Тут усе наше життя: 10 віршів Павла Коробчука зі збірки «Навій»

У новій книжці Павла Коробчука «Навій», яка вийшла у видавництві Віхола, зібрані його поезії останніх п’яти років. 

«Війна і мирне життя. Літо й лютий. Фронт і тил. Пам’ять і передчуття. Тексти Павла сплітаються в полотно, на якому вимальовується загальний візерунок — усе наше життя, яким воно було, яким є зараз», — йдеться в анотації.  

Навій — це вал у ткацькому верстаті, на якому тримається основа полотна. Того самого поетичного полотна, яке за допомогою слів творить поет. Кожен текст — нова нитка. І лише відступивши на кілька кроків, можна зрозуміти, яку картину вони разом складають.

У співпраці з видавництвом Віхола публікуємо добірку віршів зі збірки. 

коли закінчиться війна я буду малювати картини
на обстріляному березі приморського міста
а я буду в поліському лісі збирати малину
обережно щоб не було розтяжки розгортатиму листя

я буду виховувати дітей — світлими і цікавими
а я буду відновлювати пошкоджені трамвайні лінії
а я як і раніше буду баристою готуватиму каву
коли поверну автомат і якщо кавʼярня вціліє

а я лишуся у благодійництві а я продовжу в логістиці
а я і далі повертатиму людей у нормальні психічні стани
а я буду молитися в мені молитва за кожного поміститься
всі ми бачимо себе після війни всі ми — одностайні

а я буду дивитися на мою улюблену країну з небес
а я — з глибини століть а я — з зали слухань Божого суду
а я — з купальських багать а я — з прадавніх словес
а я колись народжуся виросту і теж — буду

а я буду повторювати прізвища та імена
дякуючи героям які вижили і які ні
про те що буде коли закінчиться війна
найвідчайдушніше мріється на війні

***

який сьогодні день?

На перший день він створив вечерю.
На двох, при свічках, солодкі коктейлі.
Не встиг ще створити палац —
мерехтіли в печері при полум’ї тіні на стелі.

На другий день він створив весілля.
Із заметіллю зливалася сукня.
Родини гуляли, грали музики,
Бабуся тримала за руку красуню.

На третій день створили дитину.
Бігала в полі, гралась ляльками
і закликала своє ластовиння
дружити з метеликами і жуками.

Яким би барвистим не був метелик,
яким би спекотним здавалося літо —
усім їхнім планам сміявся в обличчя
і в день четвертий створив конфлікти.

На п’ятий день він створив розлуку.
А також створив планету і обрій,
Щоб можна було ходити за нього,
Але побачив, що це не добре.

На шостий день він створив смирення
і трохи те саме, що й у понеділок:
печеру, обійми, долоню в долоні,
а також посклеював кілька тарілок.

На сьомий день їх ніде не стало.
Забрав відпочити в свої широти.
Не встиг роззирнутись, а вже — неділя.
Не встиг подрімати, а вже — до роботи.

І знову заграють скрипки в завірюсі,
іншого Всесвіту він не створить, —
за руку візьме ту, що бігала в полі,
ось та, що була молодою в вівторок.

***

коли буде весна і прийде тепло
хочу дарувати тобі букети
але спершу нехай наша ппо
зібʼє усі ворожі ракети

хочу зустрічати тебе на пероні
в річці вечірній з тобою купатися
але мені потрібно в тероборону
а тобі — евакуюватися

коли буде літо і тиша у двориках
хочу пестити тебе на світанку
але спершу нехай кінчені орки
згорять у своїх довбаних танках

ніхто не забуде майбутне життя
ніхто не стане смиренним
чекаємо виходу з укриття
цілуємося під сиренами

***

Поки вони воюють — пий воду такими ж розміреними ковтками, як і до війни.
Поки вони ходять в тил ворога — лягай під ту ж теплу і мʼяку ковдру, що і до війни.
Поки вони вмирають, живи, просто живи, як і раніше.
Вони ж воюють також і для цього.

