна м’язева пам’ять, у якій збереглися пережиті спогади.

Перша пісня, голос рівний, у максимально спокійному тембрі, несамовито гордий у своїй залишеності.

«Хто ще не спить?», — запитує Христина абсолютно юначе, голос легкий, наче перший теплий весняний вітер, наче літнє надвечір’я. Цим голосом вона передає тугу за втраченими днями, за безкінечними сходами та заходами сонця десь там, далеко, а не тут, із нами. Так, це голос надвечір’я. Сонце заходить. Прямо тут. І ми це відчуваємо.

Материнським голосом дитина Халімонова співає колискову. Все ще спокійно, але перше «тато» звучить із надривом, нерви якого розгорнуться павутиною болю крізь весь альбом. Неймовірна ніжність у слові «мама», і тривога у слові «тато». Ніжність, тривога, ніжність, тривога, тривога, сон. Форте! Музика стає гучніше з кінця третьої пісні. Це ота сама кульмінаційна точка.

Сходами спускається голос донизу-доверху, дитина бігає сходами згори вниз. І на цих гойдалках голос рипить, роздвоюється, виє сиренами швидкої допомоги, повітряною тривогою. Такий надрив, чуттєвість була притаманні голосам клубу «27». Фантомні болі за (не?)прожитим життям.

«Говори зі мною», — низом голосу просить Халімонова із провалля своєї пам’яті. Пісня-сповідь про народження і вічну подорож. Кожну подальшу пісню, наче спускаючись разом із ліричним героєм у пекло, щоб витягти звідти хоча б дітей, голос Христини падає все нижче і нижче, проходить полем бою крізь біль та холод, крізь вічні народження та одвічну втому. І геніальність у тому, що ця подорож голосу абсолютно помітна. Розум любить розгадувати ребуси і Христина дозволяє розгадувати свій. І оця радість спільного пізнання, спільно пережитих почуттів і робить твір геніальним. Бо робить його невимовно близьким.

ІV. Повітряна тривога

І тривожним. Покидати дитинство важко. Це зіткнення інтроверта, відлюдника зі світом, поглинутим війною. Халімонова тривожиться разом із нами, тривожить нас, прощаючись із власним минулим. Коли у попередніх піснях це був діалог із внутрішнім голосом, тиха емоція, майже не помітне для світу прокидання, цією піснею вона говорить до нас. Та розділення все одно лишається. «Невже у ваших серцях немає бога?». Сама ж, розіп’ята власноручно, вона шукає бога там, де його немає – всередині людей. Ох, ця месіанське спроба врятувати усіх! Та вигаданий Халімоновою месія безсилий. Бо ніхто не дозволить позбавити себе фантомних болей. Ніколи. Бо навіть переплавлені на дзвони гармати лишаються грізною зброєю памяті.  

V. Поговори зі мною

Після Повітряної тривоги, оберненої голосом до людей, Халімонова повертається у блукання спогадами, непевністю та снами. Бореться зі страхом смерті та страхом прийняття рішень. Це вязка і не для всіх легка самотність, проговорена так, щоб про неї почули. Так, щоб її відчули. Але без жодних пояснень «чому?». Світ оголошується простим і від цього незбагненним, незатишним своєю невідомістю. Одвічний рух проти вітру. Одвічна залишеність на самоті. Попереду — лише смерть.

VI. Колискова для смерті

Розмова зі смертю, заспівана голосом юності, голос сурм, що нікуди не кличуть. Розмова сам на сам. Наприкінці Халімонова раптово зливається зі смертю і стає нею, і ось уже смерть співає колискову немічним і слабким. Коротка увертюра без початку і кінця, без страху смерті, бо смерть — це лише обов’язок.

VII. Не сьогодні

Пісня блукання, розгубленості; здається, цій пісні місце чи спочатку чи вкінці, наче вона вирвана з якоїсь іншої історії. Та Халімоновій не жаль. «Жаль — що це таке?». Посеред альбому авторка намагається зупинити сповідь, відкласти її хоча б на відстань «не сьогодні». Тут ми намагаємось знайти причину її стану. Адже, якщо комусь розповісти — стане легше. Та легше не стає, бо, замість вийти до людей, Христина переступає поріг всередину дому. Але й дім уже не дім. Лише храм творчості. Й, все ж, таки жаль: глянь, що наробила наша любов? Причина не проговорена вголос.

VIII. Не вини мене

Заспівана спершу низьким голосом злості, відчуженості, спроба прийняття розлуки. Пропрацювання розлуки. Пісня прощання. Пісня самовиправдання. Особиста пісня. Вона для однієї людини. Для Халімонової.

IX. Вимкни мої слова

Зрештою, творець зізнається у власному безсиллі перед часом. І все ще не хоче обирати сама. Не наважується промовити «так» або «ні», найліпше — вимкнути ці слова. Бо за словами — вчинки. А там — провалля. То ж Халімонова молить про допомогу, про одну із форм її — заборону. Вона хоче тиші. Голос зривається, обривається на півслові, задихається, захлинається, переходячи у стогін, завивання вітру,

X. Назавжди

що проноситься у наступну пісню живим багатоголоссям із темряви. І страху більше немає. Остання композиція, здається, — прощання. Світ проноситься повз і Христина намагається заснути знову, на цей раз Назавжди. Світ більше не цікавить. Круговерть снів перетворюється в пекло. І це вічне прокидання дзвенить колесами вагонів об зникаючу вдалині колію, перетворюється в гамір голосів.

Не даймо їй заснути.

У фіналі альбому звучить повторне, тверде та неодмінне «назавжди». Христина Халімонова прийшла до нас назавжди. Очевидно, що її музика, голос, емоції та слова будуть мінятися. Неодмінно, що вона знайде шлях до серця та розуму кожного.

і дещо про емоції

Це неймовірно експресивний альбом.

Халімонова позиціонує себе також як саундпродюсера. Вона й справді чудово, впевнено та абсолютно раціонально працює зі звуком. Ви чуєте рівно те, що вона хотіла, щоб ви почули. Кожен щось своє, але об’єднане однією метою, однією странгуляційною борозною на тілі вашої байдужості. Там, де сплять ваші душі. Вона звертається до нас теплим, низьким звуком — голос матері. Обрані ритми — наче хвилі, наче припливи та відпливи, ліниво чергуються у межах 3-5 малюнків. Але це не просто ритм. Можна прибрати вокальну частину міксу і чітко чуєш мелодії, маєш шаманську медитативність альта, його тривожність та красиву низьку середину, це осердя звуку, чисте і прозоре, де є голос, навколо нього — тепло — і тривожні їжаки струн — огортають усе це в кокон прокидання.

Халімонова свідомо ставить на перше місце в міксі голос. Вона говорить з допомогою музики, але не з музикою, а з вами. Музика, аранжування, саунд — усе працює на єдину мету — як, що і хто співає.

І щоб натякнути на свою прихильність до західної авторської музики, де-не-де альбомом розкидані натяки на ефекти — наче відзвук синтезатора, чи то голоси швидкої допомоги, чи плач зозуль, чи голосіння матерів. Тихі телефонні гудки без відповіді. Голос без нічого.

Халімонова творить перфоманс. Це той театр жорстокості Антонена Арто, в якому один актор поволі скидає з себе шкіру і натягує нову. Як і для Арто, для Халімонової існує одна реальність, у якій форма знищує саму себе. Де творчий акт отримує форму і одразу ж руйнує її.

У альбомі вибудована концертна композиція. Експресивність та потенційна хітовість, нерв пісень зростають від першої до десятої.

І в цьому, окрім пікової, вертикальної драматургії, криється і єдиний крихкий мінус альбому: коли скептикам намагаєшся донести велич альбому, приходиться інколи почати слухати з четвертої пісні, де вперше у альбомі до вокалу додається виразна експресія.

У альбомі немає пауз між піснями, наче вирвані інтро та коди, кожне слово пожирає і народжує наступне.

Так смерть перетікає в життя, а байдужість — в захоплення.

То це прокидання чи воскресіння? Чи повірите ви в ТАКУ месію? Ось вона, стоїть перед вами, чиста, не пізнана. Чи наважитесь пізнати її? Прийди і слухай.

Халімонова сьогодні — найкращий сонграйтер країни і талановитий саунд-продюсер. Якщо вам у її музиці чогось не вистачає — це зроблено свідомо. В тому числі, щоб провокувати вас, змушуючи вашу уяву працювати або ні. У піснях немає нічого зайвого. Але цей усвідомлений мінімалізм, – у ньому нуртує вибух емоцій, наче щось неживе б’ється в кришку труни у невимовній жазі життя.

Але Халімонова може бути іншою. Ось, приміром, також вона.

Це не гра в музику. Це — сама музика.

Це щось відокремлене від світу та самого артиста. Це щось не відокремлене від світу та самого артиста. Це театр. І це література. І це напрочуд музично у своїй досконалості. Халімонова не артист. Бо це не гра. Тут жива людина, що привселюдно спалила себе і воскресла. Прожила усе, щоб воскреснути в новому житті.

Прем’єра альбому, акт його спільного проживання відбудеться в театрі ДАХ 5 травня. Театральна сцена — також не випадковий вибір. Квитки за посиланням.

Нове життя Христини Халімонової.


Читайте також: Як Антоніо Лукіч перетворюється на головного режисера покоління 1990-х. Рецензія на фільм «Люксембург, Люксембург»

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Кіно
Ukraїner випустив документальний фільм про святкування Маланки на Буковині
Марічка Максимець Марічка Максимець
9 Січня, 2024
Плейлисти
Різдвяно-новорічний плейлист української музики
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
22 Грудня, 2023
Кіно
Закінчилася серія «Культурних понеділків». Що це і які проєкти перемогли?
Марічка Максимець Марічка Максимець
21 Грудня, 2023