«Поезія також може бути засобом протидії пропаганді», — поет Остап Сливинський про «Словник війни», волонтерство й іноземців

Остап Сливинський — український поет, перекладач, літературознавець і віцепрезидент клубу ПЕН в Україні. Серед поетичних збірок, численних есеїв та перекладів, йому належить ініціатива «Словник війни» — антології історій, які тлумачать звичайні слова у воєнній реальності. 

У межах спецпроєкту «Кожен на своєму фронті» ми поспілкувалися з Остапом Сливинським про його волонтерську діяльність, роль культури в гібридному конфлікті та поезію в часи війни.

Фото: Валентин Кузан

«Мабуть, ми не драматизували настільки, бо вже жили в драматичному стані»

Напередодні 24 лютого Остап Сливинський був у Львові, консультував авторів-початківців, слухачів школи літературної майстерності. Його друзі за кордоном більше переймалися наростанням тривоги в Україні. Про початок повномасштабного вторгнення дізнався саме від них. 

«21 чи 22 лютого до мене зателефонував друг, польський поет, із яким ми рідко спілкуємося. Каже: “Наш дім для тебе відкритий, ми тебе чекаємо, приїжджай, ми з тобою”. А я йому: “Чому ти так переймаєшся? Нічого не буде. Я пам’ятаю, ти планував навесні приїхати до Львова. До нас зараз всі бояться їхати, а ти приїзди”. Він трохи помовчав, побажав мені гарного вечора і поклав слухавку. 

Через два чи три дні почалось вторгнення і про це я дізнався від знайомого шведського перекладача і редактора, з яким теж рідко спілкуюся. Мене розбудило повідомлення. У першому рядку три слова: “What horrible news”. Я одразу зрозумів: це сталося.

Це парадоксальна ситуація, яку ще довго осмислюватимемо. Ми ж були готові до цього. Бо в нас війна ще з 2014 року. Мабуть, ми не драматизували настільки, бо вже жили в драматичному стані.

Я часто згадую те, що Клайв Стейплз Льюїс сказав у промові невдовзі після початку Другої світової війни. Що насправді ніколи не було добрих часів, не було часів, у яких не було насилля, війн, — були трошки кращі й трошки гірші часи. Тому війна насправді не є чимось апокаліптичним, якщо вона не ядерна й не знищує геть усе. Вона — згущення того гіршого, що є в житті, але не потрібно до цього ставитися так, ніби ввесь світ став з ніг на голову.

Ми не можемо обривати нитки з умовним мирним життям. З умовним, бо війна триває вже вісім років. Мої друзі й знайомі гинули й до 24 лютого. Першу свою повістку у військкомат я отримав у 2014 році. Відтоді чекаю наступного виклику. Нам не слід протиставляти те, що маємо зараз, і те, що було до 24 лютого. Обрізавши ці нитки, не матимемо до чого прив’язуватися, коли переможемо й будуватимемо майбутнє».

«Наше суспільство швидко мобілізується. Ми довго цього вчилися» 

Розгубленість того дня для Остапа Сливинського тривала недовго — за пів години почалася активність у всіх соцмережах. У перший тиждень повномасштабного вторгнення він волонтерив на вокзалі у Львові: робив канапки, роздавав солодощі, допомагав людям із пошуком інформації. А потім впродовж трьох місяців двічі-тричі на тиждень чергував у прихистках для переміщених осіб. 

«Наше суспільство швидко мобілізується. Ми довго цього вчилися. Першою репетицією була Помаранчева революція, коли суспільство консолідувалося знизу, утворилися незалежні від інституцій структури. Це можна назвати суспільною кристалізацією: як замерзає вода, як молекули формуються у структури, так кристалізується українське суспільство. Потім був Майдан. Ці структури викристалізувались міцно й відтоді нікуди не зникли.

Нещодавно на міжнародному семінарі від міського університету Нью-Йорка ми говорили про феномен українського волонтерства. І насправді його традиції треба шукати глибше, не у 2004 році, а ще в суспільних рухах XX століття, у підпіллі. Це теж форма суспільної самоорганізації. І розуміння того, що так можна, ніби передавалося нам із покоління в покоління

Звичайно, ми не є унікальними в цьому. Думаю, якби сталася агресія Росії проти Польщі, наприклад, ця структура теж вийшла б на поверхню як відповідь на загрозу правам і свободам. В Україні ж вона весь час у стані готовності».

«Найдовше я волонтерив у прихистку при дитячій хоровій школі “Дударик”. Вона розташована в приміщені колишнього костелу й шпиталю святого Лазаря. Люди дуже перейнялися місцем, у якому жили: розказували, як колись музикували або як їхні діти вчились музики, ми іноді співали. Укриття там було в захристії з товстими стінами — одне з найзахищеніших місць, у яких я був, де найбезпечніше почувався».

Фото: Юстина Добуш

«Немає фабрик свободи, не серійний це продукт»

Саме у притулку святого Лазаря в Остапа Сливинського з’явилася ідея створити «Словник війни». Це сталося під час розмови з одним із мешканців. 

«Це був чоловік із Конотопа, що на Сумщині. Він багато років жив поза Україною. Коли почалося вторгнення, приїхав вступити в лави Збройних сил. В армію його не взяли, сказали чекати, як і мені. Оскільки в Україні в нього не залишилось нікого близького, він оселився у прихистку. Цей чоловік мовчазний, але, коли таки розмовляв, то афоризмами.

Якось він сказав: “Свободу тобі ніхто не дасть, не подарує, тільки сам собі можеш її зробити. Немає фабрик свободи, не серійний це продукт

Я тоді подумав, що це цікаве нове тлумачення слова. Одне з багатьох нових. І почав дослухатися, як люди по-іншому вживають звичні слова, а згодом — записувати й оформлювати в те, що тепер називається “Словник війни”».

«Словник війни» — це проєкт, який документує зміни значення звичних слів у часи війни у формі коротких історій. Тексти в проєкті — уривки чужих монологів, зібрані й оформлені співавторами словника. Серед них, крім Остапа Сливинського, Анна Процук, Богдана Романцова, Олександр Моцар, Лариса Денисенко та інші. До кінця 2022 року «Словник війни» вийде друком у видавництві «Vivat». Над ілюстраціями працюють Надія Кушнір й Анастасія Аврамчук.

Ілюстрація Анастасії Аврамчук: Алича.

Додатковим джерелом ідеї «Словника війни» була біографія польського письменника Чеслава Мілоша та його цикл поезій «Світ. Наївні вірші».

«Це один із найважливіших авторів для мене. Він пережив дві війни: Першу світову ще дитиною, а Другу — дорослим в окупованій Варшаві. Ми зараз віримо в перемогу, відбиваємося, а тоді це було набагато складніше, бо жменьці польських повстанців протистояла величезна махіна Третього Райху. 

Мені було цікаво, як Мілош давав собі раду з відчуттям безсенсовності того, що людина робить перед обличчям непередбачуваності. Тоді практично кожного тижня зникав хтось із його знайомих, хтось гинув, когось забирали в концтабори, а наступного дня це могло статися з ним.

Письмо було для Мілоша способом вижити. Зокрема, він створив цикл простих, на перший погляд, віршів “Світ” про різні слова, починаючи з буденних, на зразок: “вікно”, “стежка”, “хвіртка”, “сходи”, — і закінчуючи абстракціями: “віра”, “любов”, “прощання”, “Європа”. Усі вони вимагали нового значення у новій реальності. Я собі подумав, що ми теж по-новому ставимося до слів. Але тексти у “Словнику” писатиму не я, — це будуть історії, які я чую і лише надаю їм певної форми». 

19 липня «Словник війни» у перекладі Тараса Малковича презентували Тільда Свінтон й Алан Каммінг на літературному фестивалі Deep Water Festival. Зараз «Словник» перекладають шістьома мовами та готують до видання у Німеччині та Польщі. Його також адаптує до театральної сцени Ірина Дмітрієва для Харківського театру ляльок.

Надіслати свої історії можна до 15 серпня на електронну пошту dictionaryofwar2022@gmail.com.


«Реальність дуже насичена…там немає місця для уяви»

З початку повномасштабного вторгнення багато авторів і митців довели, що приказка «Коли говорять гармати, музи мовчать», дійсна не для всіх. Ми запитали Остапа Сливинського, чи вдається йому зараз створювати художні тексти. 

«У мене таке відчуття з початку повномасштабного вторгнення, що реальність дуже насичена. Вона по вінця наповнена переживаннями, емоціями, подіями, новинами, — і там немає місця для уяви. Усе, що можна робити —  документувати. Адже історії навіть за рік ми розповідатимемо інакше: іншими словами з іншими жестами. 

З 24 лютого я написав два вірші, і лише тому, що в мене їх замовили. Один — для британського журналу Magma Poetry. Вони готували спеціальний випуск часопису, присвячений самотності, ще до війни в Україні. 

Це цікаво мені зрезонувало: війна й самотність. Ми почуваємося особливо самотніми, коли не знаємо, що станеться завтра: чи будуть близькі такими ж близькими, якими вони є сьогодні, чи не змушені ми будемо покинути наш дім, чи наше життя ґрунтовно не зміниться. Врешті, найбільш фундаментальним джерелом почуття самотності є усвідомлення смертності, бо ми помираємо в самотності. Інакше неможливо. І з цього виник текст для часопису.

Другий вірш — про непорозуміння між тим, хто переживає і не переживає війну. Його я написав для Нью-Йоркського літературного фестивалю та їхньої ініціативи “Їбаште їх поетично”.

Але просто знічев’я мені ніяк не пишеться зараз. Есеїстика, публіцистика, документалістика — так, але не фікшн».

Фото: facebook.com/ostap.slyvynsky

«Поезія також може бути засобом протидії пропаганді»

Під час гібридного конфлікту в культури є дуже важливе завдання — протистояти пропаганді з боку противника. Остап Сливинський розповідає про один із засобів — контрмовлення. 

«Ми не маємо права на пропаганду відповідати контрпропагандою. Маємо будувати те, що називається “counterspeech”, контрмовлення. Це термін із документів різних міжнародних організацій, ООН зокрема. Мовлення, яке є єдиним ефективним засобом проти пропаганди, базоване на перевіреній інформації. У гібридному конфлікті воно програє, бо пропаганда більш приваблива. Вона подає однозначну картинку світу, де, наприклад, агресія абсолютно виправдана. А контрмовлення — про факти, коли постійно після “так” ми ставимо кому й “але”, даємо посилання на джерела. Звісно, суспільному загалу більше подобається однозначність, та ми не можемо піддаватися спокусі створювати свою привабливу пропаганду. Бо так у нас буде та ж ахіллесова п’ята, нас теж можуть звинуватити у брехні.

Поезія може бути засобом протидії пропаганді. Вона доносить особисту правду. 

Нещодавно я брав участь у міжнародному воркшопі з перекладу поезії, який організував національний публічний університет Нью-Йорка Stony Brook University. Вони обрали один із моїх віршів для перекладу. І я почув дуже важливу річ: цей вірш — персональний меседж, який змінює їхню картину реальності, зокрема, ту, яку вони отримують із засобів масової інформації. Він робить війну, те, що вони звикли сприймати в категоріях міжнародної політики, якихось мілітарних кампаній, далеких від реального життя, людською, такою, яка відбувається тут і зараз. Одна з учасниць із В’єтнаму сказала, що тепер не зможе по-іншому сприймати новини з України, крім як крізь призму мого вірша. І ось це те, що поезія може робити: давати персональну, гуманну оптику». 

Сприяє створенню контрмовлення Остап Сливинський і як віцепрезидент Українського PEN. Організація разом із фондом «Відродження» запустила програму стипендій для українських письменників, перекладачів та літературних критиків. 

У межах фонду організовують онлайн-розмови українських та закордонних інтелектуалів англійською про досвід воєнного часу «Діалоги про війну/Dialogues on war». Український PEN займається також інформуванням міжнародної спільноти щодо війни в Україні на сторінці war.pen.org.ua.

«На цьому сайті є важлива рубрика: джерела, з яких можна дізнатися про Україну, її історію, які пояснюють серед іншого, чому стався цей конфлікт. У переліку є як видання нонфікшн, так і художня література. Ми даємо посилання на конкретні книжки, більшість із яких перекладені з української. Але є ті, які ще не перекладали, тому це також і своєрідний гайд для закордонних видавців».

Фото: Юстина Добуш

«Доводиться пояснювати, що мир і життя — це не абсолютні вартості»

Левова частка роботи Остапа Сливинського зараз — це комунікація з іноземцями на різноманітних платформах. Ми запитали у нього, чи чують і розуміють нас за кордоном. 

«Часом мені здається, що нас чують та підтримують, ми в усіх на вустах, а часом розумію, що важливі повідомлення залишаються не почутими. І їх потрібно буде ще не раз пояснювати. Як-от: чому для нас неприйнятний мир на будь-яких умовах, чому ми не є страшними мілітаристами, якщо не хочемо зараз сідати за стіл перемовин із рашистами.. Доводиться пояснювати, що мир і життя — це не абсолютні вартості, які завжди вирішують усе, що є такі вартості, як свобода, суверенітет, незалежність, які зараз у нас на першому місці. Це важко зрозуміти тим, хто ніколи не стояв перед таким страшним вибором. 

Ніколи не знаєш насправді, чи зіткнешся з розумінням, чи з нерозумінням. Тому треба бути готовим, що меседжі, які зараз для нас важливі, не завжди сприймають на льоту. Треба багато пояснювати. І це відточування навички розтлумачувати важливе насамперед для нас».


«Зараз ніби той момент, коли я, як і всі ми, облаштовую собі дім» 

Наостанок ми запитали в Остапа Сливинського, що буде з нашим суспільством і країною після перемоги. 

«Я знаю, що ми будемо дуже класним суспільством. Люди зараз почуваються спільнотою. Це те, чого нам впродовж багатьох років бракувало. Ми нарікали, що Україною керують зовнішні сили, які не дають розвиватися, що в нас є олігархічний клас, який блокує розвиток, але насправді нам бракувало спільного інтересу, цілей, готовності до мікрокомпромісів. А спільнота будується на мікрокомпромісах. Раніше ми мали багато взаємного неприйняття й мало готовності поступитись дрібними звичками й упередженнями в діалозі.

Я часто думаю, що мотивує мене волонтерити, якнайкраще і якнайбільше робити. І розумію, що без цього мені буде складно в Україні почуватися, як вдома. Зараз ніби той момент, коли я, як і всі ми, облаштовую собі дім і для того, щоб почуватися рівним серед рівних, щоб ні на мить не сумніватися, що я у правильному місці під сонцем, мушу максимально постаратися». 


Читайте також: «Ми на екрані теж боремося, по-своєму тримаємо фронт», — акторка Марина Кошкіна про волонтерство, створення МУРу та творчу діяльність

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.