Батьки-сини й красиве Азовське море: огляд на режисерський дебют Олександра Кобзаря «Батько»

Психологічна драма «Батько» — це дебютна режисерська робота актора Олександра Кобзаря. Прем’єра стрічки відбулася на кінофестивалі Миколайчук Open у позаконкурсній програмі. 

LiRoom є інформаційним партнером події.

Кінокритик Ігор Кромф побував на фестивалі та ексклюзивно для LiRoom розповідає про режисерський дебют Кобзаря. 

Сюжет фільму розповідає про бізнесмена Влада Артем’єва. Його бізнес намагаються «віджати», син загинув, а дружина переживає через це глибокий нервовий розлад. До цього всього ще й батько, з яким Влад не розмовляв 20 років, вмер і тепер бізнесмену треба приїжджати в давно покинуте рідне місто, щоб розв’язувати питання ще й тут. 

«Батько» дуже камерна стрічка. Вона намагається мімікрувати під артмейнстримне кіно, однак мейнстриму в ній більше, ніж арту. При чому «мейнстримність» цього фільму дуже телевізійна. Головний сюжетний драйвер «Батька» — це діалоги, з якими у фільмі біда. Більшість з них наповнена якимись максимально банальними рефлексіями, які водночас подаються з нерозмірним пафосом. І навіть попри те, що виконавці головних ролей — Олександр Кобзар та Богдан Бенюк намагаються видавати якісну акторську гру, довго і цілком серйозно витримувати ці цитатники імені Джейсона Стейтема про зв’язок батьків та синів, а також про провину, покарання і спокуту важко.

Фільм подається, як психологічна драма з елементами детективу. І якщо з психологічною драмою ще більш-менш можна погодитись — головний герой весь фільм ходить у своїх рефлексіях і гештальтах про важке дитинство. То детективна складова насправді виглядає кумедно. Тут увага, невеликий спойлер, якщо вам це важливо, то почніть читати з наступного абзацу. Адже по факту Влад намагається розслідувати вбивство, яке сам вчинив 20 років тому і за яке розстріляли іншу людину. Саме через це він, власне, покинув батьківський дім 20 років тому. 

Як режисер, Кобзар ставить на візуальну складову, за яку відповідає оператор Олександр Земляний. Фільм знімався в нині окупованих Генічеську та Бердянську, а також в Запоріжжі. У стрічці багато повільних, малодинамічних, але дуже естетичних, майже фотографічних кадрів поєднання природи та урбаністики, часто зняті з висоти пташиного польоту. Звісно пейзажі нині окупованих територій б’ють в саме серденько. Однак, хоч-не-хоч, але перші асоціації, які викликає що тематично, що візуально фільм «Батько» — це картини російського режисера Андрія Звягінцева «Левіафан» та «Єлєна». Від чого звісно стає трохи незручно при перегляді. 

Стрічка «Батько» — це досить інтимна історія, яка намагається рефлексувати на теми того, яку роль у житті чоловіка залишає його батько. Головний герой намагається закривати важкий та травматичний гештальт того, що від нього колись відмовився рідний батько та доводить сам собі, що він гідний його пам’яті син. І все це виглядає по-естетськи красиво, однак весь сюжет з його прісно-пафосними діалогами та явні алюзії на Звягінцева роблять перегляд фільму середньо-нестерпним. 

Оцінка кінокритика: 5/10

Читайте також: Спогади, які важчають з кожним роком: рецензія на документальний фільм «Крихка пам’ять»