Ні, все одно не вийде так, як було до війни.
Ні, не вийде ковтати воду так само.
Ні, не вийде любити так само.
Ні, не вийде ненавидіти так само.

Так, не вийде.
Але вода лишилася водою.
Але любов лишилася любов’ю.

***

Пиши вірші так, ніби нещодавно був щасливим,
ніби ще пам’ятаєш, як це — любити від початку і до кінця,
ніби щойно забігав у холодну квітневу зливу,
пиши, витирай краплини з лиця.

Пиши, хай між словами шелестить висока трава,
хай між словами лягають стежки і лунко скриплять ліси,
хай з-за горизонту видніється музика хорова,
пиши, додавай в нотний стан голоси.

Пиши так, ніби у вас іще не було суперечок,
ніби ніхто нічого не винен, ніхто нікому не бреше.
Пиши так, ніби пишеш останнє речення
про те, що колись сказав їй уперше.

Записуй усе те приємне, що сталось у квітні,
втопися у списаних аркушах, розкиданих на столі.
Пам’яті треба папір — спогади з часом стають непомітні,
як розбита мошка на лобовому склі.

Пиши про молодість, ніщо інше не робило тебе дорослим,
ніщо інше не відкривало стільки болісних одкровень,
у квітневій зливі ти бігав радісний, але босий,
і дихання забивалось, не вистачало легень,

горло захворівало, з’являлись симптоми застуди.
Пиши вірші — цю життєво важливу дурницю,
пиши між нападами кашлю, в проміжках амплітуди,
нагадуй з останніх сил, де ви мріяли опинитися.

Пиши, не важливий сенс, якщо буде полегшення.
Пиши, бо віч-на-віч не скажеш настільки відверто.
Пиши, якщо не можеш говорити, мовчиш ошелешено.
Пиши, якщо горло роздерте.

***

Завтра нарешті це станеться. Потепліє. Розтане.
Перетвориться на інакше. Стане колишнім.
Вічність існує за рахунок змін агрегатного стану.
Вічність — це емоції, у яких ми живемо. Та інше.

Все живе заворушиться: світлячки у вечірній савані,
птахи, замкнені на горизонт, пацієнт у сусідній палаті,
на тоненькій корі, під якою вирують лава й вулкани,
під небом, за яким гудуть товсті струни галактик.

Буде простіше. Буде легше. Видихнуто. М’яко.
Щокою до космосу. Вірністю до плеча. Світліше.
Буде домашніше. Усі усім прабабуся. Усі усім батько.
Пригорнути до себе. Промовити добрі слова. Та інше.

Буде так, як до вранішнього народження.
Буде тепло. Як тільки не буде. Дивовижно.
Буде так, що віра прийде до кожного
і цілуватиме тричі в улюблену книжку.

Прийде нова тутешність. Зелений попіл.
Дотягнеться на пальчиках до порожньої ніші
і вкладе в неї те, що так довго відкладалось на потім:
любов, світлячків у вечірній савані, а також все інше.

***

Ми лежатимем вічно на цих прибережних пісках.
Це серпневе проміння протягує нам свої стебла.
Ластовиння вкриває від сонця, від річки — луска.
Хто тут довше, той глибше — лежить під засипаним небом.

Хтось забув тут сандалю — дитина чи грецький мудрець.
В тебе теж загубились сережки з малюнком черешні.
Їх я довго шукав, аж насипав піщаних фортець,
І у надрах побачив, що я їх шукав тут не перший.

Нам підморгує риб’ячим боком велика ріка.
У близькій мілині блискотять копійки і ключі.
Нас проміння лоскоче, його оксамитна рука.
І подумати боязко, що нас чекає вночі.

