Петер Керекеш — словацький режисер, який увірвався у документальне кіно ще у 1990-х. Його фільми часто насичені специфічним гумором та вдаються до постановки. Тож, це було лише питанням часу, коли Петер зніме ігровий фільм.
Так і сталося у 2021-му році. На 78-му Венеційському кінофестивалі відбулося прем’єра українсько-словацької копродукції «Цензорка». Фільм розповідає про жінок в одеській колонії та одну з наглядачок, яка перевіряє пошту ув’язнених. Це об’ємний та емоційний портрет, який показує до чого може призвести кохання та як воно дає надію навіть у найнесприятливіших умовах.
Більшість акторок — це справжні ув’язнені, а історії, які вони розповідають у картині багато в чому спираються на їх досвід. Таке поєднання реальності та вигадки принесло фільму нагороду за найкращий сценарій у секції «Горизонти» Венеційського кінофестивалю. А згодом стрічка також стала кандидатом на «Оскар» від Словаччини та отримала номінацію премії Європейський Кіноприз, як найкращий дебют (у таку ж торік потрапив український режисер Філіп Сотниченко).
7 березня «Цензорка» вийшла в український прокат — це подія, яку Петер Керекеш чекав декілька років. Лірум є інформаційним партнером фільму, тому напередодні прем’єри кіножурналіст Алекс Малишенко поговорив із Петером про те, як випадковий глянець в Абу-Дабі привів його до України, як ув’язнені жінки стали співавторками фільму, про словацьке Держкіно та про вплив росіян на словацьку політику.
Перше питання доволі очевидне. Ви чоловік зі Словаччини. Гадаю, не злочинець. Як так сталося, що ви зняли фільм про українську жіночу колонію?
Одразу перепрошую, це буде довга відповідь. Але мені подобається те, як ми опинилися в одеській в’язниці.
Все почалося з поїздки мого оператора Мартіна Коллара до Китаю. У нього була пересадка, напевне, в Абу-Дабі. Шість годин в аеропорту. Він мав себе чимось зайняти. Зазвичай, коли чоловіки самі в аеропорту, ми дивимося жіночі глянці.
Мартін гортав Elle, Vogue чи Marie Claire і помітив, що всі жіночі зображення замальовані вручну. Знаєте, таким товстим чорним шаром фарби. Отже, хтось навмисне замалював усі декольте та міні-спідниці.
Мартін сфотографував журнал і показав мені. Перше, що мені спало на думку: «Боже, вау! Для когось це робота!». Уявіть, о 8 ранку ви приходите на роботу, де маєте замалювати довгі ноги та груди у 1000 примірниках Vogue.
Мене зацікавили люди, які це роблять. Так ми вирішили зробити фільм про цензуру, але позитивний, з гумористичної, а не політичної сторони явища.
Стало ясно, що лише цієї історії недостатньо для повного метру. Нам треба було три теми. Одна — цензура у глянцях. Друга— цензура в Ноллівуді (мається на увазі самобутній малобюджетний кінематограф Нігерії та прилеглих країн — прим.ред.), в Африці. Просто уявіть, що ви зобов’язані вісім годин на день віддивлятися гівняні фільми і ставити печатку, що з ними все ок.
Також мій друг і співсценарист стрічки Іван Остроховський (режисер копродукційного фільму «Фотофобія», за який також відповідальний продюсер «Цензорки» Денис Іванов, — прим.ред.) запропонував поцікавитися, як це працює у в’язницях. Бо хтось має читати усі листи у тюрмах.
Ми почали пошуки. Коли ми прийшли у в’язниці Словаччини, всі боялися, що ми щось винюхуємо. Якщо кажеш, що ти документаліст, то це означає, що ти напевне збираєшся розкрити якісь корупційні схеми. Ми ж хотіли зробити фільм про кохання. Так опинилися в Україні у 2015-му. У нас тут багато друзів. Завдяки ним ми провели масштабне дослідження — відвідали 10 в’язниць. Були у Львові, у Києві, в Білій Церкві і завершили наш шлях в Одесі.
Я планував зняти 25-30 хвилин про людей, які цензурують листи, бо ув’язненим заборонено мати Skype чи мобільні телефони. Тож, листи залишалися єдиним способ комунікації. Звичайно, переважно вони не пишуть про кримінальні справи. Вони пишуть своїм коханим, матерям та дружинам — саме у такому порядку.
Ми знайшли неймовірні історії та матеріали. Гадаю, що я можу повернутися в Україну та зробити 12-серійний серіал лише про цензорів у тюрмах. Але в Одесі ми натрапили на Ірину Кірізєву, в яку я миттєво закохався. Ми почали розробляти її історію, яка швидко виявилася сильніша за інші.
