З жовтня в Україні триває ювілейний Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Формат Мандрівного існує вже 20 років, тож з цієї нагоди команда Мандрівного та Лірум підготували спецпроєкт «Любов, правда і відеокасети» — спогади про 20 років роботи Мандрівного Docudays UA. Це збірка 5 розмов із регіональними координаторами й засновниками фестивалю.
Героїнею третьої розмови стала Євгенія Бардяк — громадська діячка, голова ГО «Молода Просвіта Прикарпаття» та засновниця Мандрівного у Івано-Франківську. Нині Євгенія депутатка Івано-Франківської обласної ради, тому передала свій досвід і повноваження по організації Мандрівного колежанці з «Молодої Просвіти» Тетяні Пігурській.
Восени 2013 року саме в Івано-Франківську трапився перший в історії фестивалю випадок, коли показам деяких фільмів почали перешкоджати влада, СБУ та правоохоронні органи. Як саме регіональні координатори подолали всі перешкоди, а також про механізми захисту прав людини та інше — читайте у розмові з Євгенією Бардяк.
Поділіться, будь ласка, історією, коли влада протидіяла вашим показам у місті? Про кіносеанс на фасаді будинку досі ходять легенди…
Це була осінь 2013 року. Моєму синові було 4 місяці на той час. Це був сплеск громадянської активності в Україні і я не могла залишатися осторонь. Ми організовували покази Мандрівного Docudays UA і в програмі мали альманах фільмів «Відкритий доступ». Події, зображені в альманасі, розгортаються після вступу в дію Закону України «Про доступ до публічної інформації», за ухвалення закону впродовж кількох років боролися громадські організації, журналісти та експерти.
Серед фільмів альманаху є «Межигір’я», в якому журналісти розслідують, як сотні гектарів за корупційними схемами було вкрадено у держави й зроблено приватною територією 4-го президента України Віктора Януковича.
Ми мали дуже велику програму заходів і вклали безліч зусиль для організації, реклами, технічного оснащення показів. І раптом на різних локаціях почалися несподівані перешкоди. Причому, не лише там, де ми планували показати «Межигір’я», а практично скрізь, де був запланований Мандрівний. Одного разу ми приїхали, аби показати фільм про дітей, але там всі люди, з якими ми мали домовленості про захід, не виходили на зв’язок. На дверях закладу було написано: «Немає світла, вибачте, усі покази скасовано». Наступного разу була інша ситуація: біля входу в кінотеатр стояв натовп «тітушок» — групи молодих хлопців у спортивних костюмах, також там були представники СБУ. Ми прийшли з юристом, вже розуміючи, що на нас чекає провокація. Він фільмував все на камеру, а нас питали: «Чому ви знімаєте?». Ми відповідали: «Камера — це наш захист»
Потім нам відмінили покази в університеті. З нами був представник офісу з прав людини. Ми бачили, що перед нашим візитом в будівлю зайшли «люди у чорних плащах», потім вони пішли й до нас звернувся сторож з повідомленням про скасування заходу.
В іншому кінотеатрі ми мали завірену угоду і завчасно сплачену оренду приміщення, тож тут юридично нам не мали права відмінити події. Там рівно 3 дні підряд, коли у нас мали відбутися покази, «пропадало» світло. Тоді ми вирішили перенести подію у Народний дім «Просвіта» і всіх запросили туди. Але й тут до нас одразу завітала поліція з собаками та з оголошенням, що «приміщення заміновано, всі на вихід, кіна не буде».
Усі ці дні ми відчували страх і не розуміли до кінця, як діяти в таких ситуаціях. Попередньо ми звернулися до місцевих медіа для підтримки. Вони допомагали нам висвітлювати всі події, що відбувалися із скасуванням сеансів. І на той самий показ в Народному домі прийшло вже дуже багато людей, бо всі знали, що відбувається й що витворяє влада. У людей боліло це, вони всі «включилися» у той день, прийшли активісти, принесли з собою генератор, колонки та проектор. І коли нам сказали чергову брехню «приміщення заміноване», ми вийшли на вулицю й показали кіно на фасаді школи. Поки поліція «шукала міни», сотні людей, у тому числі їх колеги-поліціянти, яких розставили навколо «Просвіти», дивилися фільм. Кожен або кожна, хто проходив повз, ставав глядачем.
Можна було подумати, що на тому все й закінчилося, але ні. Де б ми не планували інші фільми – всюди було закрито або вимкнене світло. Єдині, хто тоді не скасував нам покази — це були наші постійні партнери Книгарня «Є», хоча вони казали, що до них також приходили СБУ. Відтоді для мене книгарня «Є» — дійсно соціально відповідальний бізнес, націлений на підтримку громадянського суспільства, демократичність та відкритість.
Також показали наші фільми в Медичному університеті. Тоді ми дивилися стрічку про нейрохірурга Генрі Марша — лікаря, який ще тоді рятував сотні українців і нині активно допомагає нашим військовим.
Після тих подій розпочалися мітинги за євроінтеграцію. 1 грудня відбулися побиття активістів на Банковій. До нас на заходи приходили провокатори, які пробували зірвати покази. Нам тоді знову допомагала камера — ми всіх знімали, фотографували й провокаторам ставало зрозуміло, що можемо притягнути їх до відповідальності за порушення наших прав. Про ці події в Івано-Франківську писали всі чесні ЗМІ в Україні й це дуже надихало людей боротися за свої права.
Озираючися на ті часи, із сумом констатую: більшість чиновників, які створювали перепони для фестивалю (бо «переживали за свої посади») — досі при владі. Тоді я вперше зрозуміла, що навіть в моєму такому патріотичному Івано-Франківську комфортно почуваються і продовжують «працювати» також і ті, хто проти прав людини та демократії. Це мені показало, що ніде немає безпечних місць, їх треба створювати самим. І громадські активісти мають йти в політику, у владні структури і створювати нові простори за принципами демократії й поваги до прав людини.
У січні 2014 року ми вже переналаштували всі активності на Майдан, потім на АТО.
Як особисто у вас все починалося із Мандрівним фестивалем? У якому році, регіоні України, пам’ятному місці?
У 2008 році я була на тренінгу з прав людини у Київські області, там я дізналася про Мандрівний фестиваль. Я була дуже спрагла до всього нового, мала величезний ентузіазм. Я вийшла на зв’язок з засновником фестивалю Геннадієм Кофманом, який дуже любить кіно і свою роботу, він міг говорити зі мною телефоном годинами. Це мені дуже допомагало розібратися, як краще організувати фестиваль та окремі заходи. Саме тоді ми з командою «Молода Просвіта» прийняли рішення започаткувати Мандрівний в Івано-Франківську, це був на той час 5-й рік Docudays UA. Для перших показів ми зовсім не мали фінансування, але змогли домовитися з місцевим кінотеатром. У ті роки публічних заходів у місті було мало, більшість людей не розуміла, що таке громадська діяльність, що таке документальне кіно.
Які фестивальні історії різних років запам’яталися найдужче?
Було дуже багато спогадів, якщо вважати, що Мандрівний в Івано-Франківську вперше відбувся 2008 року, то це буде вже 15-й фестиваль!
Можливо, комусь цей спогад здасться не дуже значним, але для мене він важливий. Ми показували фільми про велосипедний рух у Чехії, запросили до розмови об’єднання велосипедистів Івано-Франківська, говорили з ними про силу спільноти, боротьбу за свої права — велодоріжки, повагу до велосипедистів під час руху. Тоді наші велосипедисти не розуміли це предметно, вони не зналися на адвокаційних кампаніях, не усвідомлювали, що свої права треба відстоювати, навіть якщо ти просто велосипедист. На той час не було нічого придатного для пересування містом на ровері. Але потроху велосипедисти почали розуміти, про що ми кажемо, й активізувалися. Зараз інфраструктура в місті вже змінюється. Доки люди не відстоюють свої права — доти не станеться поступу, на мою думку.
Наскільки важко було від початку і впродовж вашої роботи над фестивалем пояснювати людям, що таке права людини і як кожен із нас може їх відстоювати?
Це лиш зараз про права людини говорять так широко, і це добре. Але в той час це ще не було трендом. Для мене корифеями у цій сфері стали люди з Всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини», які потім створили Освітній дім прав людини в Чернігові.
Docudays UA — це ще один просвітницький інструмент для діалогу про права людини. Фільми, які я там бачу, дуже повчальні. Ми всі маємо здобути навичку дивитися документальне кіно. Я спочатку дуже захопилася заходом, який хотіла організувати в рідному місті, я була дуже спрагла до новинок, а вже пізніше — почала краще розуміти документальні стрічки. Ці фільми розширюють світогляд, допомагають краще розуміти світ, дуже добре розвивають критичне мислення. Ти починаєш виходити зі своєї звичної бульбашки й краще розуміти інших людей. Я пам’ятаю фільми, які дуже змінили мою свідомість. Коли розпочалася повномасштабна війна, ситуація у нашій країні не здавалася мені разючою — певним чином я була готова. Адже коли раніше дивилася документальні стрічки про війни, етнічні конфлікти, наприклад, у Бірмі (теперішній М’янмі) чи на Шрі-Ланці, де влада «вирізала» одну з етнічних груп, вже тоді ми у глядацькій залі спостерігали, що ООН нічим не допомагала цим країнам. Ще тоді я усвідомила, що ця структура і більшість інших міжнародних організацій — недієві. Потім я була у Боснії та Герцеговині й, спілкуючися із місцевими жителями, які згадували 1995 рік, також дізналася про їхнє розчарування ООН.
Дуже часто переломні конфлікти у різних державах йдуть за одним сценарієм, який можна простежувати при перегляді документального кіно. Так було, коли починався Майдан у 2014 році, а перед тим ми показували на Мандрівному фільм, який називався «Доволі! До волі!» про Білорусь. Якраз відбувалися ключові події Революції Гідності й ми бачили у стрічці все те, що й у нашій реальності: придушення мітингів, побиття активістів, масові ув’язнення тощо.
Коли глядач бачить реальні історії через кіно, вони можуть дивитися на світ критично, бачити різні сторони ситуації, бо новини часто спотворюють інформацію або взагалі вилучають з повідомлення важливе і мовчать. Колись моя подруга їздила на Шрі-Ланку, а я після її вражень від мандрівки зрозуміла, що світ погано знає, що відбувається у багатьох державах зсередини: які там конфлікти й прецеденти порушення прав людини. Адже турист їде і бачить райський куточок, попри те, що місцева влада та світова спільнота не показують реальні страждання, кров та біль, який люди проживають там щодня.
Ми дивилися фільми про диктаторів, які знищують свої народи, але залишаються представниками ООН та в інших міжнародних організаціях про права людини й ведуть світовий діалог про міжнародну демократію. Після таких парадоксів, які ти спостерігаєш у документальному кіно, приходить розуміння, що багато речей не такі, якими здаються на перший погляд.
Я люблю історичні фільми, які розповідають, що відбувалося у світі та Україні або із наслідками чого ми маємо мати справу зараз. Про досвід людей. Про боротьбу за права людини. Тому що у цих стрічках можна брати ідеї для власних проєктів на захист прав людини.
На вашу думку, чи працюють нині механізми захисту прав людини: у державних інституціях, у нашому побуті, культурі?
Я вважаю, що держава — навіть найдемократичніша — завжди має інтерес у порушенні прав людини, бо чим менше прав у громадян, тим легше ними керувати. Люди ж мають протидіяти цьому, плекати громадянське суспільство. Єдина влада — це народ, але поки що це мало хто усвідомлює.
Якщо, наприклад, громада об’єднана й активна — влада буде з такою спільнотою рахуватися. Варто цікавитися основами місцевого самоврядування, адже доки не буде критичної маси людей, яка знає, що це таке і як реалізувати це на практиці, — чиновництво буде маніпулювати. Документальне кіно у цьому контексті — це важливий інструмент, який допомагає людям навчатися.
Як впроваджувати правозахисні механізми зараз? Як на рівні законодавства, так і в нашому повсякденні?
Говоріння і навчання про права людини мають значення. Чим більше людей знають свої права — тим інтенсивніше вони зможуть себе захищати. Я долучилася до спільноти правозахисників, тому що відчувала несправедливість довкола і переконалася, що ми у цій сфері маємо ще багато роботи, і в першу чергу маємо створити діалог.
Мандрівний якось вплинув на ваші рішення в основній професійній сфері? Чи на особисте життя?
Мандрівний допомагає нам у налагодженні контактів, у нас є добра мережа зв’язків по всій Україні з різними організаціями та активістами.
Наприклад, у 2019 році ми робили проєкт з залучення маріупольців, тоді нам допоміг колега правозахисник Григорій Курачицький, на той час він був регіональним координатором у Маріуполі, проте нині проживає у Дніпрі й проводить Мандрівний фестиваль там. Григорій рекомендував нам місцеві творчі гурти з міста Сартана поблизу Маріуполя. Усі ці 30 людей приїжджали до нас виступати для фестивалю «Вулик культур». Відбувся дуже теплий захід, а після нього ми показали нашим гостям Прикарпаття.
Як діалог про права людини у межах Мандрівного Docudays UA вплинув на ваше бачення впровадження/реалізації політик (законодавчих, виконавчих, судочинства або інші сфери закону) в Івано-Франківську?
Загалом уся моя громадська діяльність, якою я займаюся з 1999 року, тепер сприяє мені в політиці. Тому що, бувши депутаткою Івано-Франківської обласної ради, я спілкуюся з виборцями їхньою мовою. Моя справа завжди полягала у спілкуванні з людьми, у комунікаціях, низових ініціативах та відстоюванні інтересів громад і окремих людей. Якщо ми уявимо «типового чиновника» з минулих десятиліть, то він не володіє такими навичками спілкування та емпатії. Зараз усе змінюється, у полі політики з’являються молоді діячі та діячки. Наші виборці також формують якісний запит до представників влади. Наприклад, коли на виборах конкурують вихідці з громадського сектору з новими підходами до роботи, то іншим депутатам також нічого не залишається, як змінюватися, бо інакше вони будуть програвати. Сучасні політики мають вміти говорити, розвивати діалог із суспільством, вести публічну сторінку в соцмережах, відстоювати права людей і, відповідно, бути представником людей, які його обрали.
Нині я маю дуже багато запитів від громад, і це все стосується прав людини: захист людей з інвалідністю, підтримка військових, малозабезпечених людей, внутрішньо переміщених осіб. Якщо люди потерпають від незаконних рішень — я не можу мовчати. Навіть якщо певна ситуація виходить за межі моєї компетенції, я пишу депутатський запит на інформацію від інших державних структур, тим самим даючи знати, що я зацікавлена і слідкую за даною справою.
У моїй діяльності велику роль відіграє підтримка зі сторони інших активістів. У тому числі активістів не з мого регіону. Активісти з інших регіонів, як правило, незалежні від локального контексту Івано-Франківська, від тиску місцевих «підводних течій». Підтримка одне одного в публічному просторі — це дуже важливо.
Розкажіть, будь ласка, більше про вашу команду з «Молодої Просвіти», яка нині проводить Мандрівний фестиваль в Івано-Франківську.
Нині фестивалем займається Тетяна Пігурська — це відповідальна людина з великою кількістю цікавих ідей. Наприклад, у перші роки, коли вона розпочала працювати з Мандрівним, то організувала показ документальної стрічки про транспорт у тролейбусному депо. Тетяна вміє будувати комунікацію з різними партнерами та громадськими організаціями. Цього року у нас багато цікавих локацій, де відбудуться покази. Останні роки «Молода Просвіта» намагалася показувати кіно більше в громадах — містах та селах, адже там люди дуже спраглі до подій, документальних фільмів, зустрічей, дискусій, з ними важливо будувати діалог про їхні права. Також Мандрівний на Прикарпатті багато спілкується з внутрішньо переміщеними особами, демонструє фільми й в луганському хабі, і в маріупольському, у херсонському відбулося відкриття фестивалю стрічкою «Нескорений Херсон».
Яким ви бачите образ майбутнього для Мандрівного Docudays UA?
Пам’ятаю 2013 рік, відкриття фестивалю Docudays UA у Києві. На фестиваль у столиці щороку запрошують регіональних координаторів та координаторок з усієї України, того разу ми надзвичайно раділи зустрічі. Я була вражена урочистістю події, виступом гурту Dakh Daughters, незвичною локацією. А вже у 2019 році було чудове відкриття із лазерним шоу та електронною музикою, що також запам’яталося. Фестиваль розвивався з кожним роком і я впевнена, що буде розвиватися й надалі.
Цікаво, що через усі події, через які пройшов фестиваль — Майдан, ковід, повномасштабне вторгнення — ми вже не думаємо про Мандрівний Docudays UA, як про урочистості та концерти. Зараз — це майданчик, який працює цілий рік, створює та зберігає фільмотеку документального кіно, має міцну мережу контактів по всій Україні й робить свою роботу, яка наближає нашу Перемогу. Багато хто з наших колег та колежанок втратили рідних, домівки, хтось загинув, захищаючи нашу Батьківщину. Наш друг, відомий правозахисник, модератор багатьох фестивалів Docudays UA Максим Буткевич нині перебуває у полоні й ми боремося за те, аби його історію почув світ і допоміг звільнити Максима. Сьогодні мова вже йде про не просто фестиваль, але про реальний інструмент, який може допомагати людям захищати їх права і перемогти ворога на всіх рівнях — як внутрішньому, так і зовнішньому. Мандрівний Docudays UA — це важливий духовний спадок, який ми передаємо у майбутнє.
Читайте також: Чому варто подивитися «Нескінченність за Флоріаном»? Розповідають кінокритики
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: