«Ми навчилися стільки всього, чого не планували вчитися»: промова Катерини Калитко на відкритті Lviv BookForum

4 жовтня у Львові стартував 30-й літературний фестиваль і книжковий ярмарок Lviv BookForum. Урочисте відкриття події почалося з виступів організаторів та спонсорів Форуму. Виголосити спеціальну промову на відкритті запросили поетку, перекладачку та волонтерку Катерину Калитко.

Лірум є інформаційним партнером події, тож публікуємо повний текст цієї промови.

Голоси майбутнього

Для мене є честю говорити сьогодні до тих, хто на другому році великої війни залишається в Україні й на полі її культури. Як і до тих іноземних партнерів, хто дієво підтримує цю боротьбу, цю потугу промовляння, не втомлюючись від складного українського порядку денного. Раптом я зрозуміла, як цінно для мене нині говорити саме про своє покоління, хоч я й уникала такої детермінанти раніше. Своїм поколінням називаю тих людей, для яких, незалежно від конкретного віку, Революція гідності та початок останньої російсько-української війни стали стрижнем ідентичності.

Ще детально пам’ятаю той березневий день 2001 року, коли мала перші сутички з беркутом під час «України без Кучми» — мій перший досвід прямої демократії. Аж ось ми вже говоримо про підсумки десятиріччя, що минуло від Революції гідності — десятиріччя війни, вогню і крові. Ми дуже виросли за цей час як спільнота. Але й увійшли у фазу, коли все, що досі знали про себе, буде переглянуто, підважено чи описано наново. Це пора розламин.

Фрагментується наш самоопис, не вміщуючи всього великого і нестерпного пережиття. Фрагментується те, що ми звикли називати спільнотою — можливо, закономірно після феноменального минулорічного єднання — і подзенькує, наче уламки коштовної порцеляни у чорному мішку майбутнього, увиразнюючи поколіннєві ціннісні розриви і неспівставність приватних досвідів. І саме тому такими чесними є спроби формувати новий суспільний договір. Саме тому критичною є наша потреба говорити між собою, щиро і усвідомлено.

В одеського поета Андрія Хаєцького є важливий для мене текст, зовсім короткий. Це фіксація розмови автора із журналісткою. Вона запитує, як війна вплинула на його письмо, а він відповідає: безпосередньо. І повторює: безпосередньо. Бо як іще поясниш спосіб, у який велика війна торкнулася всього, що ми робимо, про що нині дозволяємо собі помислити. У публічних дискусіях та приватних розмовах за кордоном теж часто питають, що змінилося в українському письмі, у способі життя. Ми всі дуже втомилися, — чесно відповідаю я. І додаю: але коли ти захищаєш себе – не можеш дозволити собі втоми.

Наша щоденна мова схожа тепер на підшкірну гематому, що озивається на кожен дотик — і ніколи не вгадаєш, який саме рух спровокує нову хвилю болю. Найчастіше це рух пам’ятання, фіксації, свідчення, тоді від болю меркне світ. Найважче і найважливіше, що можна з цим зробити — говорити й далі, пересилюючи спазм, виговорювати себе назовні, щоби крововилив під шкірою країни не зупинив такої можливості. 

Дорослість настає раптово: як відповідальність старшої дитини у будинку, охопленому вогнем. На неї лягає вага усіх рішень і їхніх наслідків, поки старші переживають ступор, дають недоречні поради або щось обурено пояснюють телефоном пожежній бригаді з сусіднього міста. Все відбувається дуже швидко, кілька коротких митей, здатних врятувати чиєсь життя або ні — і після цього ти вже назавжди матимеш вагу і відвагу сказати своїм старим богам, що певні їхні грандіозні судження були безпорадні, а вчинки — невчасні й немудрі. Тéпло і світло було чіплятися за переконливі голоси дорослих у великому спільному домі, наче в дитинстві, не вилазячи з ліжка, дослухатися до родинних розмов на кухні, поки готується сніданок. Такою колись була територія безпеки. Та дорослі тепер — ми, хоч і уявлялося це зовсім інакше.

Цьогорічний Букфорум — уже тридцятий — є одним із тих ключових майданчиків, де може і має відбуватися адекватний діалог імені спільного майбутнього. Той діалог, який все ще здатен зібрати в одне всі розрізнені фрагменти, всі наші болісні уламки, наші протиріччя. Перепис майбутнього — це і трансформація, і фіксація, і рецепт. 

Перепис майбутнього передбачає також і перепис його мешканців. І тут ми згірчено недорахуємося багатьох людей культури, вбитих росією. Тих, що мали би бути архітекторами цього майбутнього. Нам лишається завжди пам’ятати й підхоплювати те, що вміли вони і чого могли навчити інших.

Ми навчилися стільки всього, чого не планували вчитися. Навчилися розбиратися у видах озброєння та захисту і способах користування ними. У засобах тактичної медицини і їхньому застосуванні. Навчилися розрізняти на слух вихід і прихід. Українські діти і весняні шпаки досконало імітують звук сирени повітряної тривоги. Ми добре уявляємо, як пережити зиму без комунікацій, а в разі потреби – і гіпотетичний ядерний удар. Ми навчилися рівними голосами говорити про геноцидальну війну, роблячи майже непомітними гіркі паузи між словами і спазми, що стискають горло — щоб не засмучувати градусом переживання власного болю іноземних колег, щоб нас і далі чули. Ми досі вчимося розмовляти між собою, слухати, чути, співпереживати. 

Хороша вправа з переконання себе у тому, що майбутнє завжди існує — звернення до себе колишньої, у версії осені 2013 року, і спроба пояснити, яке майбутнє лежить за гірським хребтом десяти років. Чи змінила би, чи переписала би я котрісь свої великі рішення й вибори, якби знала, що все буде саме так? Ні, тільки добре було би повернути загиблих.

І, якщо вдасться прожити ще десятиріччя, що би я хотіла сказати, озираючись із тієї віддалі на себе нинішню? Одну просту річ: бути відповідальними, взаємно чесними дорослими, щоденно, тягло, у важкій кривавій роботі війни — значно складніше, ніж бути показними супергероями.

---

Катерина Калитко — українська поетка, перекладачка, авторка поетичних збірок і прозових творів. Членкиня українського ПЕН. За час своєї діяльності була лавреаткою конкурсів «Гранослов» та «Привітання життя» ім. Богдана-Ігоря Антонича, конкурсу читаної поезії «Молоде вино», конкурсу видавництва «Смолоскип» та літературної премії «Благовіст». Її тексти перекладені англійською, німецькою, польською, вірменською, литовською, словенською, сербською, італійською та на іврит. Катерина випустила близько десяти поетичних збірок, останні з яких — «Люди з дієсловами», «Орден мовчальниць» і «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого».

---

Читайте також: Андрій Курков, Катерина Калитко, Емма Антонюк та інші: Lviv BookForum оголосив програму