Книжка Станіслава Асєєва «Світлий шлях: історія одного концтабору» вийде у чеському видавництві Grada. Це 13 мова, якою її перекладуть.
Станіслав Асєєв — український письменник, журналіст та правозахисник, який у 2017 році потрапив у полон до бойовиків так званої ДНР та був ув’язнений у донецькій катівні «Ізоляція» (колишній артцентр, перетворений росіянами у в’язницю). Понад два з половиною роки перебування в полоні Асєєв описав у книзі «Світлий Шлях: історія одного концтабору».
«Прага займає особливе місце в останній главі книжки як місто, в якому щойно звільнена з підвалів свідомість зіштовхується з викликом свободи, вільного життя, ще й у такому вишуканому місці, адже свою реабілітацію я проходив саме у Празі», — пише Станіслав Асєєв.
Замовити книжку можна на сайті Видавництва Старого Лева. Лірум публікує уривок з неї.
БЕЗУМСТВО ЧИ НОРМА?
Особливості психологічного життя в’язнів «Ізоляції» багато в чому визначалися рівнем упливу на них адміністрації та інших в’язнів, а також місцем в тутешній ієрархії.
Спостерігаючи за тими, до кого в «Ізоляції» застосовували найжорстокіші форми фізичного і психологічного насильства, можна було помітити, що вони як особистості змінювалися на очах, цілком набуваючи тієї форми, яку вділяли їм обставини.
Так, один із в’язнів належав до касти «опущених» — людей, що їх заборонено було навіть бити руками (правило, яке тут часто порушували). Били його ногами, стільцем (якось той просто розтрощився від ударів об нього), всім, що потрапить під руку. Цій людині заборонено було підходити до столу, користуватися спільним посудом, давати що-небудь іншим в’язням. Але найбільшу трансформацію його особистості спричиняли саме психологічні побиття, яких він зазнавав щодня.
Біля його нар висіли власноруч виготовлені імпровізована паперова рушниця й берет, що він надівав їх щоразу, коли виконував пісні для адміністрації й інших в’язнів. На рушниці був нанесений такий собі «серійний номер», що містив понад двадцять символів і матюкливих фраз, які цей чоловік мусив досконало знати і вміти повторювати за будь-якого часу доби, хоч би коли йому наказали. За помилку бодай в одному символі він негайно діставав нову порцію ударів ногами. Утім, покарати його могли, загнавши під нари і примусивши гавкати, як пса, або ж перерахувати всі квадрати на покритті підлоги, які теж простягалися під нари. Всерйоз називаючи себе артистом, цей чоловік цілком зливався з роллю «сторожового співця», і все жахіття, що коїлося, переводив у форму театральної гри, що, либонь, і дозволило йому зберегти своє «я» від розпаду.
Дивовижно, але, спілкуючись із ним у підвалі «Ізоляції», коли — в поодинокі хвилини — він не мусив грати роль скомороха, я помічав, що найпригніченіший він саме тоді, коли його «я» збігалося з реальністю. Та варто було завести мову про становище цього чоловіка тут і про ті побиття й приниження, яких він зазнає, — його погляд склянів, а сам він пояснював те, що відбувається, то волею Божою, то своєю кримінальною статтею, й загалом неохоче говорив на ці теми, повторюючи «мені вже однаково».
Раціоналізацію як захисний механізм активно використовували в’язні, що в «Ізоляції» мали довічні й розстрільні статті. Я сидів із двома такими людьми, й обидва ті чоловіки надіялися то на активну фазу боїв, то на те, що Україна їх звільнить, не зважаючи на те, що належали до «ополчення». Вони скоїли явні злочини і не заперечували цього, та жоден із них не визнавав, що ув’язнений тут справедливо. Ба більше, один із цих чоловіків увесь час повторював, що ніколи не повірить, буцімто нас, «укропів», відпускають і віддають на обмін, а він, котрий воював за цю «республіку», сидітиме. Думка про нашу свободу дарувала йому справжню надію на власну волю, хоч жоднісінького зв’язку між цими ситуаціями не було.
