Старі фотографії в кіно. Яким вийшов фільм «Я, “Побєда” і Берлін»?

14 березня в прокат вийшов роуд-муві «Я, “Побєда” і Берлін» режисерки Ольги Ряшиної за мотивами однойменної повісті музиканта Кузьми Скрябіна. 

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, як ностальгія за молодістю стала матеріалом для хорошого розважального кіно. 

Львів 1993 рік. Кузьма Скрябін ще не шоумен, який співає дурнувато-кітчеві пісеньки про «хлопців-олігархів», а молодий львівський музикант, який намагається грати постпанк і надихається Depeche Mode. У Кузьми є дві проблеми — страх першого концерту і не так стара, як древня автівка «Побєда», яку він купив, щоб вразити свою дівчину Барбару. Друг Кузьми Бард пропонує розв’язати дві проблеми одним махом — мотнутися в Берлін з партією дитячих манекенів. Так Кузьма може обдумати чи варто далі займатися музикою, чи, можливо, побудувати кар’єру продавця польської шинки. А також поміняти в колекціонера ретро-автівок допотопну «Побєду» на новенький «Мерседес-600». Решта фільму — це хвацьке й авантюрне роуд-муві в купі з історією дорослішання. Кузьма і Бард мандрують спершу від митниці до митниці, потрапляючи в кумедні історії з хабарями, чипсами й шлагбаумами. Потім втрапляють то в одну, то в іншу халепу чи пригоду з берлінськими музикантами, турецькими бандюками й німецькими комуністами. А поряд з цим відбувається процес дорослішання Кузьми й становлення його як людини, що хоче присвятити життя музиці. 

Кузьма Скрябін написав за своє життя кілька повістей: «Я, “Побєда” і Берлін», «Я, Паштєт і Армія», «Я, Шонік і Шпіцберген» та незакінчену «Кюр, Крим і Я». Всіх об’єднує те, що це напівавтобіографічні збірники анекдотів, де частина реальні історії з життя музиканта, а частина вигадані ним байки для художньої образності. 

Для того, щоб перетворити першу таку повість у більш-менш робочий сценарій, окрім режисерки Ольги Ряшиної, свою руку до роботи над текстом приклали тріо сценаристів Олексій Комаровський («Королі репу»), Ніна Шуліка («HopeBahnhof. Berlin. Вокзал надії») та Анатолій Крим («Передчуття»). У результаті вийшло досить таки міцне, «середнякове» роуд-муві, яке не хапає з неба зірок, але й не викликає бажання витерти кров з очей. 

Ностальгія за молодістю — головний інструмент, яким грає режисерка. Герої фільму тут ніби зі старих фотографій, де «дешеве пиво і сухе вино робили нас щасливими людьми».

Сеттинг 1990-х у фільмі уже ніби органічно вписується в тренд українського кіно знімати про 90-ті. Тут звісно можна відзначити робити художника-постановника та художниці з костюмів, які проробили дійсно кропітку роботу, щоб відтворити атмосферу тих років, але при цьому не скотитися ні в нескінченне теребіння артефактів епохи, а ні створити образи з хутряних шапок та побитої міллю совковщини. 

А акторський склад — Іван Бліндар з Івано-Франківського драмтеатру (кузня кадрів останніх фільмів), що грає Кузьму, Володимир Гева (олдфаги можуть ще пам’ятати короткометражку Дмитра Сухолиткого-Собчука «Борода»), що грає Барда та дівчина Кузьми, яку грає Марія Стопник (дівчина з берлінського епізоду серіалу «Перші дні») дуже органічно грають у цій наповненій весняним теплом стрічці, яку доповнюють кавери на пісні Скрябіна записані ким завгодно: від Монатіка до Веллбоя. Щоправда, прототип Барда — музичний продюсер Віталій Бардецький досить різко висловився проти стрічки, написавши в Фейсбуці: «Я, звісно, люблю фільми категорії B. Але то був трешак тотальний, безкомпромісна хвороблива маячня». 

Ось тут, мабуть, варто зауважити про літературний матеріал фільму. Ні ці книги, ні тим більш екранізація першої повісті не є байопіком про життя Кузьми Скрябіна, а радше стрічкою, що передає вайб того часу та згадує улюблені історії музиканта й шоумена. Тому очікувати від цього фільму правдоподібності не варто. Це просто хороше глядацьке роуд-муві, яке досить непогано розвивається за канонами жанру і дає змогу весело та трохи ностальгійно (для старших глядачів) провести майже дві години в кінозалі. Враховуючи, що є ще щонайменше завершені повісті схожого типу, можна було б сміливо очікувати й на їх екранізацію, адже це досить непоганий матеріал для комедійного попкорн-муві. 

Оцінка критика 8/10

Читайте також: Приторно і не поживно. Рецензія на кулінарний ромком «Смак свободи»