Ніжна ода шістдесятникам: огляд на документальний фільм «Іван і Марта» Сергія Буковського

2 листопада в обмежений прокат виходить нова повнометражна робота документаліста Сергія Буковського — фільм «Іван і Марта». Це історія літератора, публіциста та дисидента Івана Дзюби, розказана його дружиною Мартою, яка до останнього була його надійною опорою і коханням усього життя.

Стрічка показує, як формувалося коло талановитих однодумців-інтелектуалів, чим жили українські шістдесятники між Києвом та Львовом і як вони обрали шлях боротьби з режимом, за який багатьом довелося заплатити дорогу ціну. Усе своє життя Дзюба присвятив відродженню української культури та самобутності й рішуче виступав проти русифікації. Він помер за два дні до повномасштабного вторгнення — 22 лютого 2022 року, а його рідна Миколаївка на Донеччині тимчасово окупована росіянами.

Спеціально для Лірум кінокритикиня Єлизавета Сушко розповідає про режисера та, чому «Іван та Марта» є важливою роботою для розмови поколінь.

Історія життя Івана та Марти Дзюб розповідається ніжним, майже заколисливим голосом Марти, якій Сергій не просто так дає оповідати їх життєві перипетії: кохання попри регіональні відмінності, творчий шлях шістдесятника та багато спогадів про великих друзів і великі проблеми.

Іван Дзюба — український дисидент, літературознавець, критик та письменник, який активно боровся за Незалежність України на культурному полі, за що не мало страждав. Він обіймав посаду міністра культури України, написав важливий для українського голосу в Радянському союзі памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і був тим, хто на премʼєрі «Тіней забутих предків» зі сцени висловився про арешти творців.

Фільм «Іван і Марта» почали знімати ще у 2018 році, до того, як відбулася премʼєра попередньої роботи Сергія Буковського «В. Сильвестров», хоча явний звʼязок між ними проглядається. Але, на відміну від фільму-портрета одного з найвідоміших композиторів України, головний герой «Іван і Марта» майже не з’являється в кадрі. Іван прилягає відпочити на початку фільму і знову ми побачимо його в самому кінці, коли він вийде на двір свого будинку неподалік Жулян (Київська область), щоби привітати друзів — власне, самого режисера, Сергія Буковського та кінокритика Сергія Тримбача.

«Кілька днів бесіди з Іваном Михайловичем Дзюбою зафільмовано. І це дуже класне інтервʼю, як на мене. Але у фільмі глядачі побачать лише коротенький уривок — у фіналі. Власне, це останнє інтерв’ю Івана Дзюби», — каже Буковський.

Весь інший час камерного доку ми бачимо Марту. Від історії закоханості в критика з Києва, що приїздив у Львів, де тоді ще жила молода дівчина до їх старості разом — вона співає оду, не забуваючи підкреслити негаразди, складнощі та навіть власне невдоволення.

«Для аудиторії шістдесятники — це не лише численна інтимна лірика (вірші про кохання), але й душевна лав сторі з трагедіями й перипетіями. Так, про авторів, які протистояли імперії, ми завжди говоримо парами. Чоловік і дружина, пара, партнери, однодумці. Поруч із художницею Аллою Горською був її чоловік, також художник Віктор Зарецький. Леоніда Світлична була поруч із чоловіком, літературознавцем Іваном, у засланні на далекому Алтаї. Про письменників Ігоря та Ірину Калинців ми також мислимо парою, адже вони разом відбували заслання на Забайкаллі. Валентина Попелюх розуміла, чому її чоловік Василь Стус не може інакше чинити, говорити, писати, чому він обирає свій шлях протесту, а вона обирала його. Історії кохання шістдесятників — це історії підтримки (хоча це слово й неповне, воно не передає всієї глибини стосунків двох людей, які дивляться в один бік і тримаються одне одного), а ще це історії спротиву. Це стосунки, що є не завдяки, а всупереч», — каже літературознавиця та співавторка проєкту про культуру «Наразі без назви» Анастасія Євдокимова.

«Іван і Марта» — це жіночий погляд на дисидентство. Хоч і з позиції дружини, Буковському в симбіозі з Мартою вдається дати голос маловідомій і, що виявляється найцікавішим, багатогранній стороні цієї історії. Героїня вдало розповідає те, що завжди залишається за кадром протестів, написаних есеїв та схованих у ванній від КДБ нарисів — про те, що було за дверима їх маленької київської квартирки, за кулісами кінотеатру «Україна» та навіть їх особистими відносинами.

«Я захоплювалась його чесністю, його працьовитістю. Але, як дружина, я, мабуть, хотіла його більше біля себе», — розповідає Марта Дзюба.

Сергій Буковський уже вкотре знімає про тих, хто близький йому як людині та цікавий як творцю. Усі його герої та героїні — шістдесятники в тій чи іншій сфері української культури. Акторка Ніна Антонова, за сумісництвом матір Буковського, у документальному фільмі «Головна роль», композитор Валентин Сильвестров у «В. Сильвестров» та тепер Іван Дзюба відкривають маловідомі сторінки цієї розстріляної епохи.

«Ми із Сергієм Анатолійовичем Буковським говорили про його фільм багато: про процес, про інтервʼю з героями, про те, що фільм задуманий був про Івана Дзюбу, але вийшов, можливо, навіть більше про Марту. Ми (команда фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, — прим. ред.) слідкували за процесом роботи й, звісно, дуже чекали на фільм. Вони завершили роботу над ним навесні 2023 року, коли ми готували 20-й фестиваль. Нашій команді хотілося виділити особливе місце для цієї ніжної картини. Поставити його в програму так, щоб враження від нього глядачі понесли в новий день. Сергій Анатолійович сам запропонував поставити його на закриття фестивалю. Ми подумали, що це те, що треба — такий вишуканий післясмак тижневого свята документального кіно. Фільм зрозумілий поціновувачам жанру і він — надзвичайно важливий для розмови поколінь. Нам дуже радісно, що Буковський готував фільм, щоб встигнути зробити премʼєру на Docudays UA. Ми — віддані шанувальники його таланту і вважаємо його нашим маестро. Радісно, що він цінує нашу роботу, як організаторів і культурних менеджерів. А ще цей показ був нагодою запросити до нас на премʼєру, а потім поговорити про картину із самою Мартою Дзюбою», — розповідає членкиня Відбіркової ради кінофестивалю Docudays UA Дар’я Аверченко.

Роботи Буковського наповнені протилежними емоціями. Одночасно це історії складного, але й щасливого життя з нотами ейфорії про минуле, які тепер вкриті сумом, як пилом на поличках спогадів. На цих меланхолійних нотах грає і італійський композитор Сандро ді Стефано («Людина із чарівною коробкою»), який для «Іван і Марта» акомпанує рояль та віолончель, а Буковський разом з оператором-постановником Романом Єленським вибудовують тільки ідеально віверені old style кадри.

«Сергій Буковський, безумовно, один із найвідоміших авторів в українському документальному середовищі. Він у професії з 1980-х років, але при цьому зберігає неймовірну гнучкість. Кожен його новий фільм є певним пошуком, результат якого залежить від життя та правил, яке воно диктує. Це може бути уважне багатошарове спостереження, яке складає колективний портрет групи людей («Завтра свято»), масивна фреска («В. Сильвестров») чи своєрідна гра «спіймай і відпусти» («Головна роль»). Втім, можна напевне сказати, що куди б ці пошуки не завели, у центрі розповіді все одно залишиться людина, її історія та персоналія, які зафільмовані зі щирою цікавістю та теплом. І, швидше за все, через героя чи героїню ми дізнаємося дещо важливе про час, який закарбувала стрічка або про одну з історичних травм.», — каже випусковий редактор онлайн-видання про кіно Moviegram Алекс Малишенко.

Таке документальне кіно сьогодні — подих свіжого повітря в мистецтві, згадка про коріння та, безсумнівно, важливе нагадування про що ми боремося. Іван Дзюба помер 22 лютого 2022 року, так і не побачивши готовий фільм. Так «Іван і Марта» стане останньою зафільмованою згадкою про одного з головних борців за Незалежність України XX століття.

Розклад сеансів, перелік міст та кінотеатрів, де можна подивитися стрічку «Іван і Марта» з 2 листопада оновлюється за лінком.

Читайте також: «Назавжди назавжди», «Степне» та інші: п‘ять українських фільмів візьмуть участь у Таллінському фестивалі