Цікаво, що психологічну стабільність таким людям забезпечували будь-які новини, що просочувалися в нашу камеру. Їх вони трактували на свою користь у дусі «все скоро закінчиться» (аж до новин про зустріч японських і російських дипломатів). Саме тому душевний стан в’язнів з довічними й розстрільними статтями переважно був значно стабільніший, ніж у тих, хто справді збирався на черговий обмін, імовірність якого була велика. З іншого боку, зазнавши катувань, одиночних камер, принижень і маючи довічний термін, ці люди переживали синдром «білих сторінок» — коли в’язень не запам’ятовує нічого з прочитаного і не здатний повторити навіть думки попереднього речення, бо цілком поглинутий зовнішніми проблемами. Через замкнений простір камери один із них достоту божеволів. Та коли цей чоловік розгортав яку-небудь книжку, його уваги вистачало на 20-30 секунд, а тоді він, матюкаючись, захлопував її і злився на себе за те, що не може прочитати й двох сторінок: усі думки були цілком поглинуті його становищем. Так тривало рівно доти, аж доки кожен із цих людей отримував нову порцію новин, вкотре підмінюючи реальність надією.
Іще однією формою психічної гігієни в «Ізоляції» була цілковита байдужість до страждань інших в’язнів, що на якомусь етапі їй піддався і я. Так, одного разу ми зі співкамерниками приготували вівсяну кашу, яку передали з дому, аж ось у сусідній кімнаті почали когось катувати.
На початку тортури відбувалися в підвалі, й зображення з відеокамери виводилося на весь екран, а звук вмикали на повну потужність, щоб усі могли чути, що коїться. Але восени 2017-го в «Ізоляції» облишили цю практику і стали катувати просто тут, на одному поверсі з нами. Цього разу застосовували електрику — це можна було визначити за характерним тупотінням ніг. Такий прийом називали «людина, що біжить»: до великих пальців ніг прив’язували проводи і пускали струм, внаслідок чого людина заходилася голосно кричати і бити ногами об підлогу. Мій співкамерник зблід і не зміг з’їсти ані ложки, натомість я вичекав лише двадцять хвилин, а тоді почав обідати, аргументуючи це тим, що тортури однак не закінчуються, а каша холоне і перетворюється на суцільну холодну грудку.
Іншого разу одного з нас не повернули до відбою, що було певною ознакою тортур, які на той час відбувалися вже вночі. Пам’ятаю, мій сусід по нарах, що сидів лише близько місяця, дуже хвилювався за того чоловіка і весь час повторював: «Як там Сергій?». Кожен із нас розумів, що Сергій зараз прив’язаний скотчем до столу в підвалі, і до його геніталій, найімовірніше, прикручені проводи (потім з’ясувалося, що так воно і було). Але річ у тім, що на той час я перебував у «Ізоляції» вже півтора року, і нескінченний потік таких «Сергіїв» не лише вимив із мене останні піщинки співчуття, — він став мене дратувати.
Не минало і дня, щоб у цих стінах когось не катували і вночі не повертали напівмертве тіло, з глибокими опіками на руках та ногах. Тож коли я знову почув монолог про Сергія, то просто коротко відповів, що навіть якщо зараз відчинять «кормушку» і кинуть під стіл його голову — я просто ляжу на бік, відвернувшись до стіни.
Звісно, така відповідь виставила мене цілковитим моральним виродком в очах того чоловіка, який і досі ще міркував над питанням, як узагалі можна когось катувати. Але сам я більше не почувався винним ані перед ним, ані перед найвищими силами, — так само як не почував більше зв’язку з тією фікцією, якою видавалися оці шість літер — «людина».
Звісно, тієї ночі я відвертався не лише від співкамерника, що його, напівмертвого, от-от мали повернути в нашу камеру. І злився не лише на сусіда, який поки здатний був на якісь почуття з цього приводу. Я відвертався й від думок про матір, яка ось уже рік плаче вночі за своїм сином, доглядаючи тим часом двох старих, і витрачає останні гроші на продукти, що до мене не дійдуть. І від коханої, яку так і не встиг побачити до полону і яка гайнує найкращі роки на те, щоб чекати, навіть не бачачи мене. І від дружини того бідолахи, якого на смерть забили в «копійці», а жінці сказали, що він поїхав у Росію й там, імовірно, зник. І від дівчини, яку зґвалтував Палич, поки чоловік із малюком на руках чекав її повернення. І злився я на себе. Я ненавидів себе за все це — за те, що мені судилося це знати. Кому і як розповісти про це? Варто лише уявити, лише замислитися про це всерйоз, — і вас роздирає на шмаття, з цими думками не проживеш навіть дня. Скорчений під ковдрою на нарі, я ховався від усього світу, який переважно шукає полонених саме вночі.