Ми дещо зняли у чоловічій колонії, але Ірина працювала у жіночій. Там, де матері та діти. Протягом знімання ми зрозуміли, по-перше, що наш фільм можливий лише тут. По-друге, що ми не зніматимемо документальний фільм, ми зробимо ігрове кіно. Отака от довга історія, яка почалася у 2015-му, у 2018-му ми почали знімати «Цензорку» (Петер каже міжнародну назву — 107 Mothers). Інші історії не втіленні й чекають на свого режисера.
Чому міжнародна назва вашого фільму — 107 Mothers («107 матерів»)? Зважаючи на те, що ви мені тільки що розповіли, вона доволі далека від задуму про «цензуру».
Так, бо на початку фільму все крутилося навколо головної героїні — Ірини. Цензорки. Але з розвитком проєкту, я зрозумів, що вона — це кістяк, який об’єднує інші історії. Це не лише про неї. Це колективна героїня.
У Словаччині та Україні збереглася назва «Цензорка». Тут вона гарно звучить. Але на міжнародному рівні це асоціюється з цензурою. Я не вмію робити політичні фільми й не бажав цього. Я почав думати над назвою і гортав свої нотатки. Мені спало на думку, що протягом розвідки, я опитав для фільму 107 жінок. Не всі з них матері, але назва звучала чудово. «107 матерів». Вона вбирала все.
Чому ви, як чоловік, взялися за те, щоб розповісти жіночі історії. Вас це не турбувало? У вас були консультантки? Співсценаристки?
Це кумедно, бо спершу ми знімали у чоловічій колонії. Важливими були цензори та листи. Як ви знаєте, в Україні є традиція, коли ув’язнені пишуть жінкам на волі. І ці жінки, закохані у них, надсилають їм гроші та цигарки. Їх називають заочкі. Ми знімали це 20 днів і це було доволі весело. Всі сміялися, коли ми показували матеріал друзям, але це було плоско. Просто комедія.
Також я не міг нормально говорити з чоловіками. Я не знаю як це робити. Це завжди гра у владу. Якщо я був слабкий, вони вдавали з себе крутеликів. Якщо я включав боса, вони були… Я не міг знайти баланс. І фільм не вдавався. Потім ми перейшли у жіночу колонію і я планував розбити стрічку 50 на 50. Різні історії. І коли я почав досліджувати тему, мені все було цікаво. Це не я, це щось інше. Інший спосіб проявляти емоції. Так ми почали зйомку у жіночій в’язниці й відтоді кожен кадр був наповнений життям. Звучить пафосно, але, можливо, ви зможете гарно це написати.
Протягом зйомок нашими радницями були жінки навколо. Це в’язниця, ти ніколи не сам. Ти постійно бачиш сцену, але боковим зором спостерігаєш за іншими ув’язненими та охоронцями. І якщо ти бачиш, що вони захоплені тим, що відбувається, ти знаєш, що все добре. Якщо вони залазять у телефони, ти знаєш, що це було погано.
Фактично, вони створили кіно. Я питав їх: «Що ви робите кожного дня?» І вони розповідали: «Ми робимо це і це. Коли хочемо розслабитися, вдаємося до цього». Повертаємося до назви. Це 107 матерів. Вони авторки фільму. І в титрах зазначено, що це фільм Марини Клімової, Ірини Князєвої, Люби Васіліни та 107 матерів колонії. Це дуже важливо. Це не мій фільм.
Ви от згадали, що було 100 історій, і деякі з них ми бачимо у напівдокументальних інтерв’ю у фільмі. Але їх там не сотня. За якими критеріями ви обирали розповіді та героїнь?
Там було дуже багато кумедних, обурливих та трагічних історій. Для мене головний — щоб вони всі були пов’язані з коханням. У фільмі є інтерв’ю з жінками, які вбили чоловіків чи партнерів, є інтерв’ю про загадку кохання, є інтерв’ю про заплутані стосунки, коли любов переходить в отруйні ревнощі. З іншого боку, є щось абсолютно святе. Це материнство. Були випадки, коли вони вбивали чоловіків, бувши вагітними. Вони мали від них дітей. Дітей, які схожі на цих чоловіків.
У фільмі лише ті люди, які погодилися. Ми нікого не примушували. Це була дуже цікава форма терапії для них. Коли ми завершили зйомки та збиралися, вони приходили до нас та казали: «Ні, ні, ні. Ви маєте продовжувати, тому що я повинна вам дещо розповісти. Я маю зізнатися». Гадаю, що ці сповіді були дуже важливими.