Ось дитячі сліди дріботять від лепехи і далі.
А дорослі сліди пропадають за тою вербою.
Ми лежатимем тут, мов сережки, ключі чи сандалі.
Головне, щоби пара чи зв’язка, щоб поруч, з тобою.

***

Хлопчина в безкрайньому полі розламує навпіл хлібину.
Підносить до вуст шматочок, завмирає на кілька секунд.
Запах пахкий нагадує обійми, кохану людину,
ніжність, таку приємну, постіль, таку шарудку.

На дотик цей м’якуш схожий на щоки, шию і груди.
На вигляд — ранкове сонце і шкіру, також ранкову,
що світить щодня яскраво, золочено і звідусюди,
кружляє зі сходу до заходу, по світобудовному колу.

У хлопця порепані пальці, обличчя у нього обвітрене.
З дитинства він трудиться тут — на цьому клапті землі.
В його голові спокійно, там збіжжя лежить розмірено.
Ці тисячі колосків — наймудріші його вчителі.

Століття минають, а він — незрушний у цьому житі,
усе старовинним стає, таке чорно-біле й німе.
Ці кілька секунд спливуть, тепер він вдоволений, ситий,
вкладе цей шматок у вуста, прицмокне й наступний візьме.

І знову в безкрайому полі підносить до вуст шматочок,
Жує його і проживає за кілька секунд чи діб.
На колір цей м’якуш — годинник з дрібненьких піщаних точок.
Ми борошно, збіжжя і зерна, а потім ми свіжий хліб.

***

Суха різьба

під Новим Світом я почав
вирізьблювати з дерев’яної палички
обручку

а через тиждень
на Лисячій бухті
закінчив

щодня на самоті серед хвої працював ножем
особливо складно було витесати сякий-такий візерунок
і дірочку, щоб гарно сідала на палець
а потім ховав на ніч під камінь

і ось в останню ніч нашої подорожі
я був п’яний
а як ще робити пропозицію
ми обоє були п’яні

повів її на гору Нюшка
це зараз я знаю, як цю гору називають
а тоді це був просто красивий пагорб
поміж безмежжями гір і моря
просльозився, коли гуглив назву на супутниковій карті

і вже на горі я тоді вперше в житті побачив
справжніх світляків
десятки смарагдових брошок, що осяювали нашу стежку
сподіваюся, що бачив їх не востаннє

зараз у мене немає ні Криму
ні дружини
ні дерев’яної обручки

є лише цей вирізьблений вірш

***

запустила

Там, де літо перегорнуло останню із найспекотніших хвиль,
схожих на друзки розбитого скла, що ворушаться в річці,
стояла жінка, старша за русла річок на відстані сотень
миль, і тримала в долоні щось, заплетене у вербовій різці.

В її зіницях блимали давні тутешні події — воєнні баталії,
мисливські засідки, потопельники в плесі,
на неї сідали метелики, комахи повзли вище талії,
в долоні тримала щось непомітне, мов гніздо у лепесі.

А коли споночіло і вітер заснув під крилом у птиці,
і кожен підземний господар пірнув до своєї нори,
жінка стулила долоню, скліпила прозорі зіниці
і прихилила чоло до небесної, в зорях, кори.

…Там, де з-під снігу виднілися перші рослини й свобода,
на тому самому місці, стояла жінка, їй нікуди йти додому.
А коли перша крижина від’єдналась від світового льоду,
верба проросла з долоні і запустила усе по-новому.

---

Павло Коробчук – письменник і музикант. Автор поетичних книжок «Хвоя», «Мерехтіло», «Динозавр», «Кайфологія», «Цілодобово» (з Б.-О. Горобчуком та О. Коцаревим), «Натщенебо», романів «Ключові клапани», «Море для шульги», книги оповідань «Священна книга гоповідань», а також, як Korobro. Павло є автором музичних альбомів Horobro, Zoovsim, Червонозем.

---

Читайте також: Літературна премія «Зустріч 2023» оголосила шортлист фіналістів