Такий «психологічний сепаратизм» — як сам я назвав це дистанціювання — проявлявся в інших насельників «Ізоляції» в істеричному сміхові, коли заходилося про розірвану дротами мошонку чи сексуальне насильство. Там, де звичайною реакцією на подібні розповіді стала б ненависть, відраза чи страх, у в’язнів «Ізоляції» можна було побачити сльози від сміху або жарти. Поняття норми перебувало в прямій пропорції від того, що відбувається, адже всерйоз сприймати щоденні тортури і приниження без наслідків для психіки було неможливо. Нездатність психіки впоратися з ситуацією примушує її прийняти цю ситуацію через раціоналізацію: це так жахливо, аж доводиться визнати, що це нормально, аби самому не збожеволіти. Так жах стає нормою. І звідси ж — байдужість і навіть іронія щодо чужих страждань.
Зворотним боком такого дистанціювання було співчуття до тих із адміністрації, хто не вдавався до побиттів і тортур, а «просто робив свою справу», як казали декотрі з нас. Думаю, ланцюжок психологічних зв’язків був тут такий: людське ставлення ворога сприймалося з вдячністю, яка пробуджувала почуття обов’язку і провини за неоплачений борг. Багато хто міркував так: вийшовши з «Ізоляції», слід розповісти про все, що тут було. Але ця розповідь ударить по тих із охорони, хто побажав нам доброго ранку замість звичних побоїв і матюків. Поділ на хороших і поганих ворогів зумовлював у деяких в’язнів співчуття до перших і ще дужчу ненависть до других. Що більше зникав синдром «залізних дверей» — це коли кожен стук об них фактично означав нове побиття, й м’язи тіл в’язнів мимовільно стискалися, щойно лиш попередня адміністрація смикала дверний засув, — то дужче проявлявся стокгольмський синдром.
Утім, не завжди емоції в’язнів були спотворені пограничною ситуацією, іноді вони відповідали їй, і це виявлялося щирим плачем. Сльози, а точніше ридання, в чоловіків «Ізоляції» я бачив лише двічі. Тут весь час лунали стогони і крики, часто від незагойних опіків або зламаних ребер, але побачити, як достоту надривно плаче ще хвилину тому скупий на емоції чоловік, — значно тяжче.
Перший випадок стався ще влітку 2017-го. Я тоді перебував у підвалі з мусульманином, якому вперше передали продукти від рідних. Більшу частину їх, як завжди, розікрали, тож залишки їх цей чоловік викладав на металевий стіл мовчки і беземоційно. Аж раптом серед побутових речей він виявив записку, якої не помітили конвоїри, і на хвилинку відійшов убік — а тоді ми почули дикий плач. Він ридав дослівно на весь підвал, і в тиші й відлунні ці ридання лунали особливо протяжно й скорботно. З’ясувалося, що в записці не було нічого жахливого — просто своєю рукою йому написала дитина. Та сам лише дитячий почерк примусив ридати чоловіка, який спокійно і мовчки стояв із пакетом на голові під час нічних «набігів» у підвал.
Другий випадок стався вже в четвертій камері з тим, від кого найменше можна було чекати подібної реакції. Це був так званий «критник» — людина, що загалом відсиділа двадцять один з половиною рік на особливому режимі з максимальним ступенем безпеки. Переконаний кримінальний злочинець-рецидивіст, тіло якого з голови до ніг прикрашали татуювання куполів і Мадонни. Чоловік, що все своє життя різав інших людей і зневажав будь-яку систему — хоч тюремну, хоч державну, — буквально забився в куток камери й плакав, коли прочитав заховану в сало записку від матері. Ще годину тому він задоволено походжав камерою з властивим колишнім зекам удаваним героїзмом, аж раптом із п’ятдесятирічного чоловіка перетворився на маленького хлопчика, який жмакає в кулаці записку з ледь вловним крізь сльози: «Мамочка, опять тебе меня ждать!».
Такі цілком щирі реакції свідчили про те, що навіть під покровом емоційної апатії чи тієї соціальної ролі, яку змушений був грати в «Ізоляції» полонений, у людей зберігалися свіжі почуття й смислові точки в образах рідних. Близькі і кохані завжди і для всіх були дороговказом, нехай і через сльози та внутрішній біль, але таким, що дарує сенс існувати далі.
Головний принцип психологічного пригнічення особистості формувався в «Ізоляції» на ґрунті механіки умовних рефлексів. І хоч адміністрація навряд чи вдавалася до таких тонкощів, але їхні методи роботи з полоненими свідчили саме про це. Певно, не відрізняючи нас від собак та інших тварин, господар цього місця знай собі вигадував нові «розваги», які мали прищепити почуття страху як реакцію на конкретну дію. Так, доволі тривалий час мого перебування в «Ізоляції» там не було спеціального дзвоника, що сигналізував в’язням про відбій і підйом. Його встановлять згодом, а поки що ця обставина слугувала за ще одну розвагу для місцевої адміністрації.
