Головна
>
Кіно
>

«Хочу, щоб не нам привозили фільми, а ми возили їх світу». Андрій Волик про Мандрівний на Прикарпатті та боротьбу з упередженнями

«Хочу, щоб не нам привозили фільми, а ми возили їх світу». Андрій Волик про Мандрівний на Прикарпатті та боротьбу з упередженнями

З жовтня в Україні триває ювілейний Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Формат Мандрівного існує вже 20 років, тож з цієї нагоди команда Мандрівного та Лірум підготували спецпроєкт «Любов, правда і відеокасети» — спогади про 20 років роботи Мандрівного Docudays UA. Це збірка 5 розмов із регіональними координаторами й засновниками фестивалю. 

Герой четвертої розмови регіональний координатор, журналіст та громадський діяч Андрій Волик. 

Про найважчий період за час роботи з Мандрівним, організацію фестивалю на Прикарпатті, боротьбу з упередженнями та інше — читайте у розмові Ксенії Опрі з Андрієм Воликом.

Чи просто організувати фестиваль на Прикарпатті?

Міркуючи про спогади Мандрівного, одразу спадають на думку виклики, з якими ми стикалися як організатори. У 2018 році мав відбутися закритий показ в Івано-Франківську, фільм стосувався прав ЛГБТК+ спільноти, ми не розголошували на широкий загал місце та час зустрічі з огляду на  безпеку. Але що цікаво, інформація все ж якось «просочилася» і нам почали погрожувати. Попереджали, що на цей захід завітають праворадикальні організації, які дуже агресивні щодо ЛГБТ+, залякували, щоб готувалися. Спершу про це мені розповіли просто знайомі журналісти при випадковій зустрічі у супермаркеті. Я тоді відповів: «Нехай приходять, будемо говорити». 

Ми не скасовували фільм про права ЛГБТ+ і ніхто з провокаторів так і не прийшов до нас. Це була перша подія, коли я зіткнувся із погрозами. На інших заходах у 2021 році зустріч з опонентами все ж відбулася. Ми робили адвокаційну кампанію з протидії мові ворожнечі на Прикарпатті. Наша організація відома як правозахисна, але не всі розуміють, що це означає, — нам погрожували, що «до нас прийдуть». Ми робили покази й дискусії у смт  Долина, потім в Коломиї, туди завітали представники місцевої праворадикальної спільноти. Вони й фільм дивилися, і включилися в обговорення, намагалися спровокувати конфлікт, наша дискусія була палка, я б сказав — «на піку».

Це було декілька років тому, але зараз, мені здається, під час повномасштабного вторгнення до глядачів Мандрівного поступово приходить розуміння, що права людини не є «загрозою» для якихось окремих спільнот людей. Навпаки, це цінність, на якій ми маємо зійтися — і ЛГБТ+, і праворадикали й усі інші люди з різними поглядами. Тільки так Україна зможе стати правовою державою і наші права будуть захищеними. Ми маємо бути партнерами, а не антагоністами один до одного. Тому я відкритий до діалогу і вірю в те, що зміни відбудуться. Ми всі працюємо для однієї мети, на благо України.

Як особисто у вас починалася дружба з Мандрівним фестивалем, в якому році, регіоні України, можливо, у якомусь пам’ятному місці?

Світлина з архіву Мандрівного Docudays UA на Прикарпатті

Моє знайомство з фестивалем відбулося у 2017 році. Я тоді тільки почав працювати в громадському секторі. Наша організація ГО «Стан» була партнером фестивалю. Я допомагав своїй колежанці з висвітленням Мандрівного у медіа, ми писали про фестиваль, допомагали в організації подій. Я тоді вперше усвідомив, що документальне кіно абсолютно не таке, яким його собі уявляв у дитинстві, тобто, нудним, на якому ти засинаєш. Насправді ж виявилося: документалістика захоплює. Ці фільми спонукають до переосмислення, здавалося б, очевидних речей. Вони розвивають діалог, розпалюють дискусії, активізують та провокують зміни. 

Я знаю, що наша організація з фестивалем працює дуже давно, це розпочалося ще в Луганську. Тоді ми були протестно-літературним гуртом неформалів, а з 2014 року релокувалися до Івано-Франківська і виросли до громадської організації, яка об’єднує правозахисників, правозахисниць, діячів та діячок культури по всій Україні.  

Чим займається ваша організація нині?

Я в ГО «Стан» відповідальний за медіа, це один із напрямів, в якому ми працюємо. Також я координатор Мандрівного фестивалю в області й модератор кіноклубу Docudays UA Мережі DOCU/CLUB. Мені дуже близька тема протидії мові ворожнечі. Нас оточують нетолерантні агресивні стереотипи, це провокує конфлікти. Ми проводимо діалогові акції, намагаємося через різні проєкти «садити людей за один стіл переговорів», щоб опозиційні групи людей розмовляли одне з одним. Щоб громади комунікували, приймали рішення відкрито, узгоджено. Ми запрошували поліцію на наші покази як глядачів, тобто, враховували думку і тих, чиї права треба захищати, та людей, які мали б захищати ці права. 

Проєкт видання «Анатомія цінностей» від ГО «Стан»

До повномасштабного вторгнення ми більше займалися неформальною освітою. Допомагали організаціям або активістам, які роблять перші кроки в громадському секторі, навчали їх в різних сферах культури, правозахисній галузі, вчили соціального підприємництва. Зараз у нас ще додався гуманітарний напрямок, ми надаємо психосоціальну підтримку, опікуємося шелтерами. ГО «Стан» довіряють, вдалося знайти підтримку за кордоном, ресурси, і наша команда дуже розширилася.

Ми не очікували, що колись станемо займатися і «кризовими» заходами. Щоб наші співгромадяни та співгромадянки, які втратили дім через повномасштабне вторгнення, мали де жити та що їсти, щоб були забезпечені не просто елементарними умовами, але й комфортними та гідними для людини. Мені здається, багато організацій, які раніше займалися одним напрямом діяльності, зараз трансформувалися для нашої спільної мети — опору ворогу й допомозі українцям та українкам. Ми активні не тільки в Івано-Франківській області, а також на Закарпатті, маючи контакти регіональних партнерів, ми змогли допомагати людям в Чернівецькій області, Житомирській в Бердичеві, на Волині у Володимирі. У Запоріжжі ми організували підтримку харчування для людей. Думаю, що хоч і несподівано, але наші зміни діяльності в організації цінні й потрібні людям і наша робота продовжується. 

Чи вплинув саме Мандрівний якимось чином на рішення, які ви приймали у своїй основній діяльності або, можливо, в особистому житті?

Коли я розпочав працювати з темою прав людини на Мандрівному, мені захотілося вдосконалюватися у цьому. От ми говоримо «права людини» — що це? Як конкретна людина може їх захищати? Як відчувати, розуміти, що вони порушуються? Ми звикли до деяких порушень прав людини й, на жаль, вже не вважаємо це за проблему. Думаємо, що у нас «такі традиції», «культура» і «нічого такого» в цьому ніби й немає. Або ми відчуваємо, що щось не так, проте не знаємо, як діяти, думаємо, що окрема людина не може на це вплинути. Пізнання, заглиблення у тему прав людини допомагають позбутися цих упереджень.

Для мене особистим досягненням є завершення навчання в Чернігівському домі з прав людини. Я поки що не можу назвати себе правозахисником, я громадський діяч, але я роблю кроки у цьому напрямку, проходжу курси навчання для того, щоб розуміти права людини на глибшому рівні. Фестиваль просто допоміг мені усвідомити, що для мене це є великою цінністю.

На вашу думку, у чому полягає унікальність Мандрівного фестивалю?

Документальні фільми тут представлені в абсолютно іншому форматі. Це унікальні, відібрані стрічки високої якості, які ми можемо побачити тільки на фестивалі. Ми демонструємо кіно у регіонах безкоштовно, так що це доступно для всіх. Можна подивитися фільми дійсно світового масштабу, зустрітися з людьми, які резонують з тобою на схожому напрямку, знайти партнерів для професійної діяльності. Або навпаки — подискутувати з кимось, хто має протилежну думку. Мені здається, що Мандрівний фестиваль — це майданчик, де може початися перша зміна у свідомості людей, коли вони дивляться фільм, дискутують і потім, якщо є ще сила довести справу до кінця — домовляються далі щось робити гуртом для суспільства. Фестиваль дає поштовх до цього — бажання бути активним чи активною. Фільми Docudays UA не завжди приємні, але часто вони виконують важливу роль — допомагають побачити й усвідомити наші суспільні проблеми.

Світлина з архіву Мандрівного Docudays UA на Прикарпатті

Минулого року ми показували фільм «І кожна річка». Він нагадує про питання ставлення до природи, до якості того місця, де ми всі будемо жити. Нині всі наші сили ми вкладаємо в те, щоб захищати свою державу та перемогти ворога, але думати про те, як будувати нову країну, варто вже зараз. До цього фільму я так глибоко не задумувався про масштаби екологічної проблеми. Хтось міг сказати: «Ну, там десь скидають нечистоти в річку, ну, так хай скидають, це ж не в нас». У цьому кіно показані кричущі наслідки такого ставлення для України, це охоплює майже всі регіони, це не десь там далеко, а в тому числі й у нас на Прикарпатті. До речі, для мене це було відкриттям, тому що ми звикли думати, що в гірських річках вода чиста. А тут розкрилася зовсім неочікувана правда, а це означає, що фільм сприяє цій дискусії й спонукає нас до змін у першу чергу на рівні світогляду й ставлення до «твоєї річки».

Я вважаю, що Мандрівний Docudays UA — це велике ком’юніті. До речі, повномасштабне вторгнення показало, що ми є не тільки колегами та колежанками по фестивалю, але ще й близькими людьми, які завжди готові підтримати та допомогти одне одному. Ми з першого дня обмінювалися у робочих чатах новинами про кожного та кожну — кому вдалося виїхали з небезпечних міст, хто потребує прихистку, хто пішов боронити нашу країну. Це дуже важливо. Я знайшов друзів та подруг, з якими ми багато років підтримуємо контакт не тільки для роботи, хоча у професійному вимірі я також здобув надійні та теплі партнерства саме тут.

Поділіться, будь ласка, який фільм вас найбільше всього вразив за ці роки?

Це стрічка «Боротьба Джамали». Через дуже особисту історію музичної виконавиці кіно розповідає трагедію кримських татар. Це варто побачити та відчути на власні очі й це для мене також про діалог і емпатію, позбавлення упереджень. 

Який період був для вас найважчим під час роботи над фестивалем і чому?

Мої перші роки з Мандрівним були складними, адже тоді було важко знайти аудиторію. Більшість людей, як і я колись, думали, що документалістика — це нудно. У нас є дуже круті фільми, а як зробити так, щоб на ці фільми приходили люди? Як донести цінність цих стрічок? І ти робиш дуже багато під час організації фестивалю і хочеш, щоб ці стрічки побачило якнайбільше глядачів та глядачок. На початку це вдавалося не завжди. Але потім прийшло усвідомлення, що, мабуть, приходять ті, кому це треба побачити. Важливі не так повні зали, а те, що приходять люди, які дійсно усвідомлюють цінність цих стрічок. Які готові дискутувати й готові діяти після цього. 

Звісно, мені б хотілося, щоб цей фестиваль продовжувався, щоб він розвивався і разом із цим збільшувалася аудиторія. Але перші роки було трошки важкувато. Бо я думав, що якщо мені це настільки цікаво, то і всім так само цікаво, що кожен та кожна однаково сильно разом зі мною люблять документальні фільми. Коли я приїхав уперше на фестиваль у Київ та побачив ту кількість людей, які приходять дивитися документалістику, довжелезні черги у касу за квитком, — я був вражений. Ми у регіонах показуємо фільми безкоштовно і не можемо, наприклад, зібрати  такої великої кількості гостей. Тоді я став замислюватися — чому так відбувається? І я збагнув, що наша робота і полягає у тому, щоб допомогти людям з мого рідного краю дізнаватися більше про ці неймовірні, глибокі та правдиві стрічки, доносити цінності фестивалю по всій Україні.

Світлина з архіву Мандрівного Docudays UA на Прикарпатті

Тут не може бути швидких змін, свідомість людей формується роками.  Як правило, ти не можеш показати один фільм або провести одну подію й очікувати, що одразу, в одну мить все зміниться, тобто ця робота дійсно потребує тяглості. Вплив фестивалю не можна якось виміряти, це не товар, який купується і продається. Нам, організаторам, треба не покладаючи рук працювати далі, адже це те, у що ми справді віримо.

Хочу запитати вас про Мандрівний під час пандемії, чи був інтерес у глядачів та глядачок, попри локдаун та онлайн-формат?

Ми дотримувались усіх норм безпеки, проводили як офлайн, так і онлайн-покази. Що цікаво, у той рік ми мали один із найбільш вдалих заходів моєї організації.

Мені важко сказати у чому саме полягав секрет успіху того року. Ми вклали тоді багато уваги на менші громади й там такі події, як фестиваль, трапляються рідко. Там люди не «розбалувані» заходами. Наприклад, якщо брати Франківськ, тут багато подій відбувається кожні вихідні. У той рік ми вирішили поїхати в громади й це було правильне рішення. Так відтоді відбувається щороку — ми показуємо частину фільмів у Франківську, адже й тут є чудові та чуйні глядачі та глядачки, але маємо партнерів у менших громадах і стараємося до них приїхати, бо розуміємо, що для людей у маленьких містах та селах — це унікальна нагода побачити ці стрічки.

Світлина з архіву Мандрівного Docudays UA на Прикарпатті, режисери Роман Хімей та Ярема Малащук на показі фільму «Зарваниця»

Як вас змінив 2022 рік і чому попри важку ситуацію в країні, людські трагедії та невизначеність ви продовжили працювати над фестивалем?

Для мене не виникало сумнівів, що ми будемо продовжувати фестиваль попри все. Ми відчували, що людям це потрібно, ми показували фільм про азовців «Орест. Фортеця Маріуполь» для спільноти, яка була вимушена покинути рідне місто Маріуполь. Вони впізнавали вулиці, ділилися своїми почуттями після показу. Коли ми спілкувалися всі разом, то ще сильніше усвідомили, наскільки ця історія стосується всіх українців та українок, вона не абстрактна, не вигадана десь для телебачення та новин, а це біль та боротьба, яку ми продовжуємо проживати щодня.  

Також минулого року ми дивилися фільм під назвою «Казка про коника» і він наблизив нас до людей з інших країн. На мою думку, було важливо побачити, що ми не одні у цій війні і нам допомагає весь світ. Це надихає працювати, боротися та не складати руки.

Фестивальна команда дуже підтримувала нас і дала творчу свободу, просто щоб Мандрівний у регіонах відбувся і люди відчули єдність, поміркували у колі однодумців про реальні історії, які нас оточують. 

Як змінився ваш глядач, як на нього повпливало документальне кіно, за шість років роботи над фестивалем?

У нас є постійні глядачі й це приємно, що кожен рік я бачу одних і тих самих людей. Вже сформувалося невелике ком’юніті, яке щороку чекає фестивалю. Ми продовжуємо шукати нові підходи до Мандрівного у нашому регіоні, стараємося бути ближчими до людей. Наприклад, ми принципово не показуємо фільми у кінотеатрах, а залучаємо громадські організації, культурні, мистецькі центри. Таким чином створюється довірлива атмосфера на показах, ми щиро спілкуємося одне з одним та дискутуємо.

Світлина з архіву Мандрівного Docudays UA на Прикарпатті

З роками фестиваль здобуває популярність, домовлятися про проведення заходів  стає легше, адже нас вже знають і цінують. Пам’ятаю, що перші роки ми були чимось новим, невідомим і незрозумілим для наших глядачів та глядачок, наші пропозиції викликали в них сумніви, доводилося пояснювати, що таке документальне кіно про права людини, а зараз люди питають за рік вперед, коли буде фестиваль і коли ми завітаємо до їхніх громад із подіями. Мені дуже приємно, що в Коломиї завжди збираються аншлаги на кіносеанси. 

Яким ви бачите образ майбутнього Мандрівного?

Починаючи з 2019 року ГО «Стан» співпрацює з ветеранськими організаціями та ініціативами, які допомагають військовим, що повернулися з фронту.  За цей час реалізували не один проєкт,  який стосувався реінтеграції ветеранів, посилення їхньої ролі в громаді або сприяв фізичному та психологічному відновленню. В такий спосіб ми намагаємося привернути увагу громадськості до проблем, з яким зіштовхуються ветерани і знайти спосіб як їх вирішити. Цього року перегляд фільму «Друге дихання» та майстер-клас з арттерапії, які ми організували для поранених бійців у обласній лікарні — ще один важливий крок у цьому напрямку. Адже доки триває їхня реабілітація після тяжких поранень, дуже важливою є моральна та психологічна підтримка, щоб вони і далі відчували себе потрібною частиною громади. Сподіваюся, що нам вдасться побудувати стабільне партнерство у цьому напрямку і подібні заходи будуть на постійній основі. 

Також я уявляю, як у кожній громаді Прикарпаття можна було б показати фільми та подискутувати. За декілька тижнів Мандрівного в нашому регіоні ми встигаємо завітати в середньому до шести різних міст та сіл, але я мрію, щоб із часом наші можливості збільшилися і щоб покази були всюди одночасно, адже кожна громада важлива. Також ми активно працюємо над тим, що збільшувати кількість кіноклубів. Влітку, наприклад, ініціювали новий осередок DOCU/CLUB в Рогатині. 

І, зрештою, я плекаю мрію про сучасні українські кіношколи для документалістів. Завжди хочеться бачити більше українського досвіду на екрані і говорити саме про це, такі стрічки вже існують, але їх не буває забагато. Це корисно як для суспільних змін, так і для індустрії кіновиробництва. Хочу, щоб не нам «привозили» фільми, а ми «возили» їх по всьому світові, розповідаючи про наших неймовірних людей. 


Читайте також: Фільм «Вибухи біля музею» переміг на Міжнародному фестивалі короткометражних фільмів Wiz-Art

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Кіно
Ukraїner випустив документальний фільм про святкування Маланки на Буковині
Марічка Максимець Марічка Максимець
9 Січня, 2024
Плейлисти
Різдвяно-новорічний плейлист української музики
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
22 Грудня, 2023
Кіно
Закінчилася серія «Культурних понеділків». Що це і які проєкти перемогли?
Марічка Максимець Марічка Максимець
21 Грудня, 2023