«Історії, які варто почути»: Faine Misto випустить збірку історій учасників фестивалю. Читаємо уривок

Головна

Література

Марічка Максимець

Література

Марічка Максимець

•

18 Липня, 2024

Музичний фестиваль Faine Misto, що пройде 2-4 серпня у Львові, представив книжку з історіями файних людей. Презентація збірки відбудеться на фестивалі Faine Misto 2024 на сцені Амфітеатру 4 серпня о 13:00. Книжку вже можна замовити за посиланням, а всі кошти з продажу книги буде передано на забезпечення потреб бригади НГУ «Азов».

Лірум є інформаційним партнером фестивалю.

«Переживання, болі, одкровення, роздуми та інсайти — ця книга втілює таку форму сміливості, як відвертість. Спочатку були досвід та дії, потім — написані тут слова. Збір історій, що змінили нас за час повномасштабної війни, розпочався на благодійному фестивалі Faine Misto 2023: Історії, які варто почути», — пишуть організатори фестивалю.

Історії для книги організатори почали збирати у 2023 році під час фестивалю, на спеціальному стенді, а потім продовжили збирати їх онлайн, на своєму сайті.

Книжка починається історією Миколи Оранського. Він — частина фестивальної родини, був волонтером, пізніше став куратором наметових містечок, а також мав звання неофіційного фотографа фестивалю. Свою історію він записав за кілька днів до загибелі на фронті.

Привіт, я — Нільс. Один з кураторів волонтерів на Файному. Вперше я відвідав Файне у 2017 і з того року не було жодного літа, коли б я не відвідав іподром (навіть у 2020). Файне подарувало мені друзів, команду, та навіть з жінкою своєю я там познайомився! У 2022 я мав очолити «Беверлі хілз» і зробити його грейт егейн, але на виході я, як і половина (якщо не більше) команди, у війську. На жаль, серед нас є втрати. Влад більше не витягне мене з намета о третій ночі, не покличе пити джин-тонік і не назве шаройобщиком. Владос, я пиздець як скучив. Але ще настане день, коли ми знімемо піксель, знову вдягнемо старі мерчові футболки й знов поїдемо автостопом на ФМ. Всім любові та терпіння. Нільс.

Микола Оранський, 24 роки

А ось ще кілька історій.

* * *

Він ще не встиг натішитись тракторами, не засіяв всієї землі та не зібрав вдосталь врожаю. Він ще не встиг побачити океан. Він ще не встиг побувати на фестивалі Файних людей. Він так і не встиг провести все своє життя з коханою дівчиною.

Юра жив і працював в Німеччині вже 5 років. Галузь сільського господарства стала для нього найцікавішою в усьому світі — Юра обожнював свою роботу. З захопленням розповідав, як проходять жнива і яке гарне ранкове небо видніється з вікна комбайна. Юра оселився в невеликому містечку, де став частинкою своєї громади. Разом вони влаштовували фестивалі, грали у футбол та подорожували.

Все змінилося 24 лютого. Юра не міг знайти собі місця, читаючи новини з Батьківщини. З обіду на роботу не повернувся — взяв відпустку, завів авто і поїхав. «Не можу я залишатись осторонь», казав — і вже за день перебував вдома. Спочатку виявив бажання захищати рідних вдома, але в теробороні на Волині багато корисної роботи не знайшлось. До слова, рідні ще довго не знали, що їх син повернувся в Україну.

Дуже швидко Юра збагнув, що хоче робити якнайбільше, аби швидше вибити ворога з рідної країни, тому за порадою друзів вступив до лав Вовків да Вінчі.

Довгий час хлопці базувалися в тилу, тренувалися і вчитися. І хоч Юра не мав військового досвіду окрім юнацьких вишколів, він швидко здобув посаду навідника Юхима (таке псевдо Юра мав ще з юних літ). Та не приносило йому щастя наводити гармату на несправжні цілі. Не раз Юра казав, що хоче бути в рядах перших, робити більше для перемоги. Частково він зміг здійснити свої мрії під час контрнаступу на Харківщині, за якого доклав руку до знищення чималої кількості російських хробаків.

Юра тяжко переживав загибель свого командира Да Вінчі та смерті інших побратимів. Відчуття провини за недостатні дії та помсти за товаришів вели його вперед, аж поки Юра не опинився на позиціях під Бахмутом.

Будучи у найстрашнішому пеклі світу, він нарешті відчув піднесення і спокій.

«Я на своєму місці».

«По нашій позиції прилетіло, Юхим 200, Юхим 200!» — кричали побратими, коли намагались вибратись з розбитого укриття. Він отримав ту смерть, яку і хотів — прийняв снаряд в себе. Снаряд не розірвався, і так Юра врятував всіх своїх побратимів собою.

Юру поховали 21 травня в рідному селі. Віддати шану Герою прийшло сотні людей, а побратими запалили фаєри й пообіцяли помститися. В них все вийде, бо тепер Юра прикриває їх з небес.

Я хочу, щоб історію мого друга Юри знали й ви, Файні люди. Я хочу, щоб його подвиг жив вічно у серцях, які він врятував того дня і назавжди. Будьте певні, це сталося не один раз. Своєю добротою, щирістю, хоробрістю, вмінням любити й надихати Юра не раз рятував мене і всіх навколо.
Назавжди в памʼяті, назавжди в строю!

Бойчук Аліна, 23 роки.

* * *

Мій брат в полоні. Вже понад рік. Пішов добровольцем. Його прийняли до НГУ. Спершу він охороняв якісь локації в Києві, але потім сам попросився на передову. Сказав:

«Ну, а для чого я туди пішов? Відсидітися я міг і вдома».

Був захоплений у полон під Словʼянськом, на станції Ярова, 1 червня 2022 року. З 10 людей, які були на позиції, четверо зуміли відійти. Двоє, включно з моїм братом, потрапили в полон. Доля решти ще сумніша.

Зараз 29 липня 2023 року мій брат досі в полоні. Тож я хочу розповісти, як живеться людям, чиї близькі зникли безвісти, або стали військовополоненими.

Не знаю, чи так для всіх, але я відчуваю це… Ніби мене розірвали навпіл. Одна половина продовжує жити, функціонувати, працювати, вставати зранку і щось робити цілий день, лягати увечері спати. Намагається радіти життю. Дякувати ЗСУ загалом і ППО зокрема. Донатити, платити податки.
Зрештою, я жива — і це вже ніфіга собі, яка хороша новина.

А ось інша моя половина заклякла. Вона завмерла в очікуванні. Вона сидить з моїм братом в холодному підвалі (чи хрін зна де) і просто чекає. Чекає його повернення.

Я шукаю його обличчя на фото і відео з обмінів. Іноді бачу його в кожному із тих, хто повернувся. Але це ніколи не він. Сподіваюся. Намагаюся не втратити надію. Бачу сни, де він вертається додому. Я не можу нічому радіти на всі сто. І горювати на всі сто я теж не можу. Це завжди тільки половинка. Звісно, мені боляче від новин про чергові прильоти й втрати. Але враження таке, що це лише половина болю. Решту вже заброньовано під біль іншого ґатунку.

Мене немає цілої. Є тільки половинка. Це нестерпно.

Я навіть не знаю, чи я колись знову зберуся до купи.

Усе, чого я хочу — це знову мати брата. Живого і здорового брата. Який просто БУДЕ. Десь поруч.
Його звати Роман. До пандемії він працював артистом цирку — акробатом. Дарувати людям радість і натхнення — це у нього справді добре виходило. Він мав би робити саме це.

Немає слів, якими можна було б висловити глибину моєї ненависті до всього російського. Вірю, що настане день, коли все це просто зникне. Не без допомоги ЗСУ, звісно.

Вони (росіяни) справді заслуговують на зникнення і забуття. Разом з усією своєю так званою культурою і мовою.

Дякую ЗСУ.

Слава Україні.

Марина, 31 рік

* * *

Привіт. Я Наталі. І це моя історія, яка чітко розділила моє життя на «до» та «після».

Переломний момент мого життя настав не 24 лютого, як у більшості, а 20-го. Саме тоді я з подругою вимушено покинула рідне місто Маріуполь, як потім зʼясовувалося — назавжди.

Мій хлопець, як і хлопець моєї подруги, бійці бригади Азов. Напевно, мені пощастило пережити це все разом з нею. Ми підтримували одна одну, намагалися відволікатися, проте це було неможливо.
За декілька сотень кілометрів від нас люди, без яких ми не уявляємо свого життя, виборюють своє життя у боротьбі з найбільшим злом у світі — Росією.

Так склалося, що на початку березня 2022-го року Дмитро загубив свій телефон, тому побачити хочаб його повідомлення я змогла 18-го квітня. Чоловік отримав поранення, проте запевняв мене, що в нього все добре.

Один з моментів, який я чітко запамʼятала, хоч вся оборона Маріуполя і була ніби один надзвичайно довгий день, був день народження моєї подруги. Я вийшла забрати подарунок для неї, який доставив курʼєр, в цей момент мені дзвонить інша дівчина і повідомляє, що її хлопець загинув.

Напевно найгірше — це бачити на екранах, що твоє рідне місто знищують, а твій коханий та друзі щохвилини виборюють своє право на життя та свободу кожного з нас. Це коли в місті ще знаходиться твоя родина. На жаль деяких рідних я вже не зможу обійняти і сказати як я їх люблю.

Потім почалася «евакуація в почесний полон», який триває вже 2 роки.

Життя перетворилося на суцільну темряву. Єдине, що дає мені можливість зробити своє існування більш терпимим — це люди які мене оточують. Хто ходить зі мною на акції та стає поряд хоча в полоні в них нікого не має.

Росія знищила моє щасливе та мирне життя. Позбавила мене дому та рідних. Дім — це не просто місто або будівля. Це місце, де знаходиться та сама людина, з якою ти відчуваєш себе повністю щасливим і захищеним.

Більше року я не відчуваю себе вдома, тому що і мій дім там, де мій Дмитро. Є просто місто, де я намагаюсь жити та виконувати функції автоматично, поки коханий не повернеться. Є люди, які намагаються зробити все щоб я почувалася як дома. Але це все не те.

Я закликаю кожного боротися за тих, хто зробив так, щоб «сьогодні» було можливим. Щоб кожна жінка/чоловік змогли обійняти кохану людину, родича та друга.

Боріться за полонених, як вони боролися за кожного з нас.

Памʼятайте тих хто загинув.

Допомогайте тим, завдяки кому ми можемо жити.

Війна не почалась 24.02.2024, вона почалась 2014 і ми маємо це памʼятати.

Нагадуємо, що з 2 по 4 серпня у Львові пройде благодійний фестиваль Faine Misto 2024. Він вдруге проходитиме на території !FESTrepublic. Протягом трьох днів на трьох сценах фесту виступить 51 артист. Хедлайнери — Жадан і Собаки, Rome, Latexfauna, Курган & Agregat, O.Torvald та інші.

Лірум підготував для вас плейлисти за сценами, щоб ви пройнялися настроєм кожної. Тут — музичний гід Dark Stage, а за цим посиланням — Main stage.