У більшості камер восени 2017-го не було ні радіо, ні годинника, і наша — четверта — не була винятком. Довідатися, котра година, можна було лише з гудка Донецького металургійного заводу, розташованого неподалік від нас.
Він давав сигнал кілька разів на добу в ті самі години. Зокрема — о десятій вечора й о шостій ранку, коли наставала пора відбою й підйому відповідно. Проблема в тому, що цей заводський гудок часто був занадто слабкий, майже нечутний, натомість господар «Ізоляції» просто обожнював спостерігати в монітор, як котрийсь із полонених проґавить відбій чи підйом бодай секунд на двадцять, після чого незмінно йшов карцер або побиття (часто і те, й те).
Вечірній гудок викликав у полонених іще й почуття тривоги і страху, адже часто бувало так, що люди, не встигнувши роздягнутися, вже чули удар прикладом об металеві двері з криком «Підйом!», який означав початок нічних «процедур». Якось сусідня з нами п’ята камера простояла так майже до ранку: без права сходити в туалет, до того ж частина людей стояла в пакетах на головах.
Хай там як, а у вересні 2017-го моя нервова напруга сягнула такої межі, коли я кілька разів за місяць зривався серед ночі й різко будив співкамерників, переконаний, що почув заводський гудок. Таке траплялося й з іншими — і, мабуть, збоку ми мали вигляд чотирьох божевільних, які час до часу підстрибують уночі зі своїх нар, поспіхом одягаються, прислухаються — і за хвилину лягають знову.
За тим же принципом як нову традицію в «Ізоляції» запровадили й колективний спів. Одного дня відчинилася «кормушка», і Палич увіпхнув туди якийсь аркуш: «Вивчити. Через годину будете співати. Хто забуде хоч слово — “на підвал” і в карцер». «Кормушка» зачинилася. Старший камери тримав у руках текст радянської пісні часів Другої світової — «Священна війна». За годину всю «Ізоляцію» й навіть в’язнів із підвалу справді вивели надвір, кілька нових людей і далі стояли з мішками на головах. Палич сидів на сходах біля входу й уважно стежив під час співу за тим, хто і наскільки старанно вивчив текст.
Відтоді спів різного штибу радянських пісень стали не просто практикувати в багатьох камерах, а й перетворили на обов’язковий атрибут тортур новоприбулих. Щойно з «контори» привозили нового полоненого і починали катувати, як перші кілька камер від «моніторки» мусили підхоплюватися й негайно заспівувати радянську пісню, що для решти камер було сигналом, що до когось знову прив’язують проводи. У такі хвилини співати пісні було психологічно краще, ніж просто їх слухати: перше — відволікало, друге — вселяло страх, чого адміністрація й домагалася.
Утім, важко сказати, хто тоді почував більший жах і приниження: ми, що під чиїсь крики співали про те, як «дадім отпор мучітєлям людей», чи та людина з проводами на пальцях, яка й так не розуміла того, що відбувається, та ще й чула чийсь спів, щойно її починали катувати.
І нарешті, одним із найнепомітніших на перший погляд способів упливу адміністрації на особистість було цілодобове нецензурне звертання до полонених, до якого частіше за інших вдавався саме господар «Ізоляції». Цей-таки прийом застосовували під час тортур, коли електричний струм, матюки і вигуки про «зраду батьківщини» або «народу Донбасу» мали зрештою сформувати почуття страху і провини. Втім, тортури — занадто короткотермінова дія щодо особистості порівняно з місяцями, а часом — роками цілодобового приниження. Полоненого могли не бити, але щодня звертатися лише словами «тварюка» або «педераст», на які він змушений був реагувати. Відсутність реакції негайно стимулювали ударами кийком або ж підвалом і карцером, тож з часом в’язень «Ізоляції» вівся на цю гру і зрештою безумовно програвав. Сприймаючи реакцію на такі слова як гру в піддавки, полонений незабаром утрачав силу волі й, навіть не помічаючи того, зживався з роллю «тварюки» чи інших епітетів.
Науці відомі випадки, коли переконаність людини в тому, що холодний предмет — розпечений, спричиняла реальний опік. Це так само стосується й симптомів хвороби, які людина виявляє в себе на тлі реальної хвороби людей, що її оточують. Приблизно такий самий механізм діяв і тут: щоденне навіювання людині того, що вона позбавлена будь-яких людських рис, із часом насправді позбавляло її сили волі й почуття гідності, спонукаючи лише дурнувато посміхатися, коли до неї звертаються «педераст!».
Читайте також: Майже 200 літературних подій за 4 дні: у Києві пройде фестиваль «Книжкова країна»
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: