«Культурний Десант», трек з Джошем Гоммі та як війна змінює сприйняття музики? Інтерв’ю з музикантом та військовим Олександром Ремезом

Олександр Ремез — музикант із Харкова, лідер гурту RvB (Руки’в брюки), співавтор шоу «Епоха Джазу» та проєкту Kyiv Rhythm Kings, а також композитор. З початком повномасштабного вторгнення він приєднався до територіальної оборони, а потім у складі ЗСУ брав участь у бойових діях на Луганщині, де отримав поранення. Наразі Олександр є художнім керівником харківського напрямку «Культурного Десанту».

На початку червня вийшов перший випуск нового шоу від «Культурного Десанту» — «Фронтова студія». У межах шоу Олександ Ремез створив трек Капелан, а в записі якого взяв участь Джош Гоммі, лідер гурту Queens of the Stone Age.

Як вдалося залучити Джоша Гоммі, чому Олександр Ремез приєднався до «Культурного десанту» та як війна змінює смаки й сприйняття музики — читайте в інтерв’ю журналістки Марічки Максимець з Олександром Ремезом.

Що входить безпосередньо у ваші обов’язки як керівника харківського напрямку «Культурного Десанту»?

У нас є керівник і художник-керівник. Власне, я також художник-керівник. Домовляюся про заходи, слідкую за виконанням завдань артистів моєї групи: коли й де мають відбутися виступи. Є ще задачі від керівництва «Культурного Десанту». Наприклад, створення мотиваційних пісень, гімнів бригад, чи пісень в підтримку чогось, в підтримку Харкова, наприклад. Зараз веду перемовини зі знаковими харків’янами, щоб зняти їх в кліпі. Це має бути і Гамлет, і Жадан, і інші знакові люди для Харкова.

А якою організованою подією в межах «Культурного Десанту» ви пишаєтеся найбільше?  

Найчастіше це заходи для військових. Нещодавно у нас був захід із батальйоном зі засуджених. І я здивувався, наскільки це була чемна публіка, уважна, вмотивована. Одному з них залишалося відбути ще один місяць від 10 років, які йому присудили. Йому казали ще місяць потерпіти й поїхати додому. А він каже, що хоче зробити щось для країни, хоче захищати. 

Військо — це досить таки грубий зріз суспільства: від інтелігенції до людей, які не дуже знали, що робити зі своїм життям. 

Як змінилося ваше сприйняття культурних заходів після приєднання до «Культурного Десанту» і що вплинуло на ці зміни?

На мою першу подію «Культурного Десанту» мене вмовив піти Андрій Дмитренко з гурту adm:t. Я думав, що воно мені не треба, але пішов. Тоді виступала бандуристка Інна Іщенко і вона між піснями говорила про долю бандуристів в Україні, як радянська влада їх знищувала, про репресії та історію.

На той момент, виконуючи постійні завдання, накази, за різною військовою бюрократією, я вже забув, чому я у війську. А потім згадав, що ми тут не даємо цьому статися знову. Я знову зрозумів важливість свого вибору, мене це надихнуло.

З того моменту я згадав, як сильно на нас впливає культура. Навіть у складні моменти всі щось наспівують. Поранену людину везуть, їй кажуть: «Роби щось, говори з нами, хочеш — співай». І людина починає співати свою улюблену пісню. Це все ж таки сила.

У межах нового шоу «Культурного Десанту», «Фронтова студія», ви випустили трек «Капелан». І в записі пісні взяв участь Джош Гоммі з гурту Queen of the Stone Age. Як вдалося вийти на комунікацію із ним? 

Коли ми записували трек, то саунд-продюсер Саша Чемеров сказав, що було б прикольно взяти якогось гітариста, наприклад, з The Black Keys. У мене раніше, перед військом, була мрія потрапити на студію Дена Ауербаха, учасника гурту. А Коля Сєрга — дуже впевнена людина. Він сказав, що щось придумає і зв’язався з Шоном Пеном. Шон каже: «Не знаю, як The Black Keys, але є Queen of the Stone Age». Ми надіслали йому нехудожній переклад пісні, щоб він розумів, про що йдеться. І він погодився. Я навіть з ним не розмовляв, але ми існуємо на одному записі. Я досі не можу вкласти це собі в макітру.

«Коли ми записували пісню “Капелан” в нашому музбусі біля Ізюма, ми думали, як її доповнити та наситити. Саша Чемеров запропонував, що варто дописати гітарну партію когось з фірмачів. Було би прикольно The Black Keys по стилю. Я сказав, що будемо шукати і подзвонив Шону Пену. Я дружу з ним, набрав і сказав, що потрібна гітара від вокаліста The Black Keys. Шон каже, що я його не знаю, але знаю Джоша Гоммі з Queens of the Stone Age, підійде? Я сказав, що підійде. Він такий: о’кей, я з ним переговорю. Потім Пен повернувся і сказав, що Джош згоден. Він зараз в турі, знайде можливість в перерві між гастролями й запише. І ми чекали-чекали, потім в нього дійсно був вихідний, в який він заїхав на студію. Все зняв, все записав, скинув і це була тотальна сила. Джош Гоммі — Божина!», — каже Миколай Сєрга у коментарі для Лірум.

Ви говорили про пісню на підтримку Харкова зі знаковими жителями міста. Чи важливо зараз розмежовувати українську творчість на регіони, звідки вона походить?

І так, і ні. Просто вся культура сконцентрувалася в Києві. В Америці, наприклад, в кожному штаті своя історія. Там нема такого, що якщо ти хочеш бути фултайм-артистом — маєш обов’язково поїхати в Нью-Йорк. Ти можеш жити в Каліфорнії, у Мемфісі, будь-де. А у нас чомусь, щоб бути діячем культурним, єдиний шлях — це жити у столиці. Є, звісно, винятки, як Жадан, як «Пиріг і Батіг», наприклад. 

Харків зараз дуже сильно потерпає від агресії. І дух людей, які тут мешкають — ні з чим не порівняти. Тут всю ніч можуть бути обстріли, а вранці ти їдеш, а жіночки садять квіти просто біля дороги, щоб було красиво. І це викликає непідробну повагу.

Багато митців у перші місяці повномасштабного вторгнення казали, що було не до творчості, попри те, що мистецтво часто є рефлексією на події. Як ви пояснюєте парадокс, коли на фоні емоційних потрясінь не виникає бажання перетворювати їх на мистецтво?

Так, були навіть ті, хто не міг собі дати раду два роки. І мені це трохи навіть дивно. Чому настільки довго? Я бачив, як через рік від початку повномасштабного, один джазовий артист писав, що ніяк не може знайти натхнення. Хіба в нього нема страху смерті? Нема страху того, що він нічого не залишить після себе?

У мене так само не було перший час бажання щось писати, не до музики було. І я розумію, чому —  бо це був новий досвід, нова реальність, з якою я не хотів погоджуватися. Я поставився до неї, як до чогось тимчасового, але це тимчасове почало затягуватися, і я тільки нещодавно прийняв, що це — частина мого життя. 

Для мене писати пісні — означає жити. Десь менш як місяць від початку повномасштабного, я стояв на перекурі й наспівував Джолін Доллі Партон. А тоді всі навколо говорили про озброєння: байрактари, джавеліни. І я замінив Джолін на джавелін. Ця пісня і зрушила мене з творчої паузи. 

Згодом у свого ротного попросив дозволу привезти гітару, я ж не прийшов з нею в ТРО. Він дозволив, тільки за умови, що я напишу гімн для нашої роти. Мене так вражала вся ця кількість різних людей, які об’єдналися і стали побратимами, що я з радістю погодився. 

Про страх смерті. Чи з’явилася у вас якась мета або ідея проєкту, щось, що ви б хотіли залишити після себе? 

Мені хочеться створювати таку музику, яка б допомагала людям вивозити. Яка б змальовувала шляхетні моменти наших бійців. Хочеться змальовувати майбутнє, мрійливі пісні робити. Уже зараз, коли я граю свої пісні, я бачу, що люди розчулюються. Це дуже добре. Бо у війську ми всі тримаємося такого вузького спектра емоцій і не даємо собі пожалітися, постраждати, веселитися. Нашими заходами ми дозволяємо людям хоча б на невеликий проміжок часу вивільнити ці емоції. Бо вони ж накопичуються і з цього нічого доброго не вийде.

Ви говорили, що першою емоцією, на початку повномасштабного, у вас була агресія. Чи є у творчості етапи сприйняття стресу? 

Певно, так. У мене була і агресія, і сум. Я іноді повертаюся або до одного, або до іншого. Але також були якісь теплі емоції: коли в мене була відпустка після поранення. У той період мені здавалося, що я живу найкраще життя. Це кілька тижнів, під час яких я лиш записувався на студії, гуляв, їв, іноді зустрічався з друзями. Я тоді думав, що хочу так жити. Потім, звісно, я знову ж повернувся до реальності. Але я вірю, що чим важчий період ми проходимо, тим легше потім буде жити. 

Чи може творчість формувати наратив подій? Під час Революції Гідності гімном була трагічна «Пливе кача», а з початком повномасштабного ми співали мотивувальну «Червону калину». Чи впливає творчість на сприйняття історичних подій публікою, чи навпаки — творчість відповідає запитам аудиторії?

Звісно, на запити є реакція. Натхнення ж може бути різним. Ти можеш надихнутися від того, що: «О, наші дали просратися, треба це визначити й ще підбадьорити їх». Але, дійсно, саме жалобні пісні ми відкладаємо, так само як люди у війську відкладають скарги, смуток, жалобу за своїми побратимами, які загинули. Повною мірою всі хочуть цим зайнятися після закінчення війни. Тому і творчість зараз на це не реагує, хоч і сказати хочеться.

Я читав збірку «Вірші з бійниці» Максима «Далі» Кривцова. Купив ще коли він був живий. У мене сльози наверталися під час прочитання. Там багато про смерть. І тоді я думав, що не можна так, не на часі. Але у «Далі» іншого часу не було. Можливо, він це відчував якоюсь мірою. 

Ви говорили в одному з інтерв’ю про те, що ви не можете грати те, що було до цього: не хочете змішувати те, що відбувалося раніше і те, що зараз. Чи доречно зараз творити не лише про війну? 

Мені здається, що так. Нашу культуру треба підіймати, максимально розповсюджувати. Зараз більше, ніж раніше, поважають українську музику, творчість загалом і хочеться, щоб це було не тільки через війну, щоб так було і надалі. Від наративу про те, «у нас нічого гарного нема, будемо слухати тільки закордонне» мені завжди було прикро.

Тоді назвіть декілька треків чи виконавців, які стали для вас відкриттям після повномасштабного. Або поетів, бо ви неодноразово згадували поезію під час розмови. 

Іздрик. Мені дуже сподобалося Це, до речі, один із небагатьох поетів, в якого декламування і зміст самих віршів дуже гарно синхронізовані. От там не хочеться підставити якусь іншу людину, щоб вона задекламувала, все прямо просто ідеально. Мені він дуже сподобався різноманітністю своєю і чіткістю віршів, виразом своїх думок. 

Павличко. Він же був в УПА ще підлітком, а потім почав мистецтву та культурі приділяти більше уваги. І в нього є вірш «Рубаї», він про те, як за ним все життя женуться сумління, що він залишив зброю та став займатися культурою. Просто геніальний вірш.

По піснях: я відкрив для себе Tember Blanche. Мені Пролог дуже сподобалася. Пиріг і Батіг, особливо подобається їхня Полюби. Я навіть подумав блюзову версію цієї пісні зробити.

Як змінювалося взагалі ваше сприйняття музики й смаки за час війни? 

Тут якраз й була історія зі зміною емоцій: агресія, потім відчуження, прийняття. Був якийсь момент, коли мені хотілося меланхолійної музики, якогось інді-фолку чи кантрі. Для мене чомусь було таким особистим «моральним забезпеченням» увімкнути якусь таку музику і повільно поїздити по місту. Мені реально від цього було добре. Це було сумно, але добре.

Потім зрозумів, що це, мабуть, тому, що я не міг дозволити собі сумувати про якісь звичайні речі. Я у війську, тут є значно гірші ситуації, я не міг посумувати про щось таке звичайне, як, наприклад, те, що закінчується літо. Мені цього не вистачало. Це розкіш. І іноді я собі цю розкіш дозволяв. А оскільки я нещодавно прийняв, що це не якась тимчасова реальність скривлена, то я потроху почав повертатися. Зараз хочу написати рок-н-рольну пісню про військові тачки.

Під час свого інтерв’ю фронтмен гурту «Бетон» Андрій Жолоб сказав, що нам була потрібна ця війна, щоб усвідомити себе як націю, зокрема в культурному аспекті. Ми зрозуміли важливість цього тільки після катастрофи. Чи є ризик, що ми знову приймемо щось російське і як цьому протистояти?

Мене це теж дуже бентежить. На жаль, я залишаю цьому місце бути, щоб не бути дуже сильно травмованим, якщо таке станеться. Чесно кажучи, не знаю як реагуватиму. Здається, буду тим шизанутим дідом, який буде ходити й на всіх варнякати. Я зараз вже це роблю, коли буваю в Києві, і хтось там російською говорить.

Але тут треба знайти якийсь баланс, щоб не було, такого, коли щось забороняєш. Бо для деяких заборонений плід — дуже солодкий. Треба навчитися до цього ставитися спокійно. Перемагати якістю. Є ось таке, а є — краще. Хоча, звісно, елемент свідомості все ж таки має бути. Ніхто не має забувати про це.

До цього нам допомагали забувати про наш досвід радянська влада, росіяни, яких нам підселяли, умови, які нам ставили. Але зараз маємо бути вільною від впливу Росії країною. Головне, щоб гарно працювала наша СБУ і захищала нас від ІПСО. 

---

Читайте також: Спогади про «сумно?». Частина друга: музика