Світло сильніше темряви: добірка поезій війни

Українські поети та поетеси продовжують рефлексувати та творити нове. Зібрали добірку віршів від українських авторів, написаних після 24 лютого.

Олаф Клеменсен

коли адам давав імена тваринам
імена схожі на печево і бутерброди й стаканчики чаю з лимоном
усім тваринам що вижили вийшли і виповзли
з-за ріки
переправились по хитких кладках покладених замість розбомблених вщент мостів
коли він роздав імена
залишилось декілька картонних ящиків імен для тих
хто так і лишився серед розвалених будинків під обгорілими соснами у бомбосховищах нір
залишилось ще стільки чаю
можливо ще вийдуть
можливо їх винесуть але напевно що ні
так багато імен навічно залишиться без тварин
а де моя та хто має назватись євою
моє ребро
плоть від плоті моєї?
твоє ребро
у тебе більше немає ребра
таке горе
коли ти спав
кадрівіці вирізали його, вивезли до дитячого садочка і зґвалтували
опісля вбили
бачиш там де воно мало бути чорна порожня дірка
настільки чорна й порожня що навіть не допоможе ліхтарик на лобі у Бога
освітити цю порожнечу
принаймні нам всім так здається
принаймні зараз здається нам саме так….

Надя Глушкова — адже світло сильніше темряви

за законом збереження любов не виникає з нічого
і не зникає в нікуди
груди зводить від цього пекла
ця любов трансформується з однієї форми на іншу
закарбуй її

допоки не стало гірше

вигризай цю любов зубами
обдирай до коріння нігті
захлинайся нею

поки цю любов ніхто не покрив землею

поки ця любов до живого
не стала любов’ю до мертвого

але навіть тоді захлинайся

тим, як вітер приносить голос смерті зі сходу
тим, як всупереч цьому під вікном проростають квіти
те, як воїни пишуть

не поспішайте за мною
дайте від вас відпочити

чим ти дихаєш, коли біль роздирає твої легені
як циркулює кров, якщо серце перетворене на каміння

цю любов вирубали з корінням
цю любов посипали сіллю
а вона по весні розквітла

адже світло сильніше темряви

навіть — пам’ять про світло

Ірина Цілик

Я бачила звірів розпалених та ошалілих
у чорному-чорному лісі. Молочна імла
стирала деталі. В кривавому шматті біліли
ошкірені зуби. А чи їхні жертви вціліли,
того знати я не могла.

Я бачила дім без дверей, без людей, без надії.
Розірвані нутрощі кухні. Розгублений жест
обвислих віконниць. На сірому ґанку сиділи
дві тіні, велика й маленька. Хоч кажуть, в неділю
цих двох відспівали уже.

Я бачила зв’язані руки і спалене місто.
Я все це вже бачила тисячу років тому.
Розорені гнізда. Обірване з шиї намисто.
Зло тихо дрімало, зубами тримаючи міцно
за холку шершаву пітьму.

Дрімало, тримало і знову скидалося знагла.
Хотіло то хліба, то крові, то цноти. Однак
я все це вже снила, я все це либонь уже знала.
І бачила також, що станеться зрештою з нами
і чим закінчиться відтак.

Посаджені наново зерна. Оплакані втрати.
З натури змальовані лиця знайомих святих.
Нові й реставровані смисли та пошуки правди.
Набухлі вітальністю груди і приспані травми,
забиті татухами стигм.

Як тисячу років тому, і вперед, і по колу
із вірою в те, що так знову не буде ніколи.

Ігор Астапенко

окулярами захищалася
не від сонця а від людей
гострим острахом різалася
скрапуючи на супокій
цигарки купувала
не пачками а по одній
вголос думала говорила мовчки
сортувала вулиці
за кількістю вбитих собак
а думки сортувала
за кількістю
вбитих спогадів
розуміла все
що не розумів ніхто
а на звичайні речі часто
дивилась із подивом
вишивала хрестиком
хрестики і вузли
розмовляла з дітьми
й онуками незачатими
а коли стояла щовечора на даху
хотіла не стрибати а дізнатися
чи хоч хтось її рятуватиме
ніколи не вміла плавати
хіба що лиш у воді
ніколи не вміла співати
хіба що своїм сопрано
стала була струною
бо любила дотики пальців
і довго плакала
коли її розірвали
коли було холодно
одягала на себе тіло
коли було тепло
знімала із себе волосся
а коли підкидала свою віру
аж до сьомого неба
то не могла її спіймати
бо вона часто губилась у восьмому
мала чудову пам’ять
знала багато віршів
знала як випитись пляшкою
а ніж розрізати веною
але коли вона стояла
щовечора на даху
то не знала
що він був
над
моєю
стелею

Людмила Горова

«Я не знаю, як та Наталя дає собі раду.
У чужій країні, сама із грудним дитям.
Я нізащо би так не змогла» — думає собі Влада.
І шле Наталі двісті доларів на «маніграм».

«Я не знаю, як та Влада стільки встигає:
два проєкти, лекторій онлайн, ще й скуповує медицину,
відправляти на фронт» — думає собі Рая
І спішить після роботи розім‘яти Владину спину.

«Я не знаю, як ця Рая все це виносить:
Поранені хлопці, стільки горя перед очима.
Після зміни — масаж» — дума Олена — «всім, хто лиш просить.» —
І шиє розгрузку для Раїного вітчима.

«Я не знаю, звідки сили в тої Олени!
Цілий цех вже у неї: шиють усе для фронту.»
Мислить Оксана й пакує сувої зелені
З кулмаксу й ріпстопу і робить для Олени фото.

«Не дивно, що ця Оксана зірвала спину!
Вдень — на ягодах, а вечорами і зрання
Вчить польську, втішає дітей, шукає і відправляє тканину.» —
Подумала, везучи передачу Оксанину Таня.

«Як ця Таня, не знаю, триматися тільки може.
Взад — вперед через митниці переганяє машини.
По дві доби не спить, уже навіть на тінь не схожа» —
Дума, укривши сплячу Тетяну Марина.

«Як Марина так може жити з дверима навстіж?
То із Харкова в неї живуть, то ночує водій — львів‘янка.
І копійки ж не візьме» — думає собі Настя
І на сходах Марининих ставить сметани банку.

«Я не знаю, як ця моя Настя так вміє:
Худоба, городи, батьки, та ще й діток троє!» —
Думає тепло про посестру Марія
І притискає до щік
новенькі
холодні
набої.

Марина Пономаренко

Місяць кóтиться
Кóтиться
Кóтиться
І коли йому набридає котѝться
Він падає у зіницю глибокоокої кам’яниці
Комендантська година
Місяць лежить на столі господині
Ніби велика жовта порічка
Середмістя у середніччі
Господиня варить варення з ожини
Думає: «Cтільки ожини наворожили
Хто ж то зробив, може, ченці чи черниці?
Хоч би уже маленькі чорниці
А не ожина, така безсоромна в своїй гордині
Що скажуть люди? – Думає господиня. –
Я ж добропорядна львівська пані
Ночі мої повні ожини, тривог і неспання
Ворог шле в моє місто ракети, начинені смертю
Що робити? Ягоди з цукром хіба перетерти»
Місто збудоване з ніжності, закутої в камінь
Господиня з засмаглими руками
Тримає місяць. Він висотує світло зі стін кам’яниці
Місто спить. Господині не спиться
Вона підкидає місяць – і він підстрибує вгору
Вгору
Вгору
Чіпляється за хреста Вірменського собору
Із цього собору зняли і сховали в підвал розп’яття
Господиня долоні свої витирає об плаття
Милується банками із варенням з ожини
Думає: «Боже, хіба ж я ожину оцю заслужила
Може, не треба було зривати, може, то надто зухвало»
Вона засинає. Засинає Христос у підвалі
В нього терновий вінок. На вінку – достигає ожина
Тихо. Чути зрідка крики пташині
Літо проходить. Ніби тікає через кордон на захід
Слід його – як багряна пляма
Пляма
Пляма від ягід


Читайте також: «Поезія також може бути засобом протидії пропаганді», — поет Остап Сливинський про «Словник війни», волонтерство й іноземців

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.