Дихотомія краси та жаху. Рецензія на призера фестивалю «Санденс» документальної стрічки «Порцелянова війна»

9 травня у Києві розпочався фестиваль американського кіно «Незалежність». Фільмом-відкриттям стала американсько-українська документальна картина «Порцелянова війна» Брендана Белломо та Слави Леонтьєва, яка отримала Гран-прі у секції документалістики на цьогорічному кінофестивалі «Санденс». 

Кінокритик Ігор Кромф побував на відкритті фестивалю і розповідає, як дихотомія краси та жаху розповідає західним глядачам про нашу війну. 

Сюжет фільму розповідає про подружжя художників-керамістів Славу та Аню, а також їхнього друга — живописця Андрія. Люди жили своє тихе та мирне життя в Криму, поки туди не прийшли російські окупанти у 2014 році. Потім російські окупанти ще раз прийшли в домівку митців, але вже у Харкові 2022 року. 

Слава вдруге йде до війська. Спершу, як оператор ССО, а згодом — інструктор стрілецької підготовки. Аня і йоркширський тер’єр Фродо чекають Славу зі служби. Андрій не може віднайти сили почати творити знову та сумує за дружиною і доньками, яких ризикуючи життям, вивіз за кордон. 

«Порцелянова війна» — це стрічка, яка будується на дихотомії краси та жаху. У фільмі почергово межують пасторальні кадри прогулянок на природі Слави та Ані й постапокаліптичні знімання зруйнованого ракетними обстрілами Харкова. Казково-трепетні світи розписів порцелянових тваринок, що почасти тут «оживають» завдяки анімації тут змінюються холодними та смертоносними кадрами боїв за Бахмут. 

У фільмі активно застосовують знімання дроном, чия камера фіксує, як розлогі пейзажі української Слобожанщини, так документує рух та знищення російських солдатів. 

Дихотомія краси та жаху у «Порцеляновій війні» — це велика метафора того, як живуть українці протягом десятирічної російської агресії — спершу гібридної, а потім повномасштабної. Фільм знімався з явним прицілом на аудиторію середнього західного споживача, який про нашу війну знає вкрай мало. Слава, Аня та Андрій почергово, за кадром і в кадрі,

намагаються ніби розжувати апріорно зрозумілі українцям речі: Росія напала на Україну десять років тому, Росія стирає з лиця землі мирні міста, в українській армії воюють вчорашні фермери, айтівці та художники, бо іншого способу зупинити війну не існує. 

Стрічка Белломо та Леонтьєва — це історія про людей, які втратили власний Едем і тепер через борню, кров та втрати намагаються повернути той втрачений світ, хоча уже розуміють, що так, як колись не буде. Це дуже тендітна та делікатна історія про те, що мистецтво здатне рятувати душі, які руйнує іржа війни. Але мова тут йде не скільки про якісь методи арттерапії чи психології, скільки про щось більш інтимне та потаємніше.

Свій інтерес саме до роботи з порцеляною Слава Леонтьєв пояснює тим, що порцеляна, хоч і крихта, але вічна. Її можна розбити, але вона лежатиме століттями під землею, чекаючи археологів, щоб розповісти їм історію минулого. Поступово через образи порцелянових фігурок, які фентезійними світами розписує Аня, фільм розповідає ключову ідею яку також озвучує Слава. 

Україна — вона, як порцеляна. В історії вже було таке, що її розбивали, однак знищити її та ті всесвіти, що вона народила неможливо. І цю крихкість української незалежності треба берегти усім та з усіх сил, щоб не розбити її знову. 

Оцінка критика: 9/10

Проєкт «Strategic Media Support Program» реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation.

Читайте також: Велика розмова з режисером фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» Тарасом Томенком