Головна
>
Література
>

«Я завжди буду проти». Яким був письменник Володимир Вакуленко — у спогадах близьких

«Я завжди буду проти». Яким був письменник Володимир Вакуленко — у спогадах близьких

Володимира Вакуленка російські військові вбили під час окупації села Капитолівка Ізюмського району на Харківщині. Володимира викрали в березні 2022-го, і лише 28 листопада стало відомо, що ДНК-експертиза підтвердила його загибель. З’ясувалось, у могилі під номером 319 на стихійному кладовищі в Ізюмському лісі був саме Володимир.

Вакуленко був письменником, який багатьом запам’ятався своїми творами для дітей. Та він писав також для дорослих. Мріяв видати спогади про Євромайдан. Хотів зробити стінопис у рідній Капитолівці — на будівлі біля висадженого ним же саду. Мріяв про квітник біля хати. Мріяв обстежити сина, який хворів, у хороших лікарів. Він мав багато планів та мрій. Та міг би ще багато написати.

Яким був Володимир Вакуленко? Розповідаємо у спогадах його друзів та близьких.

Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для LiRoom. Аби повідомити дані про втрати України  заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

«Те, що він робив, було на мінімумі ресурсів, часто на голому ентузіазмі». Спогади Ірини Новіцької

Ірина познайомилась із Володимиром у 2006-му на одному з львівських літературних сайтів, де вона була модераторкою. Вакуленко публікував там свої поезії. Ірина каже, що одразу відчула — Володимир може активно долучатися до творчих дискусій та розвинути на сайті бурхливе життя. Тоді він ще майже не знав про сучасну літературну тусовку, але вже відкрив для себе Сергія Жадана і захоплювався ним.

«Перші вірші Володимира були ще в руслі римованої літературної традиції й, на перший погляд, нічим аж надто не вирізнялися, окрім особливого слобожанського колориту й тяги до рідковживаних, цікавих слів»,  пригадує Ірина.

Вона каже, що Вакуленко легко знайомився з людьми, хоч і остерігався довіряти їм, а з часом ставав більш розкутим — як у спілкуванні, так і в літературних експериментах. Почав писати верлібри. Першим був «Верлібр долі», а потім — «Харкове мій», «Цинковий боєць», «Провінція».

«Це була вже суто Володина поезія, його особливий почерк… Володя тоді й у прозі себе спробував», — каже Ірина.

Восени 2006 року Вакуленка вперше опублікували у всеукраїнському виданні. До того були публікації в ізюмських газетах і кожну з них Володя зберігав.

«У нього був дуже суворий підхід до систематизації своєї бібліографії, в ній панував зразковий порядок. Чого не скажеш про побут, — пригадує Ірина. — Ще у Володі була така риса: ледь переставши бути в чомусь початківцем, намагався передати досвід своїх експериментів комусь менш досвідченому й обізнаному. Ввійшовши до якогось кола, одразу тягнув з собою інших, на його думку, перспективних людей. Ділився контактами видавців та журналів, радив якісь знахідки у творах і сам редагував свої дуже прискіпливо — щоб внести “хоч щось своє, не сказане ніким”. У нього був талант організовувати навколо себе бурхливе спілкування. І конфлікти — теж, бо був прямим і безкомпромісним. Міг жорстко розкритикувати. Ніде не терпів фальші, нещирості, графоманства, пихи та корисливості».

Немає опису світлини.
Фото: Володимир Вакуленко/Facebook

Коли Володимир був заступником літоб’єднання «Крем’янець», де займався роботою з дітьми, почав проявляти талант наставника та організатора. З творів дітей, які сам редагував, Вакуленко уклав альманах, який назвав «Ізюмська гора» і мріяв видати його. Врешті здійснив задумане в 2007 році. Ірина та Володимир самі верстали цю книгу. Навіть складали сторінки перед тим, як біндерувати. Видали власним коштом і того ж 2007-го презентували.

Дитячі вірші Володимир почав писати після того, як трохи підріс його молодший син Віталік. Ірина пригадує: все народжувалося з експромтів на кілька рядків, а у 2011-2014 році він створив свої найвідоміші дитячі вірші, які ввійшли в «Татусеву книгу». Наразі наклад книги закінчився, але у Видавництві Старого Лева повідомили, що перевидадуть її, а гроші з продажів передадуть родині письменника.

«Уже потім, коли я сіла у візок, Володимир звернув увагу на інклюзивний бік літературного життя — сам маючи інвалідність з армійських часів, взяв участь у фестивалі “Поетичний рушник”, почав видавати книги та організовувати заходи для дітей з порушеннями зору. А ще перед тим виступав із “Татусевою книгою” в інтернатах для дітей з особливими освітніми потребами…», — розповідає Новіцька.

Фото з архіву Ірини Новіцької

Володимир Вакуленко творив у русі, каже Ірина. Ідея могла прийти до нього в дорозі, під час роботи на городі або забав з малим.

«Він тоді про все забував, хапався за записник або біг до комп’ютера, – пригадує Новіцька. – А, працюючи за комп’ютером, міг зірватися на перекур або на каву, бо йому не сиділося на місці. Мав звичку швидко походжати туди-сюди з телефоном по квартирі або по двору. У нього була дуже гнучка увага. Вона легко і повсякчасно перемикалася на інші теми або предмети. Часто губив нитку розмови – і відтак був незрозумілим для співбесідника. Це через його неврастенію. Та риса й у творчості проявлялася: строфи чи речення часто рвані, їхній зміст потрібно доконструйовувати – ти ніби не читач, а співавтор…»

Редагувати чи дизайнити Володимир любив під музику, так само — як і робити всякі побутові заняття.

Ірина каже, що Володимиру бракувало опори в діяльності. «Завжди бракувало фінансового забезпечення. Те, що він робив, було на мінімумі ресурсів, часто на голому ентузіазмі», — розповідає вона.

З часом Володимиру важче ставало й вдома — син зростав, було складніше кудись їздити, складніше доглядати його.

«Володя почувався самотнім і невлаштованим. Подумував кудись переїхати, щоб мати більше доступу до літературних кіл, одружитися, щоб мати сімейну підтримку, однак своїх намірів не здійснив, — говорить Ірина Новіцька. — На захід, як ще у двотисячних, переїжджати не хотів. Взагалі  західний патріотизм вважав отриманим легкою ціною, часто неглибоким і несправжнім, просто кліше. Водночас серед земляків цінував незламних націоналістів — яким і сам був. До Львова Володимир приїхав уже зі сформованою проукраїнською позицією. Це не Львів його навчив бути патріотом, це він доєднався зі своїм східноукраїнським колоритом до поміркованого Львова».

Найбільшими цінностями в літературі Вакуленко вважав новизну і правдивість. А також — злободенність. Він часто відгукувався на громадянські проблеми.

Ірина пригадує, що Володимиру дуже боліла неповага до історичного та культурного спадку. Водночас він виступав за відхід від старих історичних кліше, закликав до трансформації старого радянського досвіду.

«Володимир ненавидів зраду і зрадників, у людях цінував спокійну впевненість (спокій і врівноваженість — те, чого йому самому бракувало), творче новаторське мислення, тягу до експериментів, цікаві захоплення, ідейну стійкість, — розповідає Ірина — Він ненавидів і зневажав забронзовілу пиху — в політиці, громадянському житті, літературі. Не сприймав закритих тусовок, конкурсів, заходів. Його діяльність була маніфестацією протесту — недарма його гаслом свого часу було “Я завжди буду проти”».

Усупереч своїй різкості і максималізму, каже Ірина, Володимир умів бути надзвичайно ніжним ліриком, замріяним і замисленим. Ніжність і доброта Володимира чи не найбільше проявилася в дитячих творах, написаних для сина і про сина.

«Він був щедрим, добряком по житті — йому не важило віддати останні гроші на якийсь літературний проєкт, а самому потім абияк крутитися до кінця місяця. Для сина жертвував усім. У час окупації віддавав йому тушкованку і хліб, щоб дитина наїлася, а сам виживав на голій картоплі…», — пригадує Новіцька.

За словами Ірини, Володимир передчував війну, а точніше — чітко знав, що вона буде.

Перед війною він часто говорив, що його дехто в селі недолюблює. Про те, що у «ватній» атмосфері його малої батьківщини йому задушливо, опускаються руки, нікуди себе подіти.

Своє життя у той час Вакуленко описав у щоденнику. Передчуваючи ув’язнення росіянами, письменник закопав його в садку. А про місце розповів тільки батькові. Цей щоденник тато дістав уже після визволення Харківщини — разом з письменницею Вікторією Амеліною. Зараз його оцифровує харківський ЛітМузей.

У Харківському літмузеї оцифровують записи Володимира Вакуленка, вересень 2022. Фото: Суспільне Харків

Під час війни, поки був зв’язок, Володимир розповідав колишній дружині Ірині про волонтерство, про те, як син переносить війну, як вони харчуються, як переживає за хлопців з тероборони, до яких тепер під авіанальотами важко добиратись…

«Востаннє подзвонив десь перед десятою вечора 7 березня, сказав, що в селі окупанти, що він чиститиме і ховатиме телефон. Потім ще написав повідомлення о 22:28 — і все», — говорить Ірина Новіцька.


«Така тверда доброзичлива людина». Спогади Лариси Денисенко

Письменниця й правозахисниця Лариса Денисенко пригадує, що познайомилась із Володимиром, коли працювала ведучою культурологічної програми «Документ». Згодом перетиналися, розмовляли в соцмережах, під час фестивалів. Володимир звертався до Лариси з проханням прочитати його вірш чи поширити інформацію про новий проєкт. Денисенко каже, що він був дуже відкритим у творчості і дуже чутливим читачем.

«Ми не були близькими людьми, але нам було легко спілкуватися. Мене вразило, коли Володя заступився за мене під час цькування радикальними і релігійними силами після виходу книги “Майя та її мами”. Усіляко мене підтримував. Казав, та я сам — правак, що вони собі дозволяють? Він був татом неконвенційної родини, і казав, що його особисто це бісить, коли людям забороняють бути тими, ким вони є, спотворюють їхні родинні уклади та зв’язки, кидаються на книжки та письменників».

Фото: Видавництво Старого Лева

Лариса каже, що Вакуленко був сміливий і незалежний. У 2012-му він отримав премію Олеся Ульяненка, якою нагороджують нонкорформістські твори. Володимир здобув її за роман «Кладовище сердець». На думку Лариси Денисенко, ця премія є дуже гармонійною саме для Вакуленка, бо вона фокусується не лише на текстах, а й на особистості автора — певній асоціальності, неконформізмі.

«Володя не те що намагався не бути як усі, він відстоював свою самість, можливість бути собою, право людини бути тим, ким хочеш, ким є, ким відчуваєш себе, — каже письменниця. — При цьому любив збирати людей для фестивалів, під однією обкладинкою, включався та ініціював різні процеси солідарності та боротьби, так було, наприклад, з його збіркою перекладів творів білоруських авторів та авторок».

Володимир мав багато ідей. Хотів чимало ще писати й для дітей, і для дорослих.

«Діти були дуже важливі для нього. Він хотів, щоб вихователі, вчителі були підготовлені до розмови, навчання дітей, вміли говорити на складні теми, цінували особливість, індивідуальність кожної дитини, — каже Лариса. — Хоч для нього важливою складовою була революційність, боротьба, та при цьому він залишався не агресивною людиною, був доброзичливим. Така тверда доброзичлива людина».

Фото: Володимир Вакуленко/Facebook

«Він був на Майдані, він бився з тітушками, волонтерив, допомагав ЗСУ…» Спогади Наталії Гурницької

Письменниця Наталія Гурницька була подругою Вакуленка. Вона каже: 

«Якщо чесно, я взагалі не сприймаю Володю, як сприймають померлих літературних класиків. Для мене він дуже живий. Десь суперечливий, десь нестриманий, десь різкий, десь з своїми дивацтвами, а десь з реально героїчними вчинками і незламною позицією. Він був на Майдані, він бився з тітушками, волонтерив, допомагав ЗСУ… Я далека від патетики і голосних фраз. Для мене він насамперед людина. Зі своїм непростим особистим життям, побутовою невлаштованістю і несприйняттям того оточення, яке було в його рідному селі».

Володимир нарікав Наталії, що там йому важко бути справжнім українцем, що він іноді вкрай гостро відчуває свою інакшість. А іноді розуміє, що його можуть побити за те, яким він є.

Письменниця також каже, що їй дуже імпонувало ставлення Володимира до свого сина Віталіка: «Жертовність і цілковита присвята. Здається, всі свої дії та життя він звіряв з інтересами сина».

Наталія говорить, що Володимир був дуже простою людиною і просто писав те, до чого лежало його серце та душа. Вакуленка дратували пафосність, пусті довколалітературні базікання і багато округлих, але порожніх фраз.

Письменниця пригадала, як якось Вакуленко радився із нею щодо свого роману — в яке б видавництво його занести. Але врешті вирішив ще зачекати, бо подався на «Коронацію слова». з романом «Долоні смерті», а там за перше місце дають 5 тисяч гривень. Вакуленко казав, якби він їх отримав, то відразу ж перерахував би ці гроші на підтримку українських солдатів.

«Головне — це не те що ти говориш, а що робиш. Володя віддав за Україну найдорожче — своє життя. Мені хочеться пам’ятати Володю таким, яким він реально був. Людиною із справді войовничою патріотичною позицією, справжнім українцем і людиною, яка бореться та не зраджує свої ідеї…», — каже Наталія.

«Звикаєш до всього, головне, ким ти в усьому цьому залишаєшся», — писав Володимир у своєму щоденнику.

Володимира Вакуленка поховали 6 грудня на Харківському міському цвинтарі № 2, поруч з могилою Міська Барбари.

Немає опису світлини.
Фото: Тетяна Терен/Facebook

Читайте також: Ти можеш бути нормальним. Богдана Неборак на смерть Міська Барбари

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Мистецтво свідчень: чому Голодомор — не міф. І як про трагедію розповідають у кіно, літературі та музиці
Кравченко Марія Кравченко Марія
25 Листопада, 2023
Література
Чому ти любиш Різдво? Читаємо уривок з книжки «27 днів до Різдва» Дзвінки Матіяш
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
23 Листопада, 2023
Музика
Відеошоу «Не за кадром»: Женя Галич про «останні» концерти O.Torvald, діяльність в ЗСУ та молодих артистів
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
22 Листопада, 2023