І це інше питання, але вся магія у тому, що ми знімали ігровий фільм. Ми дещо змінили їхні злочини, але залишили основу. Це був наче карнавал, коли ти вдягаєш маску. І коли ти у масці, ти можеш казати що заманеться. Можеш сказати правду. І ці жінки погодилися на ці умови. Вони змінили імена чи місця чи знаряддя вбивства, — те, що важливо для суду, — але залишили емоції.
А чи була змога у ваших героїнь подивитися фільм повністю? Бо зрозуміло, що Марина Клімова та ви можете спокійно подорожувати фестивалями чи от зараз сходити у кіно. А ваші героїні мали нагоду, наприклад, потрапити на прем’єру?
Для мене це трагедія. Коли нас відібрали на Венеційський кінофестиваль, я був дуже щасливий. Було ясно, що ми можемо покататися великими кінофестивалями, а за рік я мріяв про українську прем’єру на Одеському кінофестивалі. І потім зробити показ в Одеській колонії. Це були плани на серпень 2022-го. А потім почалося блядське повномасштабне вторгнення, яке зруйнувало життя тисяч людей та плани мого фільму.
Я мріяв показати стрічку у в’язницях. Але з війною це стало неможливим. Венеція вбила б мене. Але, звісно, я відправляв лінки на фільм ув’язненим. Це вже щось. Але жіноча колонія в Одесі… Її розформували через ковід. Їх відправили до Харкова та інших міст і через це я втратив зв’язок. Але дотепер я у контакті з деякими героїнями.
Одна з головних героїнь, Люба Васіліна, яка грала найкращу подругу Марини, за три тижні після початку вторгнення повідомила мені, що їде в Словаччину. Тож, я підтримував її тут разом з двома дітьми майже рік. До речі, вона відвідала словацьку прем’єру.
Ваші акторки вдягнені у дуже виразні та гарні блакитні сукні, які помічаєш одразу. Вони яскраво контрастують з сірою реальністю в’язниці.
У нас була неймовірна художниця з костюмів Поліна. Що ми зробили? Ми насправді майже нічого не змінювали, бо ці сукні справді там носять. Ірина також була у своїй справжній уніформі. Але що нам було важливо — це надати цим костюмам «нормальності». Тож, ми трошки модифікували їх. Поліна звернула увагу на їхні тапочки, які вони носили зі шкарпетками навіть влітку. Увиразнила фігуру, щоб ці дуже несексуальні мішкуваті сукні перетворилися на звичайний одяг. Трюк був у деталях. Хтось з жінок носив косинки, хтось ні. Це створювало особливу хореографію фактур у кадрі.
А ви зрештою зняли фільм про цензорів у Ноллівуді та Абу-Дабі?
Ні, ми зупинилися на повному метрі, який знімали понад 80 знімальних днів. І це була не просто нестача енергія, ми просто знайшли чудове місце в Одесі, яке на сто відсотків нас задовольняло. Тож, ці теми вільні. Будь-хто може взятися за них.
З Одесою вас ще пов’язує фільм Ігоря Іванька «Крихка пам’ять» (документальна стрічка про дідуся режисера — видатного українського радянського оператора Леоніда Бурлаку — прим.), яку ви спродюсували. Ви мали до цього продюсерський досвід?
Так. Я продюсував усі свої фільми. «Цензорка» теж починалася, як мій самостійний проєкт. Потім долучився Остроховський та інші. Також я був копродюсером, не багатьох, але дуже симпатичних міноритарних копродукцій.
Вам комфортно поєднувати режисуру та продюсування? Гадаю, це дає більше свободи, але також займає більше часу.
Ні, це не дуже добре. Але я почав продюсувати свої фільми, тому що ніхто інший не хотів цього робити. Я мав це зробити сам. І я спродюсував три свої картини. Потім інші продюсери захотіли долучитися.
Взагалі, через це я стаю поганим режисером у сенсі, що мій внутрішній продюсер постійно докоряє мені. Але, як-то кажуть, ви не можете навчити старого собаку новим трюкам. Я продюсую свої фільми 15 років і вже не можу інакше. Коли я викладаю, то це одна з перших речей, на які звертаю увагу: «Ніколи не робіть помилку і не будьте режисером/продюсером. Це дорога у пекло».
Де ви знаходите гроші? Це державні чи європейські фонди або ж приватні кошти?
Це стандартна європейська копродукційна система. Я звертаюся до Словацького кінофонду, Словацького телебачення, Чеського кінофонду, Чеського телебачення (бо Словаччини та Чехія близькі). Коли ми знімали в Україні, то намагалися знайти українського продюсера. В Італії — італійського.
Як це можливо, що Словацький кінофонд дає гроші на подібні незалежні мистецькі проєкти, тоді як при владі знаходиться популістський уряд Фіцо?
Це те, що вражає у Словацькому кінофонді. Він незалежний від уряду. Повністю. І це може бути гарним прикладом для України. Люди, які розпоряджаються коштами — це представники авторів, продюсерів, кінодистриб’юторів, кабельного телебачення та VOD-платформ, асоціації приватних телеканалів, державного телемовлення і міністерства культури. Отже, лише дві людини поставлені державою. І доти, доки закон залишається тим же (хоча популісти завжди прагнуть все загарбати), все буде працювати. Для прикладу, поки ми робили «Цензорку», змінилося чотири міністри культури й це не вплинуло на наш фільм.
Нагадує українські реалії — у нас теж часто змінюються міністри культури. Але про що я хотів би дізнатися у цьому контексті: навряд чи можновладцям сподобався ваш фільм чи роботи ваших колег. Їх не називають антисловацькими, бо подібний дискурс щодо українських проєктів виникає доволі часто?
Я не думаю, що уряд засмучують наші фільми. Вони їх навіть не дивляться, бо настільки безкультурні та неосвічені, що не чули про наші стрічки. Насправді у них немає шансу це зробити. Вони не ходять в кіно. Наша міністерка культури жодного разу в житті не відвідувала театр. Тож, сумніваюся, що вони мають достатньо клепки, щоб додивитися подібне кіно. Вони будуть страждати.
З іншого боку, я дуже скептично налаштований. У кіно ходить дуже мало людей. І жоден фільм, який ви покажете, нічого не змінить. Бо якщо ви покажете фільм людям, які й так не голосують за популістів — їх ні в що навертати не треба. А якщо люди голосують за популістів, вони все одно не дивитимуться таке кіно. Це прірва, але з одним виключенням.
Був такий фільм — «Сволота» (Scumbag, 2020). Це був блокбастер. Він вийшов напередодні виборів і розповідав про корумпованих політиків. І він справді вплинув, гадаю, змінив вибори. Це не те кіно, яке мені подобається. Матюки і все таке. Але він був корисним.
І якщо говорити про антиукраїнські фільми, то поки ви не уподібнюєтеся російській фашистській пропаганді та зберігаєте різні погляди на речі — це все проукраїнське. Як-от Еріх Марія Ремарк — один з найбільш пронімецьких письменників, хоча він нібито критикує Німеччину. Культура має різні шари, і цінності, за які ви боретеся, засновані на відмінностях. Якщо цього немає — це Росія, де всі мають один погляд або припиняють існування. Тож, поки Держкіно фінансує критичні фільми — це показник здоров’я держави.
А як у Словаччині ставляться до Росії та який вплив вона має? Бо, якщо не помиляюся, міністерка культури стала першою європейською політикинею, яка голосно заявила, що відновлює культурну співпрацю з РФ.
Це правда. Вони знайшли великий відсоток людей, які бояться майбутнього і не вірять в чинну систему. Теперішня система — це Європейський Союз та НАТО. Вони ж хочуть чогось іншого. І через це вони проросійські.
На жаль, є багато людей, завдячуючи потужній та дуже добре організованій пропаганді у Фейсбуці, які вірять Росії. Вони не думають, що наша міністерка культури знає про російську культуру аж нічого. Вона гадки не має, хто такі Довлатов чи Рахманінов. Це просто пропаганда. І це жахливо.
Ми під сильним російським впливом. Коли почалося повномасштабне вторгнення, наші журналісти розкопали, що низка словацьких політиків та дипломатів отримували гроші від російського посольства, бо вони робили це дуже неакуратно. Вони погоджувалися на це за декілька тисяч євро. Типу, ми могли б зібрати донати на Фейсбуці та заплатити їм, щоб вони просто не слухали росіян.
А ви не боїтеся, що Словаччина може стати другою Угорщиною?
Гадаю, що ситуація позитивна для Словаччини. В Угорщині є розподілення 80 на 20 чи 70 на 30 популістів і нормальних людей. У Словаччині це швидше 50 на 50. Тож, питання лише в тому, як не-популістам стати активнішими. Вони здатні на зміни. У нас фантастична президентка. На жаль, цього року її переобиратимуть, але люди проголосували за неймовірну жінку, яка показала як Словаччина може не звернути на дорогу у пекло.
Зараз існує баланс. Він може змінитися. Гадаю, в Угорщині все набагато складніше, бо вони декілька років знаходяться у м’якій диктатурі. Орбан контролює всі медіа, там майже неможлива жодна форма активізму. У Словаччині, якщо щось не станеться в ці п’ять років, може статися в наступні. Ти маєш будувати довгострокові плани.
Читайте також: Кохання під час війни. 4 мікрорецензії на добірку «Любов варта всього»
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: