Головна
>
Інтерв'ю
>

Велика розмова з режисером фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» Тарасом Томенком

Велика розмова з режисером фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» Тарасом Томенком

Дебютна ігрова стрічка «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» Тараса Томенка — один з довгоочікуваних фільмів в українській кіноіндустрії. Від ідеї проєкту до повнометражного фільму пройшло 12 років. За цей час режисер Тарас Томенко проробив кропітке дослідження літераторів покоління Розстріляного Відродження, а також зняв документальний фільм «Будинок “Слово”». 

Дебют виходить в широкий прокат 9 травня. Фільм присвячений культовому харківському будинку та його жителям. Кінокритик Ігор Кромф спеціально для Лірум поговорив з Тарасом Томенком про те, як створювався цей проєкт протягом 12 років, про геніальність Розстріляного Відродження та як працювати з великою кількістю акторів одночасно. 

Від ідеї створити фільм про літераторів Розстріляного Відродження до появи художнього фільму пройшло 12 років. Розкажіть про контекст того як виношувалас ця ідея, адже 12 років назад — це ще Україна доби Януковича, коли м’яко кажучи, зацікавленість українським була «не в тренді».

Щоб розуміти, що відбулося 12 років тому: при владі був Янукович, а більшість українських кінематографістів працювали на Росію. Тоді говорити про українську культуру, про Сосюру і Хвильового було моветоном і не сприймалося взагалі. Наперекір цьому всьому в мене зародилася ідея зняти фільм про Будинок «Слово».

Мені треба був партнер, бо вивезти самостійно такий обсяг архівної роботи було неможливо. Я познайомився з Любою (Любов Якимчук — співсценаристка фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман», — прим. ред.). Ми зійшлися на любові до Михайля Семенка. Вона на той час працювала над його біографією. Спершу ми писали в стіл з розумінням, що воно нафіг нікому не потрібне. Я постійно говорив: «Люба, пишемо в стіл, бо треба щось робити. Треба робити для України. Рано чи пізно воно десь проросте».

Ми тоді по крихтах збирали самотужки інформацію в архівах, їздили в Харків, шукали креслення будинку, хто в якій квартирі жив. Це зараз існують сайти спеціальні, а тоді взагалі нічого не було. Мало хто взагалі знав про значення цього Будинку. 

Я востаннє був в Харкові за місяць до вторгнення і для мене було подивом, що це просто житловий будинок і більшість його жителів навіть не підозрюють, хто раніше жив в їхній квартирі.

А у 2012 це взагалі була «випалена земля» у цій темі. Там навпроти була школа, так от в цій школі вчителька української мови та літератури не знала нічого про Будинок «Слово».

Тому ми продовжували працювати. Кілька разів подавалися на пітчинги, але нам відмовляли. Врешті-решт вийшла документальна стрічка «Будинок “Слово”».

Фото: Hanna Oborska 

Щоб її подивитися я прогуляв вищу математику в університеті…

Так багато народу пішло. Воно само по собі було нонсенсом, що в прокат вийшов чорно-білий документальний фільм. А тим більш, що на нього пішло так багато людей. Я зрозумів, наскільки люди спраглі таких тем. Наскільки їм весь час це було потрібно. Нас просто пускали на манівці й підсовували якесь гівно на екранах. Саме після цього вирішили продовжувати працювати на сценарієм до ігрового фільму. 

Документальний фільм «Будинок “Слово”» вийшов в прокат у 2017 році. Це повністю монтажна картина, яка складається з різних кінохронік тих часів. Наскільки це був імерсивний досвід, коли виходиш з монтажки, але лишається в 1930-х?

Коли я робив документальний фільм, то чітко брав хроніку, скажімо, 1927-1933 років. Я брав доноси, свідчення, спогади лише цього періоду. Необхідно було дотримуватися принципу «тут і зараз».

Приходилося кілометри плівки переглядати. Я вже не пам’ятаю, здається у Сосюри там в матраці завелися воші. І ми знайшли кадр, де підіймається рука, а там якісь «кузьки». Насправді це не «кузьки», а шматок реальної кінохроніки про боротьбу зі шкідниками. 

Потрібно було постійно знаходити нове про своїх героїв — в що вони одягалися, що їли, що слухали тощо.

Просто про українських письменників там всього-на-всього десь 40 метрів плівки. Коли Валер’ян Поліщук, Наталя Забіла і Павло Тичина їздили до Москви — це близько 40 секунд відео і все. Це просто катастрофа! У росіян повно відео Маяковського, а тут один «рілз», маленький шматочок — все. Від Хвильового залишилося всього чотири фото. 

Чи був це досвід, коли виходиш з монтажки, але досі лишаєшся в 1930-х? Звичайно, бо ти глибоко занурюєшся в епоху. 

Фото: кадр із фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман».

Хотілося б поговорити про акторських каст. У вас добрий десяток реальних історичних персонажів у кадрі. При цьому актори досить схожі на своїх історичних прототипів, а місця кожному персонажу у фільмі вистачає. Як формували цей колектив?

Мені було більше важливо, щоб внутрішнє відчуття персонажа збіглося з характером актора. Я забороняв називати акторів на їхні власні імена та прізвища. Вони всі у мене були й поза кадром Сосюрами, Йогансенами і Тичинами. Також кожен мав знати біографію свого персонажа, читати його твори. 

Наприклад щоб зіграти Володимира Сосюру треба бути трохи божевільним, але при цьому тонким та ліричним. І Андрій Май ідеально вписався в цю роль. Він проживав цю роль. У сцені коли його волочуть у божевільну, з ним не могли справитися каскадери, бо він явно переживав схожий досвід на екрані. 

Актор, який грає агента НКВС Акімова дуже схожий на Путіна. Це випадковість чи ви спеціально так задумували?

У моєму фільмі немає випадковостей. Я б сказав точніше, він не схожий на Путіна — він зіграв Путіна. Ось цього «Окурка», «Моль». Він зіграв молодого Путіна. Отримання влади, коли ти до цього був зацькований, не мав таланту, не мав успіху у жінок — перевертає тебе з ніг на голову. І тому він Володимир Володимирович Акімов. Власне, прізвище Акімов йому дісталося від офіцера НКВС, який підписував розстрільний вирок Семенку. Тому нічого випадково тут немає. 

Ви відомий, як режисер-документаліст і це ваш повнометражний ігровий дебют. При чому зразу дебют з великою кількістю сюжетних ліній та персонажів, якими треба керувати, як вправний диригент оркестром. Як дався перехід з документалістики в художнє кіно та як вдавалося керувати таким великим колективом акторів?

Як дався перехід з документального в художній метр? А ніяк. Це одне і те ж саме. Немає різниці, бо режисура вона однаково працює: або вона є, або її немає. Мені це стерта грань. Важливо, щоб в документальному кіно в кадрі відбувалася правда, а в ігровому — екранна правда. В ігровому ти просто добиваєшся екранної, а в документальному не заважаєш правді існувати. 

А керувати великим колективом акторів — це насправді свято. Набагато тяжче чекати, поки ці зйомки відбудуться.

Фото: Hanna Oborska

Трошки про візуал фільму. Це чорно-біла стрічка, але при цьому контраст чорного і білого в ній постійно змінюється, створюючи таке клаустрофобне відчуття задухи. Як створювали цей ефект?

Тут треба відзначити оператора Михайла Любарського — він надзвичайно талановитий оператор. Це його перша дебютна робота в кіно, до якої він підійшов надзвичайно тонко та чуттєво. Ми з ним зразу вирішили, що зніматимемо в чорно-білому форматі, хоча був тиск продюсерів щодо кольору, наче як чорно-білий фільм не продамо. 

На етапі розробки Михайло замовив спеціальні об’єктиви, яких є у світі два чи три комплекти. Це об’єктиви з яких стерто просвітлення, а тому вони дають цей ефект саспенсу, що є у фільмах Гічкока. 

І так, у класичному розумінні це не зовсім чорно-білий фільм. Там постійно змінюється контраст чорного і білого. І чим ближче ми доходимо до розв’язки трагічної, тим воно робиться більш похмуре. Ми хотіли ближче до фіналу створити у глядача ефект кисневого голоду. Щоб він хапав повітря. 

Давайте трохи поговоримо про персонажів. Ви розповідаєте про цих літераторів крізь таку «людську» призму: Сосюра бігає «в гречку», Йогансен носиться зі своїми собаками. І це дійсно класно, бо знімає «бронзу» шкільних хрестоматій. Але з іншого боку всі ці люди, дійсно були видатні й навіть геніальні літератори. Де ось ця межа між зображення «людського виміру» та геніальності? 

Мені б тут хотілося більше звернутися до образу Миколи Хвильового. Це складний і багатогранний персонаж. Його історія — це історія посттравматичного розладу, який він отримав на війні. Це людина, яка була на межі смерті. Він двічі уникнув розстрілу, він намагався скоїти, і врешті скоїв самогубство. Його неможливо грати, як якусь забронзовілу історію. І так з кожним з персонажів насправді. 

У фільм зображено дві великі трагедії — Голодомор 1932-33 років та Великий терор 1937. Обидва сталінські злочини ми бачимо через призму Хвильового. Водночас, мабуть, варто нагадати, що сам Хвильовий був більшовиком та вірив у «загірну комуну». Чи не лежить відповідальність за ці злочини на письменниках з Будинку «Слово», які багато в чому підтримували більшовиків?

Звісно, частково. Але варто розуміти, що Будинок «Слово» — це була своєрідна резервація для інтелігенції. Інформація тоді поширювалася не так, як зараз. І коли Хвильовий побачив на власні очі Голодомор, коли він прийшов з цим у Будинок «Слово» — це стало поворотним для них моментом. 

Варто розуміти, що в цьому комунізмі до 1930 року вони бачили ковток свіжого повітря, можливість отримати вільну українську державу. Так, це звучить парадоксально, бо Хвильовий воював проти УНР. Але так воно було. Хвильовий не називав себе комуністом, він говорив, що він — комунар. Вони були ідеалістами. Вони вважали, що це можливий шлях України до самостійної держави, але в складі якоїсь такої міфічної, дуже доброї загірної комуни.

Фото: кадр із фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман».

Я часто думаю, що було б якби Розстріляне Відродження не стало б розстріляним. Якби Підмогильний, Йогансен, Семенко, Зеров та інші пережили 1937 і не загинули молодими людьми у розквіті сили. Чи була б такою значущою спадщина якогось Сартра чи там Ясперса, якби ці люди могли творити далі. Наскільки була відчутною для світового контексту інтелектуальна потуга цього покоління?

Мені здається це було неможливо. Тичина і Сосюра, наприклад вижили у репресіях, але це вже були інші Сосюра та Тичина. Мені здається першочергово план був, щоб вони не вижили, бо було розуміння, що Семенко ніколи не писатаме «Партія веде де-де де-де». Вони були приречені й саме тому застрелився Хвильовий, який розумів, що виходу немає. 

І наостанок. Назвіть п’ять улюблених історичних фільмів.

«Сім самураїв» Акіри Куросави, «Піаніст» Романа Полянскі, «Список Шиндлера» Стівена Спілберга, «Одного разу в Америці» Серджіо Леоне і «Новий кінотеатр “Парадізо”» Джузеппе Торнаторе.


Проєкт «Strategic Media Support Program» реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation.

Читайте також: «Мета проєкту в тому, щоб люди зрозуміли, що українська література – це тут і зараз»: інтерв’ю з засновниками проєкту МУР

Над створенням цього матеріалу працювала команда із шести людей.
Допоможи нам продовжувати працювати на цьому ж рівні — задонать Ліруму на Buy Me a Coffee

Підтримай Лірум

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Як звучить Харківщина: плейлист від Люка та Ліруму
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
25 Квітня, 2024
Новини
Від Melovin до My Personal Murderer: як звучить Одещина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
18 Квітня, 2024
Музика
jockii druce — trashhouttttttt. Роздуми про життя, війну і суспільство, загорнуті у найпримітивнішу форму
Олексій Бондаренко Олексій Бондаренко
15 Квітня, 2024